Квентін Дорвард - Скотт Вальтер - Страница 32

• Предыдущая
• 32/118
• Следующая

Тепер де Балю в лиху для себе годину вирішив довести Людовікові XI, що нема на світі небезпечнішого ворога, ніж ображений друг і повірник.

Але поки що він поквапливо попросив Кревкера залишити його, щоб їх не побачили разом, призначивши йому побачення в абатстві святого Мартіна в Турі, після вечерні. При цьому він сказав усе таким тоном, який упевнив бургундця, що його володар зробив таке придбання, на яке за інших, менш сприятливих умов навряд чи міг розраховувати.

Тим часом Людовік, який, хоч і був найтоншим дипломатом своєї епохи, але іноді, усупереч розсудливості, віддавався пристрастям, захопився і на цей раз і весело скакав, переслідуючи дикого кабана, полювання на якого досягло найцікавішого моменту. Трапилося так, що сікач (так за тих часів звали молодого дворічного звіра) перетяв дорогу тому кабану, за яким гналися, і збив із сліду не тільки більшість мисливців, але й собак (крім кількох найдосвідченіших). Король з радістю побачив, як Дюнуа й інші поїхали по неправильному сліду, і втішався таємною думкою про свою можливу перемогу над цим славним рицарем у мисливстві, бо на той час полювання вважали за таке саме доблесне заняття, як і війна. Людовік мав доброго коня і їхав за собаками не відстаючи. Отож коли великий кабан кинувся в якусь болотяну низину, готуючись до сутички, король опинився з ним віч-на-віч.

Людовік виявив усю відвагу й досвідченість старого мисливця. Зневажаючи небезпеку, він поскакав на страшну тварину, яка люто боронилася від собак, і ударив її своїм мисливським списом. Але кінь його, злякавшись, відсахнувся від кабана, і це послабило удар списа, який був не такий сильний, щоб убити або тяжко поранити тварину. Король ніяк не міг примусити коня знов атакувати кабана, йому довелося спішитися й самому піти на лютого звіра, тримаючи напоготові короткий, тонкий меч. Кабан одразу облишив собак, щоб кинутися на людину. Король, ставши в позицію, скерував меч так, щоб вразити кабана в горло чи груди під саму ключицю, коли звір з розгону всією своєю вагою наскочить на лезо меча. Але король посковзнувся на вогкій землі саме тоді, коли треба було зробити цей тонко розрахований і небезпечний маневр. Вістря меча наштовхнулось на щетину кабана і тільки злегка дряпнуло його плече, не завдавши звірові ніякої шкоди, а Людовік упав долілиць. Це падіння врятувало монарха, бо кабан теж промахнувся і, проскочивши мимо нього, лише розірвав своїми іклами короткий мисливський плащ короля, не зачепивши стегна. Але, коли з розгону пробігши трохи далі, кабан повернувся, щоб повторити свій напад на короля тоді, коли той підіймався, — життя Людовіка опинилося в серйозній небезпеці. У цей критичний момент наспів Квентін Дорвард, який відстав од інших, бо мав не дуже бистрого коня, але, на щастя, розпізнавши звук королівського рога, поїхав услід. Він підскакав до кабана і вдарив його своїм списом.

Король, схопившись на ноги, кинувся на допомогу Дорвардові й перерізав шию кабана своїм мечем. Не промовивши й слова до Квентіна, він зміряв тварину довжиною своєї ступні, потім витер піт на лобі й кров на руках, зняв мисливський капелюх, повісив його на кущ, побожно помолився фольговим образочкам, що були на капелюсі, і нарешті, подивившися на Дорварда, сказав йому:

— Так це ти, мій юний шотландцю? Ти добре почав свою мисливську науку, і дядько П'єр перед тобою в боргу: за ним частування, і на цей раз не менш багате, ніж тоді в заїзді «Флерделіс». Чому ж ти мовчиш? Чи, може, розгубив свою самовпевненість і запал при дворі, де інші набувають їх?

Квентін, один з найкмітливіших юнаків, що будь-коли дихали повітрям Шотландії, догадався, що з Людовіком, до якого він почував більше страху, ніж довір'я, не слід дозволяти собі ніяких фамільярностей, на які король немовби сам викликав його. Він відповів у небагатьох, старанно обміркованих словах, що коли б і насмілився звернутися до його величності, то лише а благанням вибачити йому зухвалість, з якою він поводився, коли ще не знав про високий сан свого співрозмовника.

— Тьху, хлопче, — сказав король. — Я давно забув про ту твою зухвалість і вибачаю тобі її за хоробрість і кмітливість. Мені сподобалось, як ти майже вгадав ремесло мого кума Трістана. Та й сам ледве не спробував його майстерності на своїй шиї, як мені казали. Раджу тобі стерегтися його. Він купець, що торгує надто грубими браслетами й тугим намистом. Допоможи мені сісти на коня; ти мені подобаєшся, і я бажаю тобі добра. Покладайся на мене і більше ні на кого, навіть на свого дядька або лорда Крофорда. Та не кажи нікому, що ти тут мені так своєчасно допоміг упоратися з кабаном, бо коли вихвалятимешся, що врятував короля, то ці хвастощі будуть тобі єдиною винагородою за твою послугу.

Після цього король засурмив у ріг, на поклик якого під'їхали Дюнуа й дехто з придворних та слуг. Вони розсипалися в привітаннях його величності з приводу перемоги над такою величезною твариною, і король вислухав їх без найменшої бентеги, навіть не намагаючись пояснити, хто саме це зробив. Про допомогу Дорварда він згадав лише мимохідь, як це роблять знатні мисливці, котрі, похваляючись кількістю забитої ними дичини, рідко згадують про ловчих. Потім він наказав Дюнуа доглянути, щоб тушу кабана відіслали братії монастиря святого Мартіна в Турі на празник для їхньої трапези — хай згадують короля в своїх молитвах.

— Між іншим, — сказав Людовік, — хто з вас бачив його преосвященство пана кардинала? Мені здається, що ми були б неввічливі до нього і проявили б неповагу до святої церкви, залишивши його блукати самого в лісі та ще й без коня.

— Коли це завгодно вам, сір, — сказав Квентін, помітивши, що всі мовчать, — то я бачив, як його преосвященству панові кардиналу дали коня, на якому він і виїхав з лісу.

— Саме небо піклується про своїх слуг, — відповів король. — Рушаймо до замку, панове. Ми більше не полюватимемо сьогодні. А ви, пане зброєносцю, — звернувся він до Квентіна, — знайдіть мій мисливський ніж — він випав у мене з піхов десь тут коло кабана. Їдьте, Дюнуа, я зараз вас дожену.

Людовік, у якого часто найнезначніші слова і вчинки були виважені, мов стратегічні ходи, хотів залишитися з Квентіном наодинці, щоб поговорити з ним:

— Ну, мій хоробрий шотландцю, я бачу, що око в тебе гостре. Чи можеш ти мені сказати, хто позичив кардиналові коня? Певно, якийсь чужинець, бо навряд чи хто з моїх придворних спішився б, щоб подати йому допомогу, коли я проїхав мимо не зупинившись.

— Я бачив лише мигцем тих людей, сір, — сказав Квентін, — і не міг роздивитися на них краще, бо я, на нещастя, відстав і дуже поспішав наздогнати вашу величність. Але здається, що то був бургундський посол і його слуги.

— Еге! — сказав Людовік. — Напевне це й справді так. Ну що ж, Франція ще позмагається з ними!

Того дня не трапилося більше нічого, вартого уваги, ї король зі своїм почтом повернувся до замку.

Ледве Квентін повернувся до своєї маленької кімнатки, щоб переодягтися, як його шановний родич зажадав від нього докладної розповіді про все, що трапилося з ним під час полювання.

Юнак, який давно догадався, що рука в дядька сильніша, ніж розум, приписав у своєму оповіданні всю славу перемоги королю, який, очевидно, був не від того, щоб привласнити її собі. Балафре почав вихвалятися, як би він сам поводився в таких обставинах, і докорив племінникові за його неспритність, за те, що той не поспішив на допомогу королю, який перебував у великій небезпеці. Юнак розсудливо утримався від дальших виправдань своєї поведінки, сказавши тільки, що, згідно з правилами полювання, негарно нападати на дичину, яку переслідує інший мисливець, коли його навмисне не кличуть на допомогу. Тільки закінчилася ця розмова, як Квентін уже мав нагоду подякувати собі за стриманість, виявлену перед своїм родичем. Тихий стукіт у двері сповістив про появу гостя. Двері відчинилися, і в кімнату ввійшов Олів'є Ден, Олів'є Мерзотник, чи Олів'є Диявол: він був відомий під усіма цими іменами.

• Предыдущая
• 32/118
• Следующая