Відчай - Семенов Юлиан Семенович - Страница 39

• Предыдущая
• 39/56
• Следующая

— Я не знаю…

— Ви не читали цього? — вона вказала очима на радіограму.

Відвідувач з неприхованим здивуванням відповів:

— Це ж адресовано вам! Як я смію читати вашу кореспонденцію…

— Максим Максимович нічого не написав мені перед від'їздом?

— Його лист чекає на вас у Москві. За законами конспірації це не можна надсилати поштою… Ще одне прохання… Не називайте його в листах на ім'я… Він сказав, що ви знаєте, як називати його…

«Любов моя, яка я щаслива, що цей мій, зимовий уже, лист потрапить до Ваших рук, таких сильних, сухих, ніжних… Пригадуєте, Ви розповідали, як Вам пророкувала долю циганка, на березі бухти, в дні золотої осені, коли сонце з'являлося лише о дев'ятій, а гарячим ставало опівдні? Я завжди пам'ятаю її слова, ви їх двічі повторили: «Остерігайся старика вусатого, він зло таїть на тебе, і коли хтось вже і погубить тебе — то він…» Чи немає серед ваших нинішніх друзів злих і вусатих стариків?

…Жінка — це музичний інструмент, але музику з нього вміє здобувати тільки великий композитор, а композитор — це вища таємниця світу… Ви — моя любима й ніжна таємниця (лише сильні люди, в чомусь суворі й скриті, вміють бути ніжними по-справжцьому).

Хтось розповів мені, що навіть великі музиканти витягують з свого архіву музичні фрагменти минулих літ, програють мелодії інших майстрів, змінюють їх, і з цього народжується гармонія. Я не повірила, бо говорити про творчість (любов — це творчість, що контролюється дисциплінованою логікою, не смійтесь, це правда!) як про якусь механічну працю — нечесно, у цьому є щось від дрібної заздрості тупих нездар, котрі мріяли виявити себе в мистецтві.

Ви ж ніколи не користувалися архівом і не шукали свого акорду в чужих мелодіях, Ви завжди були самим собою… Яка ж це рідкість у наш вік… Я щаслива, що мені судилося бути з Вами. Іноді навіть єдина зустріч залишається в тобі на все життя, і ти близько бачиш кожну її подробицю, виразно чуєш слова, чітко, немов це було вчора, пам'ятаєш свої відчуття. А з іншими людьми зустрічаєшся щодня, розмовляєш, смієшся, печалишся, віриш, сумніваєшся, але все це проходить крізь тебе, мимо, мимо, мимо…

Хтось сказав: «Треба вміти будувати стосунки…» Це проектувалося на мужчину й жінку. Будувати можна сарай, а не стосунки. Або вони є, або їх нема… Інколи я з жахом запитувала себе: «А якби ми з Вами завжди були разом? Якби провели під одним дахом не ті чудові місяці, що подарувала нам доля, а довгі роки?» Усі ж навкруги запевнюють, що рано чи пізно любов стає побутом… Мабуть, найстрашніше — це дозволити собі звикнути до щастя, яким є любов. Уявіть собі, коли б до віруючої бабусі прийшов Христос і сказав: «Матінко, я хочу пожити у вас…» Яка вона, мабуть, була б щаслива! Але ж Христос не міг без людей, він служив їм, і через рік бабусі стало б важко терпіти численних гостей у своїй маленькій хатинці… Невже вона більше не вірила б у його чудо і просила б його раніше закінчувати свої проповіді, не лишати на ніч паломників і не забувати рубати дрова, щоб натопити піч… Невже скороминущість щастя є гарантія його постійності? Але ж це несправедливо! І я заперечую собі: не нам судити про справадливість, це поняття в людях суб'єктивне й мале. Тільки вищий суд визначає правоту людську: Кукольник помер, осяяний славою й любов'ю публіки, а Пушкіна таємно повезли на рипучих дрогах у могилу, а хто залишився?!

Згадала вірші. На жаль, не мої. Ви знаєте, чиї вони. В них відповіді на багато запитань, які живуть в мені повсякчас: «Я жду, осмисливши намови, та невеселу жінку жду для задушевної розмови про давнє щось не до ладу. І не коханку… Неприємні мені зітхання, млість нудна, я знав солодощі взаємні і гіркоту страждань сповна. Я друга жду… Який від Бога в віках дарований мені за те, що я тужив так довго по вишині і тишині. Який злочинний він, суворий, хто вічність проміняв на мить, скувавши путами покори думки, в яких єднались ми…»

Як це прекрасно, просто, незбагненно: «Скувавши путами покори думки, в яких єднались ми».

Чи не в цьому розгадка всіх суперечок про те, що таке любов? Не кайдани. Мрії.

Любов моя, в мене все дуже добре, веду клас, Санечка почуває себе чудово, почав учитися в університеті.

Я відзначаю кожен день у календарику не тому, що він минув, а тому лише, що він наблизив мене до Вас.

І ще… Коли я відпочивала в санаторії, спасибі Вам за це, лікар, який лікував мене, сказав: «Життя людське розписане, немов медичні процедури, особливо життя жінки: спершу закоханість, потім близькість, а тоді пересичення й перехід у нову фізіологічну якість — продовження роду; дитина, інша форма ніжності, нова її сутність; розрив між ілюзіями пори закоханості й прозою пелюшок та недосипання, коли в продовжувача ріжуться зуби; поступове перенесення ніжності на дитину; неусвідомлена ревність мужчини, боязкий пошук іншого ідеалу, внутрішній розрив з минулим; зберігання зв'язку — данина обов'язку. Ерго — любов убита фізіологією, вічною, як світ».

Спочатку я з жахом відкинула цю теорію, такою цинічною й гидкою здалася вона мені. Потім подумала, що в нас усе було б інакше. У нас не було б кайданів, ми жили б мрією, правда? Ні. Не правда. Ви завжди жили своїми «читачами»… Невже й нас могла спостигнути доля всіх тих, хто, як запевняє лікар, існує за раз і назавжди затвердженими законами фізіології?! Тоді порятунок у розставаннях! Вони дають силу мріяти й прокидатися кожного дня з новою надією на близьку й щасливу, хоч і не на довгу, зустріч…

Я набридла Вам своїм розхристаним і сумним листом?

Не сердьтесь, бо Ви самі привчили мене до відкритості. Ви не уявляєте, яке страшне лихо жінки — скритість, таємниця, думочки… Ох, які вони гидкі! Я ненавиджу їх, жену геть, але вони раз по раз, як бісенята, регочучи й зло всміхаючись, породжують у душі жах і недовіру.

Я заклею цього листа, покладу його в конверт, одягнуся й піду гуляти по Кільцю, посиджу на лавочці біля Пушкіна, зупинюся біля Тімірязєва, якого з певною зневагою називають «популяризатором», але ж справжнє популяризаторство є перетворення складного в доступне всім! Це піднімає людство на нову ступінь знання, що тільки й може врятувати світ від жаху… Не краса, ні… Федір Михайлович помилявся… Врятувати світ краса не в змозі, лише Думка і Знання — складові частини Достоїнства…

Любов моя, я щаслива, що змогла поговорити з Вами.

Спасибі за це.

Я знову відчула Вашу суху долоню з довгою й різкою лінією життя.

Як тільки Ви повернетесь, відпочинете в себе, жду Вас на Фрунзенській у гості, питимемо каву. А потім підемо походимо втрьох…

Хай доля Вас береже, я прошу про це щоранку і щоночі…»

Коли Сашенька написала дев'ять листів, приїхав той самий цивільний. Темніло, місяць уже сріблив море.

— Накиньте плащ, — порадив він, — я хочу запросити вас на вокзал…

Вона схопилася з стільця:

— Приїхав Санечка?!

Але на вокзалі сина не було. Її посадили в «столипінку» і відправили етапом до Москви. Абакумов дістав у Сталіна санкцію на виконання вироку: «вища міра соціального захисту»; Сталін подивився на олівець — колір грифеля був червоний.

…Найбільше на світі міністр Абакумов любив свою дочку, брав її з собою на відпочинок у Місхор, дружину посилав окремо, на Кавказ. У Кисловодську для неї обладнали двокімнатний «спецномер»; привозили особливу їжу, з Желєзноводська тричі на день ганяли «ЗІС» з теплою мінеральною водою, подавали в ліжко, наливаючи в кришталеву склянку з великого англійського термоса, який свого часу надіслав у подарунок посол Майський.

Одержавши цю унікальну річ, Абакумов з якоюсь гіркотою, що раптом з'явилася в ньому, подумав: «А от зняти з тебе спостереження, заборонити запис кожного твого слова, любий Іване Михайловичу, я все одно не можу… І поправити щось у розшифрованих записах твоїх розмов з дружиною, Фадєєвим, академіком Несмєяновим, Еренбургом, кухарем Ігорем (псевдонім Мечик), Антоні Іденом, коли він снідає в тебе, Рандольфом Черчіллем, коли він у тебе п'є (зветься «вечеря»), секретарем Галиною Василівною (псевдонім Бубен) я не маю права. Сталін Сталіним, але оточений я чужими, тут, у цьому домі…»

• Предыдущая
• 39/56
• Следующая