Вогнем і мечем. Том перший - Сенкевич Генрик - Страница 71

• Предыдущая
• 71/108
• Следующая

Край був поки що спокійний. Де-не-де, правда, з'явилися зграї гультяїв, котрі грабували як двори, так і селян. Таких чимало дорогою було побито й посаджено на палі. Але простолюд іще ніде не повстав. Уми кипіли, вогонь палав у селянських очах і душах — тихо озброюючись, селяни тікали за Дніпро. Проте страх іще стримував прагнення крові й мордувань. Поки що тільки лихою призвісткою на майбутнє можна було вважати те, що навіть у тих невеличких селах, звідкіля селяни не подалися досі до Хмеля, вони розбігалися при наближенні князівських військ, ніби побоюючись, аби страшний князь не прочитав у них на обличчях того, що крилося на їхній совісті й не покарав завчасу. Але карав він тільки там, де виявляв бодай найменшу ознаку зароджуваного бунту, а позаяк натуру і в покаранні, і в заохоченні мав невгамовну, карав без міри й жалю.

Можна було сказати, що по обидва боки Дніпра блукали тоді два привиди: один для шляхти — Хмельницький, другий для збунтованого простолюду — князь Ієремія. Люди навіть перешіптувалися, що коли ці двоє зітнуться, то, мабуть, сонце затьмариться і води в усіх річках кривавими стануть. Але зітнення не було близьким, бо цей самий Хмельницький, звитяжець під Жовтими Водами, звитяжець під Корсунем, цей самий Хмельницький, котрий у пух і прах розбив коронні війська, взяв у полон гетьманів і тепер стояв на чолі сотень тисяч вояків, просто боявся цього самого володаря із Лубен, який хотів шукати його за Дніпром.

Князівське військо щойно перейшло Сліпорід, сам же князь зупинився на спочинок у Пилипові, коли йому сповістили, що від Хмельницького прибули посланці з листом і просять їх вислухати. Князь наказав їх негайно привести. І тоді шестеро запорожців з’явилися у підстаростівському дворику, де зупинився князь, і зайшли досить пихато, особливо найстарший із них, отаман Сухорука, гордий корсунським розгромом і своїм свіжим полковницьким чином. Та коли вони побачили обличчя князя, їх ураз пойняв такий великий страх, що, припавши йому до ніг, вони не сміли промовити й слова.

Князь, сидячи в оточенні передового рицарства, звелів їм підвестися і запитав, із чим прибули.

— Із листом від гетьмана, — відповів Сухорука.

Князь, не зводячи очей із козака, відповів спокійно, із притиском на кожному слові:

— Від лиходія, гультяя і розбійника, а не від гетьмана!

Запорожці зблідли, а радше, посиніли і, похнюпившись, мовчки стояли біля дверей.

Тим часом князь наказав панові Машкевичу взяти у них листа і прочитати.

Лист був покірний. У Хмельницькому, хоч і після Корсуня, лис узяв гору над левом, а змія над орлом, бо він не забував, що пише до Вишневецького[103]. Може, він лащився, аби заспокоїти і тим легше вкусити, але таки лащився. Він писав, що все сталося з вини Чаплинського, а гетьманів просто спіткала немилість фортуни і що у цьому не він, Хмельницький, винуватий, а зла доля й утиски, яких в Україні козаки зазнають. Одначе князя він просить, щоб той цим не засмучувався і простити йому зволив, за що він назавжди лишиться слухняним і покірним князівським слугою, а щоб князівську ласку для посланців своїх дістати і від суворого князівського гніву їх уберегти, він повідомляє, що товариша гусарського, пана Скшетуського, котрого на Січі було спіймано, відпускає цілим і здоровим.

Далі йшли скарги на гордовитість пана Скшетуського, бо той листа від Хмельницького до князя узяти не схотів, чим гідність його гетьманську і всього Війська Запорозького вельми знехтував. Саме цим гордині й нехтуванню, які козаки постійно терпіли від ляхів, приписував Хмельницький усе, що трапилося, починаючи від Жовтих Вод і до Корсуня. Нарешті лист закінчувався запевненнями у жалю й вірності Речі Посполитій, а також обіцянками залишатися покірним слугою його князівської волі.

Слухаючи листа, самі посланці дивувалися, бо наперед не знали, про що у ньому йдеться, припускали, що, радше, про кривди і пихаті виклики, аніж прохання. Зрозуміло їм було тільки, що Хмельницький не хотів ставити усього на карту супроти такого уславленого вождя і, замість піти на нього з усіма своїми силами, зволікав, покорою збивав із пуття, чекаючи, як видно, що князівські сили у походах і битвах із поодинокими ватагами порідіють, одне слово, боявся князя. Посланці через це присмирніли ще дужче і під час читання не зводили очей з обличчя Ієремії — чи не прочитають, бува, на ньому своєї смерті. І хоч, їдучи сюди, були до неї готові, зараз їх пойняв страх. А князь слухав спокійно, час від часу заплющуючи очі, ніби намагаючись приховати зачаєні у них громи, і видно було як на долоні, що він намагається приборкати у собі страшний гнів. Коли листа було дочитано, він не сказав посланцям ні слова, тільки звелів панові Володийовському вивести їх геть і тримати під стражею, сам же, звернувшись до полковників, мовив ось що:

— Вельми хитрий цей супротивник, бо чи хоче цим листом мене приспати, щоб на сонного напасти, чи у глиб Речі Посполитої податися, де укладе угоду, прощення від забарних станів і короля одержить, а сам у цей час відчуватиме себе в безпеці, бо якщо я й далі хотітиму проти нього воювати, тоді вже я вчиню супроти волі Речі Посполитої і мене вважатимуть заколотником.

Вурцель аж за голову схопився.

— O vulpes astuta![104]

— Що ж ви тепер порадите вчинити? — милостиві панове? — спитав князь. — Говоріть сміливо, а потім я вам свою волю оголошу.

Старий Зацвіліховський, котрий уже давно, покинувши Чигирин, пристав до князя, мовив:

— Нехай же все буде з волі вашої князівської ясновельможності, але якщо мені дозволено дати пораду, то скажу я, що із притаманною вашій князівській ясновельможності проникливістю наміри Хмельницького ви розгадали, бо вони саме такі, а не інші; ось тому я думаю, що на листа його зовсім не треба зважати, але, убезпечивши спочатку княгиню-пані, треба йти за Дніпро і починати війну, перш ніж Хмельницький укладе якісь угоди, бо ганьба і зневага для Речі Посполитої — такі insulta[105] лишати без покарання. А втім, — тут він звернувся до полковників, — я чекаю вашої думки, своєї непомильною не вважаючи.

Стражник обозний, пан Александер Замойський, брязкнув шаблею.

— Добродію хорунжий, senectus[106] вашими устами говорить і sapientia[107]. Голову треба відірвати цій гідрі, поки вона не розрослася і нас самих не пожерла.

— Амінь! — мовив ксьондз Муховецький.

Решта полковників, замість говорити, заходилися, як і пан стражник, і брязкати шаблями, і сопти, і зубами скреготіти, а пан Вурцель узяв слово і сказав:

— Ясновельможний князю! Це навіть образа для вашої ясновельможності, що цей лиходій писати до вас насмілився, бо тільки кошовий отаман має право уособлювати прееміненцію від Речі Посполитої, підтверджену і визнану, і навіть курінні «привласнити собі право на це не можуть. Але ж він гетьман-самозванець, котрий не інакше, як тільки розбійником ушанований бути може, що пан Скшетуський похвально спостеріг, коли листа його до вашої князівської ясновельможності брати не схотів.

— Я теж так думаю, — мовив князь. — А оскільки самого його я дістати не можу, тому в особах своїх посланців він покараний буде.

Сказавши це, він звернувся до полковника татарської придворної хоругви:

— Добродію Вершуле, звели своїм татарам цим козакам голови постинати, а для старшого палю вистругати і негайно на неї його посадити.

Вершул схилив свою руду, як вогонь, голову і вийшов, а ксьондз Муховецький, котрий завжди князя стримував, молитовно склав руки і в очі йому благально дивився, прагнучи видивитися у них милосердя.

— Я знаю, ксьондзе, що ти маєш на увазі, — сказав князь-воєвода, — але так має бути! Це необхідно і за жорстокість, яку вони там за Дніпром чинять, і для гідності нашої, і для блага Речі Посполитої. Треба, аби доведено було, що є хтось, хто ще ватажка цього не боїться і вважає його розбійником, котрий хоч і пише покірно, але чинить зухвало й в Україні наче удільний князь поводиться і такого пароксизму Речі Посполитій завдає, якого вона давно вже не знала.

• Предыдущая
• 71/108
• Следующая