Вогнем і мечем. Том перший - Сенкевич Генрик - Страница 41

• Предыдущая
• 41/108
• Следующая

Він розплющив очі, підвівся трохи на підводі й почав роздивлятися довкола. Козацький табір пробирався в темряві, як вервечка привидів, а замок гуркотів і світився рожевими димами; вогненні кулі підскакували по степу, харчачи й гарчачи, як розлючені пси; отож, коли пан Скшетуський побачив це, такий жаль, така туга огорнули його, що він ладний був і померти зараз, аби тільки душею полетіти до своїх. Війна! Війна! А він у ворожому стані, беззбройний, хворий, котрий не має сили навіть підвестися. Річ Посполита в небезпеці, а він не квапиться її рятувати! А там, у Лубнах, військо, напевно, вже виступає. Князь із блискавицями в очах літає перед вишикуваними жовнірами і в який бік булавою кивне, там відразу триста списів, наче триста громів ударять.

І раптом різні знайомі обличчя почали з’являтися у намісника перед очима. Малий Володийовський летить на чолі драгунів зі своєю тоненькою шабелькою в руці, але це фехмейстер із фехмейстерів: з ким схрестить клинок, той ніби уже в могилі; а ось і пан Підбип’ята замахується своїм катівським Зірвикаптуром! Зітне він три голови чи не зітне? Ксьондз Яскульський об’їжджає хоругви і, здійнявши побожно руки, молиться, але, будучи старим жовніром, він не може втриматися і часом гукне: «Бий, убивай!» А ось уже й панцирні опускають мечі до половини кінського вуха, полки рушають уперед, розганяються, мчать, битва, шквал!

Зненацька видіння міняється. Перед намісником з’являється Гелена — бліда, з розпущеним волоссям, вона волає: «Рятуй, бо за мною Богун женеться!». Пан Скшетуський схоплюється з підводи, та чийся голос, але вже справжній, говорить йому:

— Лежи, дитино, бо зв’яжу.

Це табірний осавул Захар, котрому Хмельницький наказав пильнувати намісника як зіницю ока, знову вкладає його на підводу, вкриває кінською шкурою і питає:

— Що з тобою?

І пан Скшетуський опритомнює зовсім. Привиди зникають. Підводи тягнуться понад самісіньким дніпровським берегом. Холодний повів долітає з річки, і ніч бліднішає. Водне птаство здіймає світанковий гомін.

— Слухай, Захаре! То ми вже проминули Кодак? — питає пан Скшетуський.

— Проминули! — відповідає запорожець.

— А куди ж ви прямуєте?

— Не знаю. Битва, кажуть, буде, але не знаю.

Від слів цих серце радісно закалатало у грудях пана Скшетуського. Він гадав, що Хмельницький братиме в облогу Кодак і що з цього почне війну. Але квапливість, із якою козаки йшли вперед, давала змогу зробити висновок, що коронне військо вже близько і що Хмельницький саме тому обійшов фортецю, аби не бути змушеним вести під її обстрілом битву. «Може, я ще сьогодні буду вільний», — подумав намісник і подячно звернув очі до неба.

Це були шість тисяч реєстрових козаків і реймент відбірної німецької піхоти, де полковникував Ганс Флік.

Пан Миколай Потоцький довго не наважувався посилати козаків супроти Хмельницького, але, оскільки Кричевський мав на них величезний вплив, а Кричевському гетьман довіряв безмежно, то тільки семенам звелів присягнутись у вірності й із Божим іменем відправив їх у похід.

Кричевський, воїн вельми досвідчений, котрий уславився в багатьох попередніх битвах, був людиною дому Потоцьких, яким він завдячував усім: і полковницьким чином, і шляхетством, що його вони домоглися для нього на сеймі, і, нарешті, обширними наділами, розташованими у місці злиття Дністра й Ладави, які він одержав від них у довічне користування.

Стільки уз єднало його тоді з Річчю Посполитою і з Потоцькими, що навіть тіні недовіри не могло зародитися в гетьмановій душі. До того ж був це чоловік у розквіті сил, бо мав десь близько п’ятдесяти років, і велике майбутнє відкривалося перед ним у царині служби вітчизні. вав Ганс Флік.

Дехто навіть бачив у ньому наступника Стефана Хмелецького, котрий починав свій шлях простим степовим рицарем, а закінчив воєводою київським і сенатором Речі Посполитої. Отож від самого Кричевського залежало, чи піде він тією дорогою, на яку підштовхували його мужність, дика енергія і невгамовна амбіція, жадібна як до багатств, так і до чинів. Саме заради цієї амбіції він нещодавно надто домагався Літинського староства, а коли нарешті воно дісталося панові Корбуту, Кричевський глибоко в серці затаїв розчарування, але вже, здається, майже відхворів від заздрощів і засмучення. Зараз доля немовби знову всміхалася йому, бо, одержавши від великого гетьмана таке важливе військове завдання, він сміливо міг сподіватися, що ім’я його дійде і до королівських вух. А це було дуже важливо, бо після цього залишалося тільки вклонитися панові, щоб одержати привілей із милими душі шляхетській словами: «Бив нам чолом і просив, аби йому подарували, а ми, пам’ятаючи його заслуги, даємо», і т. ін. Таким шляхом одержували на Русі багатства і чини; таким шляхом величезні простори незаселених степів, які до того належали Богові й Речі Посполитій, переходили у приватні руки; таким шляхом бідняк ставав паном і міг тішити себе надією, що нащадки його серед сенаторів засідатимуть.

Кричевського гризло тільки те, що в дорученій йому тепер місії він має ділитися владою з Барабашем, але цей поділ був по суті номінальний. Насправді старий черкаський полковник, особливо останнім часом, так постарів і одряхлів, що вже тільки тілом належав цьому світові, а душа і розум його постійно перебували в заціпенінні й згасанні, що зазвичай передують смерті. Коли оголосили похід, він ніби прокинувся й почав діяти досить жваво, навіть можна сказати, що від звуку військових сурм сильніше заструмувала в ньому стара вояцька кров, бо свого часу він був славетним рицарем і степовим вождем; та коли виступили, плюскіт весел відразу заколисав старого, козацькі пісні й плавний рух байдаків приспали, і забув він про світ Божий. Усім керував і завідував Кричевський, Барабаш же прокидався тільки попоїсти, а попоївши, за звичкою питав про се, про те. Від нього відбувалися якою-небудь відповіддю, і він, зітхнувши, казав: «От радий би я з іншою війною в могилу лягти, але на те воля Божа!»

Тим часом зв’язок із коронним військом, що йшло під проводом Стефана Потоцького, відразу ж урвався. Кричевський нарікав, що гусари і драгуни йдуть надто поволі, що дуже гаються біля переправ, що молодий гетьманич не має військового досвіду, але, попри все це, велів налягти на весла і пливти вперед.

Отож байдаки пливли з дніпровською течією до Кодака, дедалі більше оддаляючись від коронних військ.

Нарешті якось уночі почувся гуркіт гармат.

Барабаш спав і не прокинувся, зате Флік, котрий плив попереду, пересів у шлюпку й підгріб до Кричевського.

— Добродію полковнику, — звернувся він. — Це кодацькі гармати. Як накажете діяти?

— Зупини, ваша милость, байдаки. Залишимося на ніч в очеретах.

— Хмельницький, напевно, бере в облогу замок. Мені здається, треба поквапитися на допомогу.

— Я тебе, добродію, не питаю, що ти думаєш, а наказ даю. Командую я.

— Ваша милость полковнику!..

— Стояти і чекати! — мовив Кричевський.

Але бачачи, що енергійний німець смикає свою руду бороду і поступатися без сенсу не думає, додав лагідніше:

— Каштелян до завтрашнього ранку може підтягтися з кіннотою, а фортеці за одну ніч не візьмуть.

— А якщо не підтягнеться?

— Чекатимемо хоч і два дні. Ти, ваша милость, Кодака не знаєш! Вони об його мури зуби собі зламають, а я без каштеляна на допомогу не рушу, бо й повноважень на те не маю. Це його справа.

Слушність, звичайно, мав Кричевський, отож Флік більше не наполягав і відплив до своїх німців. Через деякий час байдаки почали наближатися до правого берега і заходити в очерети, що більше як на милю вкривали широко розлитий у цьому місці рукав річки. Нарешті плюскіт весел затих, суденця повністю сховалися в заростях, і річка, здавалося, геть опустіла. Кричевський заборонив розпалювати вогонь, співати пісень і розмовляти, тому довкола запанувала тиша, яку порушував тільки далекий відгомін кодацьких гармат.

• Предыдущая
• 41/108
• Следующая