Експансія-I - Семенов Юлиан Семенович - Страница 5

• Предыдущая
• 5/133
• Следующая

— А чогось міцнішого за пиво у вас немає? — спитав він.

— Звичайно, є, просто я думав, що в польоті може бовтати, і не почастував…

Танк підвівся, відчинив дерев'яну шафочку, такі самі стоять в альпійських селах, приніс корн, налив Мюллерові маленьку чарочку, трошки хлюпнув і собі; він не п'є, здається, в нього хвора печінка, згадав Мюллер, він і в Німеччині не пив, я помітив, як він тоді замість айнціана[4] попивав мінеральну воду, причому робив це досить спритно; те, що Танк пив воду, змусило тоді Мюллера поставити в його квартирі апаратуру прослухування й приставити найдовіренішу агентуру; справжній наці не може не пити, це неприродно — уникати алкоголю; але через два тижні надійшло повідомлення про те, що професор справді хворий і Гіммлер особисто двічі посилав його — на прохання Герін-га — до Швейцарії, у шлункову клініку доктора Райнбауера.

— Налийте-но мені більше, — попросив Мюллер. — Я хочу випити за вас. Спасибі, професоре. А самі — не пийте, не треба, я ж пригадую, що хворієте на печінку…

— Точніше сказати — хворів, групенфюрер…

При слові «групенфюрер» Мюллер мимоволі оглянувся і враз відчув, що Танк зрозумів — боїться; нічого собі політик; а втім, і програш треба доводити до абсолюту; тільки не брехати; страх — природний стан вигнанця, от брехня — кінець будь-якій справі.

— Помітили, яким я тут став боягузом? — посміхнувся він. — Боюся власної тіні, сором і ганьба.

— Це відбувається з усіма, — відповів Танк, і Мюллер подумав, що він повівся правильно, всяка інша реакція з його боку могла б виявитися програшною. — Коли до нас прибув полковник Рудель — а ви знаєте, яка це мужня людина, — то й він через кожні десять хвилин підходив до вікна, аби впевнитися, що він у безпеці. Це минеться. В мене це минуло за місяць.

— Коли ви прибули сюди?

— В кінці березня… Ні, ні, я дістав санкцію рейхсмаршала на виїзд з найціннішими архівами. Я вивіз із собою частину матеріалів по ФАУ, креслення нового бомбардувальника, документацію про засоби наведення… ІТТ гарантувала мій переїзд до Швейцарії, а там уже все було заздалегідь влаштовано.

— Ви й тут контактуєте з ІТТ?

— Ні. Поки що утримуюсь. Усе-таки Перон надійніший, як-не-як — він тут Лідер, його гасла багато в чому близькі до наших. Звичайно, трохи дивно виглядає його терпимість до єврейського й слов'янського питань, тут же багато сербів, хорватів, українців, росіян, євреїв…

— І за ці місяці, — хмикнув Мюллер, — ви вилікували печінку?

— Уявіть собі — це так. Мабуть, раніше всі ми жили на нервах… Усі хвороби бувають від нервів… А тут у мене штат надійних колег, ми живемо душа в душу…

Мюллер знов усміхнувся:

— Нема гестапо, не викликають у партійну канцелярію, не треба писати звіти в штаб люфтваффе, нема потреби проводити щотижневі читання «Фолькішер беобахтер» із співробітниками… Чи не так?

— Ах, завжди ви жартуєте, — відповів Танк, і Мюллер зрадів, що взяв реванш: тепер професор злякався, обличчя його на мить стало розгубленим, якимось безформним, як у боксера, котрий поплив після добрячого удару.

— За вас, професоре. За те, що ви зберігаєте в серці ідеї нашого братства. Спасибі!

Мюллер пив солодко й довго; не закушував, блаженно відчуваючи, як по тілу розливається тепло.

— А де Рудель? — спитав Мюллер.

— Він головний військовий конструктор нашого підприємства. Перон лишив йому звання полковника, часто буває в Буенос-Айресі, зовсім відкрито… Він це заслужив — солдат…

У сорок третьому році капітана Руделя поранило під час нальоту на російські колони; кулеметною чергою, прицільно пущеною з «Петлякова», йому перебило обидві ноги. Ампутували. Зробивши дві операції, замовили в Швейцарії особливі протези, відправили на відпочинок в Аскону, невеличке швейцарське містечко на кордоні з Італією; там він навчився ходити, повернувся в свою ескадрилью; після першого вильоту про це розповіли Герінгу; фюрер особисто вручив Руделю рицарський хрест з дубовим листям, погони полковника і золотий знак НСДАП. Геббельсу було доручено підготувати матеріали про те, що Рудель — уже після поранення — зробив двадцять бойових вильотів, збив п'ять російських літаків і розбомбив сім ешелонів; відтоді йому не дозволяли літати, возили у з'єднання, де він виступав перед особовим складом, закликаючи воїнів завдати нищівного удару російським варварам та американським євреям; потім його «позичив» Ріббентроп, полковникові влаштували вояж у країни-сателіти — Угорщину, Словаччину, Румунію, Хорватію, на північ Італії; під час цих подорожей він виконував ряд делікатних доручень служби Шелленберга; в гестапо знали про це, бо готували його документи на виїзд, перевіряючи рідних, друзів і знайомих, чи немає серед них прихованих комуністів, соціал-демократів, євреїв, слов'ян або ж членів незареєстрованих релігійних общин; Мюллер прочитав два рапорти Руделя про його контакти з авіаторами Швейцарії і Румунії; до того, як Антоиеску прийшов до влади, Бухарест мав досить надійні зв'язки з американськими й французькими літакобудівниками; швіци і в час війни приймали в себе як американських бізнесменів, так «і німецьких інженерів (на час відрядження в Берн вони міняли форму люфтваффе на цивільні костюми). Рапорти Руделя не сподобалися Мюллерові: гнав липу, переписуючи дані з швейцарських журналів, — ніякої цензури, друкуй що заманеться, добре бути нейтралом, нічого не скажеш! Хоч рапорти й були абиякі (найбільше полковник намагався створити видимість небезпеки, яка чатувала на нього, коли виконував завдання), Мюллер пройнявся довір'ям до цієї людини: далеко не всі військові, а особливо так підняті фюрером, ішли на співробітництво із секретною службою — заважав кодекс офіцерської честі: військовий аристократизм, кастовість солдатів і таке інше…

— Так, — погодився Мюллер, спостерігаючи, як професор Танк наливав йому корн, — ваша правда, він — солдат, він заслужив пам'ятник за життя… До вас з наших поки ще ніхто не звертався?

— У мене був один чоловік, якого я, признатися, не знаю. Він передав мені, щоб зараз усі свої сили ми спрямували на укорінення. І невтомно працювали для армії Перона. Про те, що треба буде робити в майбутньому, сказав цей чоловік, мені повідомлять пізніше.

— Хто саме мав про це повідомити?

— Про це він не сказав.

— Ви не допускаєте думки, що це був якийсь провокатор?

— Ні. Що ви… Провокатор провокує, випитує…

Мюллер зітхнув:

— О, наївна, свята простота! Провокатор спершу стане вашим знайомим, потім — добрим знайомим, згодом — приятелем, другом, а вже після цього ви самі розповісте йому все те, у чому він зацікавлений, і виконаєте його прохання чи пораду, яка й спровокує вашого противника на ту дію, яку я задумав… А ця людина стала вашим знайомим… Отак-то воно… Опишіть мені його, будь ласка.

— Невисокий, з дуже достойним обличчям, у сірому костюмі…

Мюллер засміявся:

— Професоре, я не спіймав би людного ворога, якби мав такі словесні портрети… Колір очей, форма носа й рота, особливі прикмети, зріст, манера жестикулювати, вимова… Баварець, макленбуржець, берлінець, саксонець…

— Саксонець, — одразу ж відповів Танк. — Очі сірі, дуже глибоко посаджені, ніс прямий, хтиві ніздрі, якісь навіть хрящуваті, рот великий, чітко нагадує літеру «м», трохи розмиту. Коли розмовляє, не жестикулює…

— Ні, не знаю, хто б це міг бути, — замислено мовив Мюллер.

Він сказав неправду; він знав майже всіх тих функціонерів НСДАП і абсолютно всіх своїх співробітників, що їх відправили в березні — квітні сорок п'ятого у Південну Америку та Іспанію по таємних трасах ОДЕССи. За словесним портретом, який намалював Танк, він зрозумів, що у нього був не провокатор, а працівник відділу преси НСДАП штандартенфюрер Роллер.

Саме Роллер і зустрів — на превеликий подив Мюллера — його літак, що приземлився на величезному полі аеродрому Вілли Хенераль Бельграно.

• Предыдущая
• 5/133
• Следующая