Вогнем i мечем. Том другий - Сенкевич Генрик - Страница 45
- Предыдущая
- 45/97
- Следующая
Сказавши це, воєвода простяг до неба свої вихудлі руки, і дві великі сльози, можливо, справді, останні в житті, скотилися у нього з очей.
Скшетуський, не змігши більше витримати, упав перед воєводою навколішки, схопив його руку і тремтливим від великого зворушення голосом промовив:
— Я жовнір і йду іншою дорогою, але перед заслугами твоїми і стражданнями низько вклоняюся.
Із цими словами шляхтич і рицар хоругви Вишневецького припав устами до руки того самого русина, котрого кілька місяців тому вкупі з іншими називав зрадником.
А Кисіль поклав руки йому на голову.
— Сину мій, — стиха мовив він, — нехай же Господь пошле тобі втіху, направить тебе і благословить, як я благословляю.
Перемови почалися невдало, того ж дня. Хмельницький приїхав на обід до воєводи досить пізно і в найгіршому настрої. Найперше він заявив, що все сказане ним учора про перемир’я, про комісію на Трійцю і про звільнення перед комісією полонених говорилося сп’яна, а тепер він бачить, що його хотіли пошити в дурні. Кисіль знову лагідно заспокоював його, доводив, але це була, за словами підкоморія львівського, все одно що surdo tyranno fabula dicta[57]. І поводився гетьман так брутально, що комісарам довелося пожалкувати за вчорашнім Хмельницьким. Пана Позовського він огрів булавою тільки за те, що йому не вчасно на очі навернувся, хоч панові Позовському, виснаженому хворобою, і так було три чисниці до смерті.
Не допомагали ні прихильність і людяне ставлення комісарів, ні воєводині переконування. Тільки трохи похмелившись горілкою і відбірним гущанським медом, гетьман повеселішав, але вже ні про які публічні справи навіть не заїкнувся, сказавши: «Маємо пити, то пиймо, а радитися завтра будемо! А ні — я піду!» О третій ночі він напосівся йти до воєводиної спочивальні, чому той під різними приводами супротивився, бо зумисне замкнув там Скшетуського, вельми побоюючись, аби при зустрічі цього покірного жовніра із Хмельницьким не сталося якоїсь несподіванки, що була б згубною для поручика. Та Хмельницький наполіг на своєму і пішов у спочивальню, а за ним подибав і Кисіль. Як же здивувався воєвода, коли гетьман, побачивши рицаря, кивнув йому і вигукнув:
— Скшетуський! А ти чому з нами не п’єш?
І приязно простяг йому руку.
— Бо хворий, — відповів, уклонившись, поручик.
— Ти і вчора поїхав. Без тебе мені стало так журно.
— Такий він мав наказ, — утрутився Кисіль.
— А ти, воєводо, помовч. Знаю я його — і певен, що він не хотів дивитися, як ви мені шану віддаєте. О, це ще та пташка! Але що комусь би не зійшло, йому зійде, бо я його люблю, він мій друг сердечний.
Кисіль від подиву широко відкрив очі, а гетьман несподівано звернувся до Скшетуського:
— А ти знаєш, за що я тебе люблю?
Скшетуський похитав головою.
— Гадаєш, за те, що ти аркан на Омельнику перерізав, коли мене, лихого чоловіка, як звіра цькували? Ой ні, не за це. Я тобі дав тоді перстень із прахом гробу Господнього, але ти, упертюху, не показав мені цього персня, коли був у мене в руках, та я тебе й так відпустив, — отже, ми поквиталися. Не за це я тебе люблю. Ти мені іншу зробив послугу, за що я тобі безмежно вдячний і маю за друга.
Тепер Скшетуський здивовано видивився на Хмельницького.
— Бач, як дивуються, — ніби до когось четвертого сказав гетьман. — Тоді я тобі нагадаю, що мені в Чигирині розповіли, коли ми з Базавлука туди з Тугай-беєм прийшли. Розпитував я тоді усюди про свого недруга Чаплинського, котрого не знайшов, а мені й кажуть, як ти із ним учинив після першої нашої зустрічі, що ти однією рукою за чуба, другою за шаровари схопив і двері ним вибив, і пику до крові розквасив, як собаці — ха!
— Я й справді так зробив, — відповів Скшетуський.
— Ой, славно ти вчинив, добре утнув! Ну, я ще до нього доберуся, інакше навіщо тоді комісії та перемови? Таки доберуся і побавлюся по-своєму, але й ти йому дав перцю.
Після цього гетьман повернувся до Киселя і заходився ще раз переповідати:
— За чуба його вхопив та за штаненята, підняв як гусеницю, двері вибив і на вулицю вижбурнув.
І він почав сміятися, аж луна пішла альковом і докотилася до бенкетної.
— Милостивий воєводо, звели подати меду, я вип’ю за здоров’я цього лицаря, мого друга.
Кисіль прочинив двері й кликнув служку, котрий негайно приніс три кварти гущанського меду.
Хмельницький почаркувався з воєводою і зі Скшетуським, випив — мед, певно, відразу вдарив у голову, обличчя засміялося, душа і серце звеселіли, і він, звернувшись до поручика, вигукнув:
— Проси у мене, чого хочеш!
Бліде обличчя Скшетуського взялося рум’янцем, на хвилю залягла тиша.
— Не бійся, — сказав Хмельницький. — Слово не дим. Проси, чого хочеш, тільки Киселевих справ не торкайся.
Хмельницький, навіть п’яний, умів тримати слово.
— Якщо мені дозволено скористатися з любові, яку ти маєш до мене, милостивий гетьмане, я зажадаю від тебе справедливості. Один із твоїх полковників кривду мені вчинив…
— Шию йому урізати! — гнівно перебив поручика Хмельницький.
— Не про це річ, звели йому лиш на герць зі мною стати.
— Шию йому урізати! — повторив гетьман. — Хто такий?
— Богун.
Хмельницький закліпав очима, потім ляснув себе по лобі.
— Богун? — перепитав він. — Богуна вбито. Мені король писав, що його у двобої зарубано.
Скшетуський остовпів. Заглоба казав правду!
— А що тобі Богун учинив? — запитав Хмельницький.
Поручик спаленів ще дужче. Він боявся говорити про князівну напівп'яному гетьманові, щоб не почути якогось непрощенного блюзнірства.
Його виручив Кисіль.
— Це справа поважна, — мовив він, — мені розповів про неї каштелян Бжозовський. Богун викрав у цього кавалера наречену, милостивий гетьмане, і не відомо де її сховав.
— Так ти шукай її, — відповів Хмельницький.
— Я шукав понад Дністром, де її сховано, але не знайшов. Чув, одначе, що він до Києва хотів її відправити і сам туди збирався, аби шлюб узяти. Дозволь же мені, милостивий гетьмане, до Києва поїхати і там її пошукати, ні про що більше тебе не прошу.
— Ти мій друг, ти Чаплинському чортів дав… Я не тільки дозволю тобі поїхати і пошукати всюди, де ти схочеш, а й наказ дам, щоб той, у кого вона знаходиться, тобі в руки її віддав. А ще пірнач на проїзд дам і листа до митрополита, аби по монастирях у черниць шукали. Моє слово не дим.
Сказавши це, гетьман прочинив двері й гукнув Виговського, щоб ішов писати наказ і листа, а Чарноту, хоч була вже четверта ночі, послав по печатку. Дедяла приніс пірнач, а Донцеві було доручено із двома сотнями кінних провести Скшетуського до Києва і далі, аж до перших польських сторожових постів.
Наступного дня Скшетуський покинув Переяслав.
РОЗДІЛ XIX
— Певно, він там ускочив у якусь халепу, а може, й життям наклав, — казав Володийовський. — Нам треба конче їхати, хоч би й довелося разом із ним загинути.
Пан Заглоба не дуже суперечив, бо, як стверджував, геть струхлявів у Збаражі й сам дивувався, як іще грибами не поріс, але із від’їздом зволікав, сподіваючись, що ось-ось прийде від Скшетуського якась звістка.
57
Казка, розказана глухому тиранові (лат.).
- Предыдущая
- 45/97
- Следующая
