Вогнем i мечем. Том другий - Сенкевич Генрик - Страница 49
- Предыдущая
- 49/97
- Следующая
— І вмер би неодмінно, якби не той старий козак, котрий його у полоні на Січі виходжував, а потім від нього з листом сюди приїздив, а повернувшись допомагав шукати князівну. Він його й у Корець одвіз і панові Зацвіліховському в руки передав.
— Нехай же Господь підтримає його, бо він уже ніколи не матиме втіхи, — мовив пан Лонгінус.
Пан Володийовський замовк, і настала гробова тиша. Князі, підперши голови руками й насупивши брови, сиділи непорушно, Підбип’ята звів очі до неба, а пан Заглоба вперся скляним поглядом у протилежну стіну, ніби глибоко задумався.
— Прокинься, ваша милость! — сказав нарешті Володийовський, струснувши його за плече. — Про що так задумався? Нічого вже ти не придумаєш, і всі твої хитрощі нічим не допоможуть.
— Я це знаю, — кволим голосом відповів Заглоба. — Одне в мене на думці: старий я і не маю чого робити на цьому світі.
РОЗДІЛ XXI
— Що ж тут дивного? — відповів, зітхаючи, литвин. — Через те й прихилився міцно, що із рук Богунових її вирвав, що заради неї стільки небезпек подолав і стількох пригод зазнав. Поки жевріла надія, поти й розум його не дрімав, придумуючи усілякі хитрощі, та й сам він тримався на ногах, а тепер йому й справді нема чого самотньому на світі робити, бо ні до кого серцем прихилитися.
— Я вже й пити з ним пробував, сподіваючись, що трунок поверне колишню бадьорість, — усе котові під хвіст! Пити п’є, але дивовижних небилиць, як колись, не розказує, і про походеньки свої не розводиться, хіба що розчулиться, а потім голову на живіт звісить і спить. Я вже й не знаю, хто з них у більшому відчаї, — він чи пан Скшетуський.
— Жаль невимовний, бо все-таки великий був рицар!.. Ходімо до нього, пане Міхале. Він мав звичку кепкувати з мене й допікати у всьому. Може, й зараз його візьме до цього охота? Боже мій, як міняються люди! Такий веселий був чоловік…
— Ходімо, — згодився пан Володийовський. — Хоч і пізненько вже, але йому найважче ввечері, бо надрімавшись за день, він уночі не спатиме.
Отак розмовляючи собі, вони вирушили на квартиру до пана Заглоби. Той сидів під відчиненим вікном, сперши голову на руку. Було вже пізно, у замку зупинився всякий рух, тільки вартові перегукувалися протяжними голосами, а в гущавині, що відокремлювала замок від міста, соловейки несамовито заливалися своїми нічними трелями, висвистуючи, витьохкуючи, вицмокуючи з такою силою, з якою падає на землю весняна злива. Крізь одчинене вікно линуло тепле травневе повітря, і ясне місячне проміння осявало смутне обличчя й схилену на груди лису голову пана Заглоби.
— Добрий вечір, добродію! — привіталися двоє рицарів.
— Добрий вечір! — відповів Заглоба.
— Про що, добродію, так роздумуєш перед вікном замість іти спати? — запитав Володийовський.
Заглоба зітхнув.
— Бо мені не до сну, — одказав він ледь чутно. — Рік тому, рівно рік, я тікав із нею понад Кагамликом від Богуна, і нам тоді так само виспівували пташки, а тепер де вона?
— Така, напевно, Божа воля, — мовив Володийовський.
— На сльози і смуток, пане Міхале! Немає вже мені ні в чому втіхи.
Залягла тиша, тільки крізь одчинене вікно долинали дедалі сильніші солов’їні рулади, якими, здавалося, була переповнена ця ясна ніч.
— О Боже, Боже! — зітхнув Заглоба, — точнісінько так, як над Кагамликом.
Пан Лонгінус витер сльозу зі лляних вусів, а малий рицар мовив по хвилі:
— Гей, знаєш що, добродію? Смуток смутком, а випий лишень із нами меду, бо нема нічого ліпшого супроти журби. А може, за чаркою згадаються й кращі часи.
— Вип’ю! — рішуче сказав Заглоба.
Володийовський звелів челядникові принести вогню і невеликий дзбан меду, а далі, коли усі всілися, знаючи, що тільки спогади найліпше з усього діють на пана Заглобу, спитав:
— То це вже рік, як ви, добродію, з небіжчицею із Розлогів від Богуна втекли?
— У травні це було, у травні, — відповів Заглоба. — Ми переправилися через Кагамлик, щоб утікати на Золотоношу. Ой, як тяжко в світі жити!
— І вона була перевдягнена?
— У козачка. Волосся мені довелося їй, небозі моїй, шаблею відрізати, щоб не впізнали. Я пам’ятаю навіть місце під деревом, де я його разом із шаблею закопав.
— Гарнюсінька була панна! — докинув із зітханням пан Лонгінус.
— Кажу ж вашим милостям, що я від першого дня так її полюбив, ніби змалечку вигодовував. А вона тільки рученята переді мною складала і дякувала, дякувала за порятунок і турботу! Ліпше б мені було загинути, аніж дочекатися сьогоднішнього дня! Нащо тепер жити?
Знову настало мовчання. Троє рицарів пили собі мед упереміш зі сльозами. © http://kompas.co.ua
— Гадав, що при них спокійно старість зустріну, та бач… — по хвилі почав Заглоба і безсило опустив руки. — Нізвідки мені більше чекати втіхи, нізвідки, хіба що смерть її принесе…
Та не встиг пан Заглоба договорити, як у сінях зчинився галас: хтось хотів зайти, а челядник не пускав. Виникла суперечка, в якій панові Володийовському почувся знайомий голос. Він крикнув челядникові, щоб той упустив прохача.
Двері відчинилися, і в них з’явилося товстощоке рум’яне обличчя Жендзяна, котрий, обвівши поглядом присутніх, уклонився і сказав:
— Слава Ісусові Христу!
— Навіки віків! — відповів Володийовський. — Це Жендзян.
— Авжеж, це я, — підтвердив пахолок, — і вклоняюся низенько вашим милостям. А де мій господар?
— Твій господар у Корці, він нездужає.
— Ой лелечко! Що ви кажете, добродію! А він не тяжко, борони Боже, нездужає?
— Спершу тяжко, а зараз легше. Лікар каже, що одужає.
— А я йому вісточку про панну привіз.
Малий рицар сумно похитав головою.
— Марно ти квапився, бо пан Скшетуський уже знає про її смерть, і ми тут оплакуємо сердешну гіркими сльозами.
У Жендзяна аж очі на лоба полізли.
— Ой рятуйте! Що я чую? Панна померла?
— Не померла, а в Києві розбійниками замордована.
— У якому Києві? Що ваша милость править?
— Як це в якому Києві? Ти що, Києва не знаєш?
— Ой Боже! Ваша милость, напевно, глузує? Як вона може опинитися у Києві, коли її в яру над Валадинкою, неподалік від Рашкова сховано? І чаклунці наказано, щоб до приїзду Богуна ні на крок од неї не відходила. Богом присягаюся, я ще не збожеволів!
— Яка там іще чаклунка? Що ти верзеш?
— Та Горпина ж… Я цю гладуху добре знаю!
Пан Заглоба зненацька підвівся з лави й заходився розмахувати руками, як потопельник, котрий хоче вирятуватися з пучини.
— Та помовч ти ради Бога, добродію! — сказав він Володийовському. — Дай же й мені спитати!
Присутні аж злякалися — так поблід пан Заглоба, і лисина його зросилася потом. Але він, перескочивши через ослін до Жендзяна і схопивши пахолка за плечі, хрипким голосом запитав:
— Хто тобі це сказав, що її… біля Рашкова сховано?
— Хто сказав? Богун!
— Ти що, хлопче, з глузду з’їхав?! — вереснув пан Заглоба, трясучи пахолка мов грушу. — Який Богун?
— Боже праведний! — заволав Жендзян. — Чого ви мене так трясете? Дайте мені спокій, ваша милость, хай я трохи отямлюся, бо аж у голові замакітрилося… Питаєте, який Богун? А хіба ваша милость його не знає?
— Кажи, а то ножем різону! — загорлав Заглоба. — Де ти Богуна бачив?
— У Влодаві!.. Чого вам, добродії, від мене треба? — закричав переляканий пахолок. — Хто я, по-вашому? Розбійник?..
- Предыдущая
- 49/97
- Следующая
