Вогнем i мечем. Том другий - Сенкевич Генрик - Страница 20

• Предыдущая
• 20/97
• Следующая

— Ні, нам туди треба встигнути раніше, — відповів Заглоба. — Але спершу нам слід відвести хоругву, щоб розв’язати собі руки. Сподіваюся, князь також буде нами contentus[15].

— Особливо тобою, ваша милость.

— Чом би й ні, адже я йому найкращі вісті везу. І повір мені, ваша милость, князь нагороди не пошкодує.

— Отже, тоді в дорогу?

— До ранку треба було б спочити, — зауважив Володийовський. — Зрештою, нехай наказує Скшетуський — він тут старший. Але я попереджаю, що коли виступимо сьогодні, у мене всі коні попадають.

— Знаю, що це неможливо, — сказав Скшетуський, — але, гадаю, якщо їх добре нагодувати, завтра можна вирушати.

Назавтра й вирушили. За князівським наказом вони мали повернутися до Збаража й там чекати подальших розпоряджень. Тому вони пішли на Кузьмин, щоб, залишивши збоку Фельштин, звернути на Волочиськ, звідкіля через Хлебанівку вів старий битий шлях до Збаража. Іти було важко, бо не вщухали дощі, але спокійно, і тільки пан Лонгінус, котрий рухався на сто коней попереду, розгромив кілька зграй, що сваволили у тилу рейментарських військ. На нічліг зупинилися аж у Волочиську.

Та ледве втомлені довгою дорогою усі поснули солодким сном, їх розбудила тривога — дозорні сповістили, що наближається невідомий кінний загін. Однак невдовзі з’ясувалося, що то Вершулова татарська хоругва, тобто свої. Заглоба, пан Лонгінус і малий Володийовський негайно зібралися у квартирі Скшегуського, а слідом за ними туди ж, як вихор, улетів офіцер легкої кавалерії — засапаний, із ніг до голови забризканий грязюкою. Глянувши на нього, Скшетуський вигукнув:

— Вершул?

— Так… Я! — відповів прибулий, ледве переводячи подих.

— Від князя?

— Авжеж… Ох, дух забило!..

— Які новини? З Хмельницьким уже все?

— Уже… все… з Річчю Посполитою!..

— Боже праведний! Що ти, добродію, говориш? Поразка?

— Поразка, ганьба, сором!.. Без бою… Паніка!.. О матінко!

— Вухам не хочеться вірити. Кажи ж, кажи Христа ради!… А що рейментарі?..

— Утекли.

— А де наш князь?

— Відступає… без війська… Я до вас від князя… з наказом… негайно до Львова… Вони йдуть за нами!..

— Хто? Вершуле, Вершуле! Отямся, брате! Хто йде?

— Хмельницький, татари.

— Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа! — закричав Заглоба. — Земля розступається.

Але Скшетуський зрозумів уже, в чім річ.

— Запитання потім, — мовив він, — а зараз на коней!

— На коней, на коней!

Коні Вершулових татар уже кресали копитами під вікнами. Жителі, розбуджені вторгненням війська, виходили з будинків із ліхтарями й смолоскипами в руках. Звістка блискавкою облетіла все місто. Дзвони ураз забили на сполох. Тихе хвилину тому містечко наповнилося гамором, тупотом коней, окриками команд і жидівським вереском. Жителі зібралися йти разом із військом; батьки родин запрягали вози, садили на них дітей, дружин, складали перини; бургомістр із кількома міщанами прийшов благати Скшетуського не від’їздити вперед і супроводжувати жителів хоч до Тарнополя, але пан Скшетуський, маючи чіткий наказ негайно вирушати на Львів, і слухати його не хотів.

Виступили відразу ж, і аж дорогою Вершул, трохи оговтавшись, розповів, що і як сталося.

— Відколи стоїть Річ Посполита, — говорив він, — такої поразки вона ще не мала. Що там Цецора, Жовті Води, Корсунь!

А Скшетуський, Володийовський, пан Лонгінус Підбип’ята то до шиї коням припадали, то за голови хапалися, то руки до неба простягали.

— Ні, цього розумом не збагнути! — журилися вони. — А де ж був князь?

— Князь був усіма покинутий і від справ зумисне усунений, він навіть дивізією своєю не розпоряджався.

— А хто ж командував?

Ніхто і всі. Я служу давно, на війні зуби проїв, але таких військ і таких полководців іще не бачив.

Заглоба, котрий був не дуже прихильний до Вершула і мало його знав, почав хитати головою і губами прицмокувати, нарешті сказав:

— Мій милостивий пане! А чи не потемніло у твоєї милості в очах чи, може, тобі часткова поразка здалася загальним розгромом, бо те, що ти кажеш, просто перевершує уяву.

— Що перевершує, згоден, скажу навіть більше вашій милості: я б із радістю дав відрубати голову, коли б якимось чудом виявилося, що помиляюся.

— А як же ти, добродію, першим після поразки у Волочиську опинився? Я не хочу припускати, що ти перший дременув… Де ж тоді війська? Куди тікають? Що з ними далі сталося? Чому, тікаючи, твою милость не випередили? На всі ці запитання я намагаюся знайти відповідь, але марно!

У будь-який інший час Вершул нікому не спустив би образи, але тої миті він ні про що більше, окрім поразки, не міг думати, тому відповів тільки:

— Я першим опинився у Волочиську, бо інші відступають на Ожигівці, а мене князь зумисне спрямував туди, де, як він сподівався, ви мали бути, аби вас не змело ураганом цим, якщо ви запізно дізнаєтеся про те, що сталося; а ще тому, що ваші п’ятсот вершників тепер для князя неабияка втіха, бо дивізія його розпорошена, переважна частина жовнірів загинула.

— Диво дивне! — буркнув Заглоба.

— Страх подумати, відчай огортає, серце крається, сльози самі ллються! — примовляв, ламаючи руки, Володийовський. — Вітчизну занапащено, знеславлено, таке військо розсіяно… втрачено! Не інакше, як наближається кінець світу і Страшний суд!

— Не перебивайте його, — мовив Скшетуський, — дозвольте договорити.

Вершул замовк, ніби збираючись на силі; якусь хвилю чути було тільки чвакання копит по грязюці, бо дощ не вщухав. Стояла ще глибока ніч, дуже темна і хмарна, а в темряві цій, у шумі дощу на диво зловісно звучали слова Вершула, котрий розповідав далі:

— Якби я не сподівався, що в бою загину, то, певно, збожеволів би. Ви, добродії, казали про Страшний суд — і я гадаю, що невдовзі він настане: все розкладається, зло бере гору над добром і антихрист уже ходить по світу. Ви не бачили того, що сталося, але навіть розповіді про це терпіти не можете, а як же мені, котрий на власні очі бачив поразку і ганьбу безмірну! Бог дав нам щасливий початок у цій війні. Князь наш, покаравши під Чолганським Каменем пана Лаща, решту пустив у непам'ять і помирився з князем Домініком. Ми всі раділи, що настала згода — і Господь дав своє благословення. Князь удруге розгромив ворога під Старокостянтиновом і взяв місто, бо його супротивник після першого штурму залишив. Потім ми вирушили під Пилявці, хоч князь не радив туди йти. Але уже в дорозі всі проти нього повстали: хто заздрість висловлював, хто ставився з упередженням, а хто й вочевидь робив підступи. Його не слухали на радах, не зважали на те, що він пропонував, а передусім намагалися розділити нашу дивізію, аби князь повністю її у своїх руках не мав. Якби він учинив спротив, його звинуватили б в усіх бідах, тому він страждав, мучився, але мовчав. Так, легку кавалерію з наказу генерал-рейментаря у Старокостянтинові залишили разом із Вурцелевими гарматами та оберштером Махницьким; іще відділили од нас пана обозного литовського Осинського і полк Корицького, отож при князі зосталися тільки гусари Зацвіліховського, два рейменти драгунів і я з частиною моєї хоругви. Усього не більш як дві тисячі людей. І після цього до нього ставилися легковажно, я сам чув, як говорили прихвосні князя Домініка: «Тепер після звитяги ніхто не скаже, що це заслуга самого Вишневецького» І привселюдно розповідали, що коли й надалі така незмірна слава сприятиме князеві, то й його кандидат, королевич Карл, на виборах переможе, а вони хочуть Казимира. І таки домоглися того, що військо на партії розкололося, почалися обговорення, ніби на сеймі, висилання делегатів — про все думали, тільки не про битву, наче супротивника було вже розбито. А вже якби я почав вашим милостям оповідати про ті бенкети, про ті пишномовства, про ту розкіш, ви б вухам своїм не повірили. Піррові раті були ніщо у порівнянні з цим воїнством у страусових перах, золоті й коштовностях. А ще з нами було двісті тисяч слуг і сила-силенна возів, коні падали під тягарем в’юків із парчею і шовковими наметами, вози ламалися під скринями. Можна було подумати, що ми йдемо завойовувати цілий світ. Шляхта з народного ополчення денно і нощно ляскала батогами: «Ось чим, казали, ми заспокоїмо хамів, шабель не добуваючи» А ми, старі жовніри, битися звикли, а не язиком махати, ми одразу відчули недобре, побачивши таку нечувану розкіш. А тут іще зчинився ґвалт супроти пана Киселя, то кажуть, що він зрадник, то — що достойний сенатор. Напідпитку тільки й знай шаблями вимахували. Сторожі в таборі не було. Ніхто не дотримувався порядку, ніхто вояками не командував, кожен робив, що хотів, ходив, куди хотів, розташовувався, де йому заманеться, челядь зчиняла галас… О Боже милосердний, це була весела масляна, а не військовий похід, масляна, під час якої весь salutem Reipublicae[16] протанцювали, пропили, проїли і прогендлювали до решти!

• Предыдущая
• 20/97
• Следующая