ТАРС уповноважений заявити… - Семенов Юлиан Семенович - Страница 15

• Предыдущая
• 15/69
• Следующая

— Скоріше антипатій. Про рівень це справедливо, тільки не зовсім, ви проектуєте культуру Росії на цілий світ — це помилка.

— Друзі, а чи не пора нам подумати про жінок? — сказав Глебб. — Я, звичайно, розумію, інтелектуали, культура, але ж ви все-таки мужчини, я сподіваюсь. Чи містер Славін побоюється наслідків? Як мені відомо, вашим людям заборонено такі спілкування…

«А ось і перша ластівка, — подумав Славін. — Усе за плацом. Старе, як білий світ, але ж діє ще, трясця його матері, діє. Що ж, подивимось на його клієнтуру».

— Вашим також, я чув, такі спілкування не рекомендовано, — мовив Славін.

Глебб подивився в очі Славіна, кудись навіть у надбрів'я, обличчя його на мить стало важким, мертвим, але це була лише одна мить, потім він підійшов до телефону, легко впав у крісло, витяг з задньої кишені штанів пошарпану записну книжку, звично відкрив сторінку, поглянув на Славіна, закрив сторінку і почав порпатися, вдаючи діда-мо-роза, що затіває веселу гру, яка скінчиться чудовим подарунком.

— Вам яку, чорну чи білу? — спитав він, усе ще гортаючи записну книжку.

А я дальтонік, — відповів Славін.

Пол Дік зареготав.

— О, який хитрий містер Славін! — сказав Глебб. — Ви все уникаєте точної відповіді…

— Точних відповідей вимагає суд.

— Ви добре знаєте роботу суду?

— Звичайно. Пол сказав:

— Краще, ніж ти, Джон. Він просидів разом зі мною весь Нюрнберзький процес — від дзвінка до дзвінка.

— То була політика, Пол, а зараз містер Славін говорить мені про жінок, як досвідчений тактик: ні за, ні проти, і в усіх випадках він чистий перед інструкцією.

— Якою саме? — спитав Славін. — Яку інструкцію ви маєте на увазі?

Глебба врятувало те, що прийшов офіціант з бару, приніс віскі й лід; Славін зрозумів, що Глебб не зможе викрутитись — справді, як комерсантові пояснити, що він знайомий з інструкцією?

Пол зразу ж випив і налив чарки Славіну й Глеббу.

— Зараз, — озвався Глебб, набираючи номер, — одну хвилинку, Пол.

Він довго слухав гудки, зітхнув, дав відбій і заходився набирати інший номер.

— Твої дівки вже залізли в ванни в інших номерах, — сказав Пол, — ну їх к чорту, шлюхи.

— Тьху, яке паскудство, — сказав Глебб. — Не можна бути таким циніком, Пол. Просто ти не зустрічав жінок-друзів, у тебе були самі шльондри.

— Краща жінка-друг — безсоромна шлюха, з якою не треба говорити про Брамса і вдавати, що розумієш Стравинського.

— Алло, Пілар, — сказав Глебб, набравши номер. — Я сиджу в товаристві двох дуже розумних людей. Чи не хотіла б ти приєднатися до нас? Чому? Ти мене засмучуєш, Пілар… Ну, будь ласка… Я тебе дуже прошу, чуєш? От молодець! Шістсот сьомий помер, Пілар, ми сидимо тут. Ждемо тебе!

Пілар справді була гарна: висока, гнучка іспанка з величезними очима й чарівною усмішкою, вона люб'язно привіталася з Полем і Славіним, поцілувала Глебба — по-дружньому, цнотливо, у скроню, по-хазяйськи ввімкнула радіо; «Хілтон» передавав свою джазову програму, і вона не помилилася, натиснула потрібну кнопку, взяла з рук Славіна віскі, пригубила чарку й, помітивши його погляд, пояснила:

— Не сердьтесь, я все ж таки іспанка, ми п'ємо вино, але п'яніємо не від нього, а від розумних співрозмовників.

«А я зараз запропоную їй розмову, — миттю подумав Славін, аж похололо всередині від хвилювання. — І співрозмовника, чудового співрозмовника».

Всі ці години й дні, починаючи з першої розмови в кабінеті Константинова, він жив версією: росіянин, який прислав листа, напевне, один з тих бідолах-емігрантів, які животіють на чужині, працюючи в сфері послужливого рабства. За це платять, а в «Хілтоні» — навіть непогано платять.

Але зараз, протягом усієї цієї довгої розмови, Славін не міг навіть припустити, що оперативне рішення вирине так несподівано. А втім, мабуть, споконвічний закон про перехід кількості (в даному випадку роздумів, припущень, пошуків оптимального рішення) в якість привів Славіна до дії, лише на перший погляд дивної, а насправді — в цій ситуації — єдино розумної.

— Вибачте, — сказав Славін, підвівшись, — я зараз повернуся.

Він спустився до ресторану, похитуючись, підійшов до метрдотеля й запитав:

— Скажіть, чи немає у вас тут когось із офіціантів, хто був би родом з Англії або Німеччини? А краще з Росії, але це, мабуть, неможливо, звідки тут бути росіянинові?

— А що сталося, сер? Француз вас не може влаштувати? Наш бармен француз…

— Це — в крайньому випадку… Я хочу почастувати даму, яка не п'є віскі, коктейлем, російським коктейлем…

— Стривайте, стривайте, в нас у підвалі працює Белью, він, здається, родом із Східної Європи… Коли страйкували наші чорні лакеї, ми брали його на номери… Хвилинку, сер…

Метрдотель зняв телефонну трубку, набрав цифру «три», запитав:

— Луїді, скажіть, Белью вже закінчив роботу? Ним цікавиться гість із…

— Шістсот сьомого, — підказав Славін, розслабившись, щоб не так відчувалась його зосереджена напруженість.

— З шістсот сьомого. Зрозуміло, Луїш. А коли він заступає на зміну? О восьмій? Дякую.

Метр поклав трубку:

— Белью має бути на роботі завтра о восьмій ранку, сер, дуже шкодую…

— Тоді я попрошу вас принести мені пляшку шампанського…

— Який сорт? Солодке? Чи «брют»?

— Однаково, аби тільки — російське.

— Але з американською етикеткою, якщо дозволите, сер; червоні роблять «брют» для Штатів.

— Жаль, що з американською етикеткою…

— Я спробую пошукати в наших погребах, сер. Росіяни змінили етикетку, вони тепер називають своє шампанське якось інакше, не хочуть сваритися з французами. Я сам спущусь у погріб, сер…

— Спасибі за вашу люб'язність… І, будь ласка, пошліть наверх пляшку російської горілки.

— Добре, сер. «Смирноф»?

— Ні, саме російської.

— «Столична» чи «Козачок»?

— «Козачок»? Я не знаю такої горілки. Мабуть, «Кубанська»?

— Ви чудово тямите в російських горілках, сер, саме це й є «Кубанська»! Я пришлю до вас боя за десять хвилин.

«А ось тепер треба вмотивувати поїздку, — гарячково розмірковував Славін, піднімаючись у номер. — Я фліртуватиму з Пілар і повезу її додому. А потім заїду в посольство й візьму там фотографії. О восьмій годині зустріну Белью, їй-богу, це він писав. Я запитаю Москву сьогодні ж, що їм відомо про цього Белью. Дай боже, щоб вони там знали про нього хоч трошечки. І якщо цей Белью розмовляє по-російськи, і якщо це він писав нам, і якщо він упізнає на фотографії того, кого американці вербували в номері, я завтра вдень вилечу до Москви і все закінчиться».

З завідувачем відділу Міністерства закордонних справ Єрьоміним умовилися зустрітись опівдні в Новоарбатському ресторані.

Свого часу Константинов був опонентом Івана Яковича, коли той захищав кандидатську дисертацію на тему «Національно-визвольний рух на Африканському континенті й акції країн НАТО». Юрист-міжнародник, Константинов з властивою йому скрупульозністю поставив Єрьоміну сорок сім запитань: він звик вимагати точності й від себе й від тих, хто був поруч з ним, у всьому, дрібниць для нього не існувало. Ось так вони й потоваришували; Єрьомін відклав захист на місяць, зате потім захистився блискуче — жодної чорної кулі.

… Константинов приїхав до ресторану за десять хвилин до призначеної години, замовив два бульйони з пиріжками, розпитав, чи смачні сьогодні котлети по-київському, і сказав, щоб каву заварили міцну.

— А що питимете? — спитав офіціант. — Коньячок? Чи горілочки вип'ємо, є «Посольська».

— Пити будемо «Боржомі», — відповів Константинов.

Офіціант образився, знизав плечима й поправив скатерку так рвучко, що Константинову довелося підхопити фужер — а то, напевне, розбився б.

Єрьомін запізнився на п'ять хвилин:

— Пробач, Костянтине Івановичу, не розрахував часу, вирішив поєднати приємне з корисним — ішов пішки.

• Предыдущая
• 15/69
• Следующая