Вогнем i мечем. Том другий - Сенкевич Генрик - Страница 26

• Предыдущая
• 26/97
• Следующая

Ближче до Варшави натовпи так погустішали, що коні йшли ледве переставляючи ноги. Вибори обіцяли бути багатолюднішими, ніж зазвичай, бо навіть шляхта із віддалених — українських і литовських — окраїн, котра через відстань могла б і не прибути на вибори, прямувала тепер до Варшави заради власної безпеки. Хоч день виборів був іще далеко — щойно почалися перші засідання сейму, проте кожен хотів потрапити до столиці за місяць, а то й за два, аби влаштуватися, комусь про себе нагадати, у когось пошукати заступництва, з'їсти й випити своє по панських дворах, зрештою, після жнив порозкошувати у столиці.

Князь сумно дивився крізь віконця карети на ці натовпи рицарів, жовнірів і шляхти, на ці багаті й розкішні убори, думаючи про те, які сили пропадають, скільки можна б виставити війська! Чому ж Річ Посполита, така могутня, велелюдна й багата, переповнена славним рицарством, водночас така слабка, що не може дати ради Хмельницькому і дикій татарві? Чому? Силі Хмельницького можна було б не меншу силу протиставити, якби оця шляхта, оце воїнство, оці багатства і достатки, оці полки й хоругви спільній справі так захотіли служити, як служать своїм приватним інтересам. «Гине чеснота в Речі Посполитій, — думав князь, — могутнє тіло починає псуватися; гине колишня відвага — у розкошах, а не у ратних трудах хочуть кохатися жовніри і шляхта!» Князь почасти мав слушність, але про вади Речі Посполитої судив тільки як воїн і полководець, котрому всіх людей хотілося перевчити на ратників і повести на ворога. Відвага могла знайтися і знайшлася, коли у стократ більші війни стали невдовзі загрожувати Речі Посполитій. Їй бракувало чогось більшого, а чого саме — князь-воїн не здогадувався у цю хвилину, зате це добре знав його супротивник, коронний канцлер, досвідченіший, ніж Ієремія, політик.

Та ось у сизо-блакитній долині замріли шпилясті вежі Варшави, і князеві роздуми розсіялися. Він дав необхідні розпорядження, які черговий офіцер негайно переказав Володийовському, начальникові ескорту. Виконуючи наказ, пан Міхал повернув геть від Анусиної коляски, біля якої гарцював конем усю дорогу, і поскакав назад до хоругов, які значно відстали, щоб вирівняти стрій і в суворому порядку підійти до міста. Та ледве він проїхав кільканадцять кроків, як почув, що його хтось доганяє. Пан Володийовський озирнувся: це був пан Харламп, ротмістр легкої кавалерії віленського воєводи й Анусин залицяльник.

Пан Міхал притримав коня, відразу збагнувши, що не обійдеться без сутички, а такі штуки він любив усією душею.

Пан Харламп, порівнявшись із ним, спочатку нічого не говорив, тільки сопів і грізно ворушив вусами, певно, не знаючи, з чого почати. Нарешті він озвався:

— Чолом тобі, пане драгуне!

— Чолом, пане вістовий!

— Як ти, добродію, вістовим смієш називати мене, товариша і ротмістра, га? — спитав, скрегочучи зубами, пан Харламп.

Пан Володийовський заходився підкидати в повітря тесак, котрий тримав у руці, усю увагу нібито зосередивши тільки на тому, щоб після кожного перевороту знов піймати його за ручку, і відповів наче знехотя:

— А я по нашивках чинів не розрізняю.

— Ти, добродію, ображаєш усе товариство, до якого не годен належати.

— А це ж чому? — спитав, прикидаючись дурником, пан Володийовський.

— Бо в чужоземному полку служиш.

— Заспокойся, ваша милость, — сказав пан Міхал. — Хоч я і в драгунах служу, але до товариства належу, та ще й не в легкій воюю кавалерії, а у важкій самого князя-воєводи, тож говори зі мною як із рівним або й як зі старшим[23].

Пан Харламп трохи подумав, збагнувши, що йому не так легко з цим малюком, як він гадав, доведеться впоратись, але зубами скреготіти не перестав, бо твердий спокій пана Міхала його ще дужче розізлив, і нарешті промовив:

— Як ваша милость сміє мені поперек дороги ставати?

— Еге, ти, я бачу, добродію, сварки шукаєш?

— Може, й шукаю, і скажу тобі, — він нахилився до пана Міхала і промовив, знизивши голос, — що вуха пообтинаю, як ти мені до панни Анни ставатимеш на дорозі.

Пан Володийовський знову заходився підкидати тесак так уважно, ніби для цієї забави був найкращий час, і благально мовив:

— Ой, добродію, дозволь іще трішки пожити, не вбивай мене!

— О ні! І не сподівайся! Від мене не втечеш! — вигукнув пан Харламп, хапаючи малого рицаря за рукав.

— А я й не думаю тікати, — спокійно відповів пан Міхал, — просто зараз я на службі й наказ князя, начальника мого, відвезти маю. Відпусти рукав, добродію, відпусти, прошу тебе, бо інакше що ж мені, бідоласі, залишається робити?.. Хіба що тесаком тебе по лобі стукнути і з коня звалити.

Тут у лагідному досі голосі Володийовського почулося таке зловісне сичання, що пан Харламп із мимовільним здивуванням глянув на малого рицаря й відпустив рукав.

— А! Все одно! — сказав він. — У Варшаві мені відповіси. Я тебе там знайду!

— А я й не стану ховатися, тільки як от нам битися у Варшаві? Може, ти мене, добродію, навчиш? Я там іще в житті не бував, я простий жовнір, але про маршальські суди чував: кажуть, хто посміє добути шаблю під боком у короля або interrex’a[24], тому життя вкорочують.

— Ех ти, простак, ваша милость, одразу видно, що у Варшаві не бував, коли маршальських судів боїшся. Де вже тобі знати, що під час безкоролів'я призначається карний суд шляхти, а це куди простіше. Отож за твої вуха, ваша милость, мені віку не вкоротять, будь певен.

— Дякую за науку і дозволю чсобі ще не раз поради попрохати, бо бачу, що ваша милость учений муж і неабиякий досвід має, а я всього-на-всього найнижчий клас у minorum[25] закінчив і ледве adjectivum cum substancio[26] узгодити можу, і якби, боронь Боже, захотів вашу милость дурним назвати, то тільки й знаю, що сказав би «sultus»[27], а не «sulta» чи «sultum»[28].

І пан Володийовський знов заходився підкидати тесак, а пан Харламп аж отетерів; відтак кров ударила йому в обличчя, і він вихопив із піхов шаблю, але тої ж миті малий рицар, спіймавши тесак за ручку, блиснув своєю. Якусь хвилю вони дивилися один на одного, як два вепри, роздуваючи ніздрі й спопеляючи очима, але пан Харламп зміркував перший, що йому із самим воєводою доведеться мати справу, напади він на офіцера, котрий їде із князівським наказом, і перший сховав шаблю назад.

— І все-таки я тебе знайду, сучий ти сину! — буркнув він.

— Знайдеш, знайдеш, литво-ботво! — відповів малий рицар.

І вони роз’їхалися: один до кавалькади, другий до хоругов, котрі за цей час значно наблизилися — із клубів куряви вже долинав тупіт копит по вкоченому тракту.

Пан Міхал швидко підрівняв лави вершників та піхотинців і рушив на чолі. За хвилю до нього причвалав пан Заглоба.

— Чого хотіло від тебе це морське страшидло? — спитав він у Володийовського.

— Пан Харламп?.. А нічого. Викликав мене на герць.

— От тобі й маєш! — вигукнув Заглоба. — Та він тебе своїм носом наскрізь проткне! Дивись, пане Міхале, як будете битися, не відрубай найбільшого носа у Речі Посполитій, а то особливий пагорб доведеться для нього насипати. Щастить же віленському воєводі! Іншим доводиться роз’їзди до супротивника висилати, а йому цей рицар ворога здалека почує. Але за віщо він тебе викликав?

— За те, що я поряд із коляскою панни Анни Борзобогатої їхав.

— Чи ба! Треба було б його послати до пана Лонгіна в Замостя. Той би йому показав, де козам роги правлять. Не пощастило чорногузиську, певно, щастя його коротше від носа.

— Я йому про пана Підбип’яту нічого не сказав, — промовив Володийовський, — бо раптом іще відмовиться од герцю. А до Анусі я тепер із подвійним запалом залицятимусь: я теж хочу мати втіху. А що ж ліпшого можна ще робити у цій Варшаві?

• Предыдущая
• 26/97
• Следующая