Вогнем i мечем. Том другий - Сенкевич Генрик - Страница 47
- Предыдущая
- 47/97
- Следующая
— Богуна у поєдинку зарубано на смерть.
— А хто його зарубав?
— Он той рицар, — відповів Заглоба, показуючи на Володийовського.
Захарові, котрий саме перехиляв уже другу кварту меду, очі на лоба полізли й обличчя спаленіло; нарешті він пирснув, пустивши носом дві цівки, і перепитав, давлячись від сміху:
— Цей лицар Богуна вбив?
— Що, чорти б тебе взяли! — вигукнув, насупившись, Володийовський. — Цей посланець забагато собі дозволяє.
— Не гнівайся, пане Міхале, — заспокоїв Заглоба. — Чоловік він, видно, чесний, а що на етикеті не розуміється, так на те він і козак. З іншого боку, для вашої милості це велика честь, бо хто іще з таким непоказним виглядом здобув у житті стільки великих перемог? Статури ти кволої, але духом міцний. Я сам, пам’ятаєш, як після герцю витріщався на тебе, хоч увесь бій на власні очі бачив? Бо мені вірити не хотілося, щоб такий жевжик…
— Дай мені спокій, ваша милость! — буркнув Володийовський.
— Не я твій батько, тому не злись на мене. І все ж скажу тобі: я хотів би мати такого сина, і якщо твоя ласка, я всиновлю тебе і відпишу все своє багатство. Бо то не сором — мати великий дух у малому тілі. І князь не набагато більший за тебе, а сам Александр Македонський не годен бути йому зброєносцем.
— Не на тебе я злюся, — трохи лагідніше мовив Володийовський, — а на те, що нічого втішного із листа Скшетуського ми не довідалися. Що сам він над Дністром головою не наклав — хвалити Бога, але князівни досі не знайшов і хто поручиться, що знайде?
— Твоя правда! Але якщо Господь нашими стараннями допоміг йому Богуна спекатися і стількох небезпек, стількох пасток уникнути, та ще й у зачерствіле серце Хмельницького заронив іскру дивної любові до нашого приятеля, то не на те, щоб від страждань і журби він висох на скіпку. Якщо ти у всьому цьому, пане Міхале, руки провидіння не бачиш, розум твій тупіший від шаблі. А втім, слушно кажуть, що не можна мати всіх достоїнств одразу.
— Я одне бачу, — відповів, ворушачи вусиками, Володийовський, — що нам із тобою там робити нема чого, і треба сидіти тут, аж поки струхлявіємо до решти.
— Скорше я струхлявію, ніж ти, бо я від тебе старший; ну що ж — і ріпа трухлявіє, і солонина від старості гіркне. Подякуємо радше Богові за те, що всім нашим бідам щасливий кінець посилає. Чимало я натерпівся за князівну, далеко більше, ніж ти, і не набагато менше від Скшетуського, бо вона мені як донька, я б і рідної дужче не кохав. Кажуть навіть, що вона як дві краплі води на мене схожа, але я її і без того милую, і не бачив би ти мене ні веселим, ні спокійним, якби я не вірив, що скоро закінчаться усі її поневіряння. Завтра ж почну складати epithalamium[58], бо дуже гарні пишу вірші, тільки останнім часом віддав перевагу Марсові перед Аполлоном.
— Що зараз говорити про Марса! — гнівно відповів Володийовський. — Трясця б його взяла, того зрадника Киселя, і всіх комісарів із їхніми перемовами вкупі! Весною як двічі по два чотири укладуть мир. Пан Підбип’ята, котрий говорив із князем, каже те саме.
— Пан Підбип’ята так розуміється на політиці, як коза на перці. Він при дворі тільки за своєю вертихвісткою увивався і більше нічого не бачив. Дасть Бог, ще відіб’ють її в нього, та годі про це. Я не заперечую, що Кисіль зрадник, і про це знає уся Річ Посполита, а от щодо перемов, здається мені, надвоє баба ворожила.
Тут Заглоба звернувся до козака:
— А що там у вас, Захаре, кажуть: буде мир чи війна?
— До першої трави тихо буде, а навесні або нам погибель, або ляхівчикам.
— Утішся ж, пане Міхале, я теж чував, що чернь усюди готується до війни.
— Буде така війна, якої не бувало, — мовив Захар. — У нас кажуть, що й султан турецький прийде, і хан з усіма ордами, а наш приятель Тугай-бей і взагалі додому не пішов, а стійбище неподалік розкинув.
— Утішся ж, пане Міхале, — повторив Заглоба. — І новому королеві теж напророчили, що усі роки його правління минуть у війнах; отож схоже, що простий чоловік іще довго не ховатиме шаблі в піхви. Зітремося ще ми в боях, як мітла від довгого замітання, — але така вже наша вояцька доля. А коли доведеться битися, тримайся ближче до мене, пане Міхале: чудові побачиш речі, дізнаєшся, як билися за давніх ліпших часів. Боже мій! Не ті вже люди, що були колись, і ти не такий, пане Міхале, хоч і сердитий у бою і Богуна зарубав.
— Справедливо кажете, пане, — підтвердив Захар. — Не тії тепер люде, що бували…
Відтак почав придивлятися до Володийовського і хитати головою:
— Але щоби цей лицар Богуна убив, ні, ні!..
РОЗДІЛ XX
Хмельницький посилав посла за послом до хана, аби той з усім військом поспішав йому на допомогу; відправляв він гінців і до Стамбула, де уже давно перебував королівський посланник пан Бечинський; у Речі Посполитій із дня на день чекали заклику в народне ополчення. Надійшли повідомлення про призначення нових полководців: підчашого Остророга, Ланцкоронського й Фірлея і про повне усунення од військових справ Ієремії Вишневецького, котрий тепер тільки на чолі власних сил міг захищати вітчизну. Не лише князівські жовніри й українська шляхта, а навіть прихильники колишніх рейментарів обурювалися таким рішенням і немилістю до князя, слушно твердячи, що коли було варто пожертвувати Вишневецьким із політичних міркувань, поки ще жевріла надія укласти мир, то усунення його напередодні війни було величезною, непростимою помилкою, бо він один міг помірятися з Хмельницьким і здолати цього славетного вождя заколоту. Нарешті й сам князь прибув до Збаража, щоб зібрати чимбільше війська і в повній готовності чекати початку війни.
Перемир’я було укладене, але часто-густо давалося взнаки його безсилля. Хмельницький, правда, звелів зітнути голови кільком полковникам, котрі всупереч угоді дозволяли собі нападати на замки і хоругви, розпорошені по зимівниках, але він не міг стримати черні й численних некерованих ватаг, які про armisticium або не чули, або не хотіли чути, або навіть не розуміли значення цього слова. Вони безупинно порушували встановлені договором кордони, тим самим зводячи нанівець усі обіцянки Хмельницького. З іншого боку, приватні й кварцяні війська, переслідуючи заколотників, частенько переходили Прип’ять і Горинь у Київському воєводстві, забиралися у глиб воєводства Брацлавського, а там, зустрівшись із козаками, вчиняли справжні бої, іноді затяті й криваві. Через це з боку і козаків, і поляків без упину сипалися скарги про порушення договору, якого, по суті, нікому несила було дотримати. Тож перемир’я означало тільки, що ні сам Хмельницький, з одного боку, ні король із гетьманами — з другого, не вирушали на бойовище, але війна вже фактично розгорялася — без участі, щоправда, головних сил, і перші теплі промені весняного сонця, як і колись, освітлювали палахкотливі села, містечка, міста, замки, осявали криваві побоїща і людську недолю.
Ватаги з-під Бара, Хмільника, Махнівки діставали аж до Збаража, вбиваючи, грабуючи, спалюючи. Цих Ієремія громив руками своїх полковників, сам не беручи участі у дрібних сутичках, — він хотів рушити з усією дивізією аж тоді, коли вже й гетьмани вийдуть на бране поле.
А поки що князь висилав роз’їзди, наказуючи платити кров’ю за кров, палями за грабежі й мордування. Пішов раз укупі з іншими пан Лонгінус Підбип’ята і розгромив бунтівників під Чорним Островом, та був цей рицар страшний тільки у битві, а з полоненими, схопленими зі зброєю в руках, поводився надто лагідно, і через те більше його не посилали. Зате особливо відзначався у цих експедиціях пан Володийовський, із котрим позмагатися в партизанській війні міг хіба що Вершул. Ніхто інший не робив таких блискавичних рейдів, не вмів так несподівано напасти на ворога, розбити його в шаленій атаці, розпорошити на всі чотири вітри, виловити, перебити, перевішати. Невдовзі його ім’я теж почало викликати жах, а князь почав ставитися до нього особливо прихильно. Від кінця березня до середини квітня пан Володийовський знищив сім некерованих ватаг, кожна з яких була утричі сильніша за його загін, і не знав утоми. Його розбирала дедалі більша охота, немовби у пролитій крові він черпав нові сили.
- Предыдущая
- 47/97
- Следующая
