Вогнем і мечем. Том перший - Сенкевич Генрик - Страница 37
- Предыдущая
- 37/108
- Следующая
Татарчук не чинив опору, він тільки пронизливо стогнав, але молодий Барабаш почав відчайдушно захищатися. Він нарешті збагнув, що його хочуть убити; страх, розпач і лють спотворили йому обличчя, піна виступила на губах, із грудей вирвався звірячий рик. Двічі він виривався із рук катів і двічі руки ці хапали його за плечі, за груди, за бороду й оселедець. Він не давався, кусався, ричав, падав додолу й знову підводився, скривавлений, страшний. На ньому подерли одяг, вирвали оселедець, вибили око, нарешті, притиснутому до стіни, зламали руку. І аж тоді він упав. Кати схопили його разом із Татарчуком за ноги й потягли на майдан. І саме тут при блиску полум’я смоляних бочок і при вогнях багать почалася негайна екзекуція.
Кілька тисяч людей кинулися на приречених і почали розривати їх на шматки, виючи і борючись одне з одним за можливість підступитися до жертв. Їх топтали ногами, із них виривали шматки м’яса; юрба товклася коло них у страшному конвульсійному пориві. Часом скривавлені руки то підіймали в повітря дві безформні брили, вже не схожі на людські постаті, то знову кидали їх на землю. Ті, хто не міг пробратися, несамовито кричали: одні вимагали, щоб жертви кинули у воду, другі — щоб заштовхали у бочки з палаючою смолою. П’яні затіяли між собою бійку. З шаленства підпалили два барила з горілкою, які освітили цю пекельну сцену миготливим блакитним сяйвом. А з неба дивився на неї тихий, ясний, погожий місяць.
Так товариство карало своїх зрадників.
А в радній кімнаті після того, як козацтво витягло з неї Татарчука і молодого Барабаша, все знову стишилося, отамани посідали на свої місця попід стінами, а з сусіднього ванькира привели в’язня.
Тінь падала на його обличчя, та й вогонь у грубі вже пригас, тому в напівтемряві видно було тільки величну постать, що трималася просто і гордо, хоч руки в’язня були скручені ликом. Але Гладкий підкинув в’язку скіпок, і за хвилю буйне полум’я здійнялося вгору, яскраво освітивши обличчя в’язня, котрий звернувся до Хмельницького.
Побачивши його, Хмельницький здригнувся.
В’язнем був пан Скшетуський.
Тугай-бей виплюнув лушпиння і буркнув по-русинському:
— Я того ляха знаю — він був у Криму.
— На погибель йому! — вигукнув Гладкий.
— На погибель! — повторив Чарнота.
Хмельницький уже опанував себе. Він тільки ковзнув поглядом по Гладкому й Чарноті, котрі ураз замовкли, а сам, звернувшись до кошового, сказав:
— І я його знаю.
— Ти звідки? — спитав кошовий Скшетуського.
— З посольством їхав я до тебе, кошовий отамане, коли розбійники на Хортиці на мене напали і супроти звичаю, який шанують навіть найдикіші народи, людей моїх перебили, а мене, не зважаючи на гідність мою посольську і походження, поранили, зневажили і як полоненого сюди привезли, за що пан мій, ясновельможний князь Іеремія Вишневецький, знайде приключку тобі, кошовий отамане, нагадати.
— А навіщо ти нещирість свою показав? Навіщо доброго молодця чеканом розчерепив? Навіщо людей перебив учетверо більше, ніж мав своїх? А з листом навіщо до мене їхав — щоб готовність нашу побачити і ляхам про неї донести? Знаємо ми також, що ти і до зрадників Війська Запорозького листи мав, аби з ними згубу всього війська замислити, за що не як посол, а як зрадник прийнятий і справедливо покараний будеш.
— Помиляєшся ти, кошовий отамане, і ти, милостивий пане гетьмане самозваний! — мовив намісник, звертаючись до Хмельницького. — Якщо я мав листи, то це робить кожен посол, котрий, їдучи в чужі краї, бере листи від знайомих до знайомих, щоб у такий спосіб зав’язати дружні стосунки. А я сюди їхав із князівським листом не згубу вам замишляти, а утримати вас від таких учинків, які незносний пароксизм на Річ Посполиту, а на вас і на все Військо Запорозьке остаточне знищення накличуть. Адже на кого ви безбожну руку підіймаєте? Супроти кого ви, що себе захисниками християнства називаєте, з поганинами примирення укладаєте? Супроти короля, супроти шляхетського стану і всієї Речі Посполитої? Тому радше ви, не я, зрадники. І от що я вам скажу: якщо покірністю і смиренням не загладите провин своїх, біда вам! Невже ви забули про часи Павлюка і Наливайка? Невже у вас стерлося з пам’яті, як їх було покарано? Не забувайте тоді, що patientia[65] Речі Посполитої уже вичерпано і меч висить над головами вашими.
— Лаєш, вражий сину, щоб викрутитися і смерті уникнути! — закричав кошовий. — Але не допоможуть тобі ні погрози, ні латина твоя ляська.
Решта отаманів теж почала скреготіти зубами і дзенькати шаблями, а пан Скшетуський підняв голову ще вище і сказав ось що:
— Не думай, кошовий отамане, що я смерті боюся, або життя рятую, або свою невинуватість доводжу. Шляхтичем будучи, тільки рівними собі судимий можу бути і не перед суддями тут стою, а перед розбійниками, не перед шляхтою, а перед холопами, не перед рицарством, а перед варварством, і добре знаю, що не втечу я від смерті, якою ви теж поповните міру своєї неправоти. Переді мною смерть і мука, але за мною — міць і помста всієї Речі Посполитої, перед якою тремтіть ви всі!
Чомусь велична постава, високий штиль і згадка про Річ Посполиту справили сильне враження. Отамани мовчки дивилися один на одного. На мить їм здалося, що перед ними стоїть не полонений, а грізний посол могутнього народу. Тугай-бей пробурмотів:
— Сердитий лях!
— Сердитий лях! — повторив Хмельницький.
Раптовий стукіт у двері перебив подальшу їхню розмову. На майдані екзекуцію над останками Татарчука і Барабаша було саме закінчено — товариство прислало нову депутацію.
Кільканадцять козаків, закривавлених, задиханих, спітнілих, п’яних зайшли до кімнати. На порозі вони спинилися і, простягши руки свої, які ще парували кров’ю, заговорили:
— Товариство кланяється панам начальству, — тут усі вони вклонилися до пояса, — і просить видати того ляха, щоб із ним пограти, як із Барабашем і Татарчуком.
— Видати їм ляха! — крикнув Чарнота.
— Не видавати! — крикнув хтось інший. — Нехай почекають! Він посол!
— На погибель йому! — пролунали ще голоси.
Потім усі принишкли, чекаючи, що скажуть кошовий і Хмельницький.
— Товариство просить, а ні, то саме візьме, — повторили депутати.
Здавалося, що пан Скшетуський уже загинув і порятунку йому не буде, коли це враз Хмельницький нахилився до вуха Тугай-бея.
— Це твій полонений, — прошепотів гетьман. — Його татари взяли, він твій. Невже даси його в себе забрати? Це багатий шляхтич, та й князь Ярема за нього золотом заплатить.
— Давайте ляха! — дедалі грізніше наполягали козаки.
Тугай-бей потягся на своєму сідлищі й підвівся. Обличчя його вмить змінилося: очі розширилися, як у дикого кота, зуби оскалилися. Раптом він скочив, як тигр, до молодців, котрі домагалися видати полоненого.
— Геть, цапи, пси невірні! Невольники! Свиноїди! — гаркнув він, схопивши за бороди двох запорожців і розлючено їх смикаючи. — Геть, п’яниці, тварюки нечисті! Гади плюгаві! Ви у мене ясир забирати прийшли, а я вам ось так!.. Цапи! — Кажучи це, він смикав за бороди все нових молодців, нарешті, зваливши одного, заходився топтати його ногами. — На обличчя, невольники, бо вас у ясир запроторю, бо Січ усю вашу ногами, як вас, затопчу! З димом пущу, стервом вашим покрию!
Перелякані депутати почали задкувати — страшний приятель показав їм, на що здатний.
І дивна річ: на Базавлуку стояло лише шість тисяч ординців. Щоправда, за ними стояв іще хан із усією кримською міццю. Але ж у самій Січі було кільканадцять тисяч молодців, окрім тих, яких Хмельницький уже вислав був на Томаківку, і все-таки жодного голосу протесту не почулося супроти Тугай-бея. Тому здалося, що спосіб, яким грізний мурза захистив полоненого, був найрезультативнішим, бо відразу переконав запорожців, котрим татарська підмога була в той момент необхідна.
Депутація кинулася на майдан, кричачи юрбі, що не вдасться з ляхом пограти, бо він полонений Тугай-бея, а Тугай-бей, каже, розсердився! «Бороди нам повиривав!» — волали вони. На майдані відразу ж почали повторювати: «Тугай-бей розсердився!» «Розсердився! — тужливо кричали юрби. — Розсердився! Розсердився!». А за кілька хвилин чийся пронизливий голос заспівав біля багаття:
65
Терпеливість (лат.).
- Предыдущая
- 37/108
- Следующая