Вогнем i мечем. Том другий - Сенкевич Генрик - Страница 54

• Предыдущая
• 54/97
• Следующая

— Але ти, мабуть, вихваляєш його за те, що він обдерти себе дозволив. Ех, Жендзяне, Жендзяне! Не помреш ти своєю смертю!

— Це вже, добродію мій, що кому на роду написано! Адже ворога в дурні пошити — і похвально, і Богові догідно!

— Я ж тебе не за це ганю, а за твою зажерливість. Хлопська це риса, недостойна шляхтича, за яку ти будеш у пеклі мучитися.

— А я не поскуплюся на свічку в костьолі, якщо мені пощастить заробити, щоб і Богові була від мене користь, може, він і надалі мене благословить. А те, що я батькам допомагаю, хіба це гріх?

— Ох і бита голова, шельма! — вигукнув, звертаючись до Володийовського, пан Заглоба. — Я гадав, що разом зі мною і фортелі мої поховані будуть, аж бачу, цей франт мене обставить. Аж страх подумати: завдяки хитрощам цього пахолка ми визволимо нашу князівну із Богунової неволі з Богунового ж дозволу та ще й на Бурляєвих конях! Хтось колись таке бачив? А глянеш на нього, так і щербатої копійки не даси.

Жендзян задоволено всміхнувся і відповів:

— Хіба нам від цього гірше, добродію мій?

— Ти мені до шмиги і якби не твоя скнарість, узяв би тебе пахолком, а за те, що мене п’яницею обізвав, прощаю тобі — надто спритно ти пошив у дурні Бурляя.

— Це не я вашу милость так назвав, а Богун.

— От Бог його за це й покарав, — відповів Заглоба.

За такими розмовами минув ранок, а коли вже сонце добре підбилося на небозводі, усі споважніли, бо за кілька годин мали побачити Валадинку. Після довгої подорожі вони нарешті наблизилися до мети, але неспокій, неминучий у таких випадках, закрався їм у серця. Чи жива ще Гелена? А якщо жива, то чи знайдуть вони її в яру? Горпина могла вивезти дівчину або в останню хвилину сховати в якомусь глухому закутку яру чи й умертвити. Перепони ще не були подолані, небезпеки не минули. Вони, щоправда, мали все необхідне, аби Горпина визнала їх за посланців Богуна, які чинять його волю, але що як і справді її попередять чорти або духи? Цього найбільше боявся Жендзян, та й пан Заглоба, хоч і вважав себе знавцем чорної магії, не думав про це без тривоги. Якщо так станеться, то в яру або нікого не буде, або — ще гірше — там сидітимуть у засаді рашківські козаки. От і калатали дедалі сильніше їхні серця, а коли нарешті, через кілька годин, мандрівці побачили з високого краю яру стрічку води, що блищала вдалині, товстощоке обличчя Жендзяна трохи зблідло.

— Це Валадинка! — мовив він стишеним голосом.

— Уже? — так само тихо спитав Заглоба. — Це ми так близько!..

— Аби нам тільки Бог допоміг! — відповів Жендзян. — Скажіть, добродію мій, якесь закляття, а то страх мене бере.

— Закляття — це дурниці! Перехрестимо річку і яр — ліпше допоможе.

Пан Володийовський був найспокійніший з усіх, але мовчав. Він ретельно оглянув пістолі й підсипав свіжого пороху, потім перевірив, чи легко виходить із піхов шабля.

— Моя свячена куля ось у цьому пістолі, — мовив Жендзян. — Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа! Вперед!

— Уперед! Уперед!

Через деякий час рицарі опинилися над берегом річки і повернули коней униз за течією. Та раптом пан Володийовський зупинив на хвильку товаришів і сказав:

— Пірнач нехай візьме Жендзян, його чаклунка знає, і нехай він перший із нею заговорить, щоб вона нас не злякалася і не втекла з князівною у який-небудь закутень.

— Робіть зі мною, ваші милості, що хочете, а я перший не поїду, — відмовився Жендзян.

— То тоді їдь останнім, трутню!

Сказавши це, пан Володийовський рушив перший, за ним пан Заглоба, а позаду із запасними кіньми чалапав Жендзян, неспокійно озираючись навсібіч. Копита цокали об каміння, довкола панувала глуха пустельна тиша, тільки дзвінко стрекотіли сарана та польові коники, сховавшись у щілини від спеки: день був спекотний, хоч сонце уже звернуло з полудня. Нарешті вершники виїхали на округле узгір’я, схоже на перевернутий рицарський щит, по якому розкидані були вивітрені й випечені сонцем валуни, що скидалися на руїни, розвалені будинки й костьольні вежі; здавалося, перед ними чи то замок, чи місто, зруйноване вчора ворогом. Жендзян глянув і штовхнув пана Заглобу.

— Це Вороже урочище, — сказав він, — яке мені описав Богун. Тут уночі не пройдеш живим.

— Якщо не пройдеш, то проїдеш, — відповів Заглоба. — Тьху! Що за прокляте місце! Добре, хоч ми не збилися з дороги!

— Вже недалечко! — мовив Жендзян.

— Хвалити Бога! — відповів пан Заглоба і думкою полинув до князівни.

Щось дивне коїлося у нього в душі: дивлячись на ці дикі береги Валадинки, на цю пустельну глушину, він майже не вірив, що князівна так близько — та сама князівна, заради якої він подолав стільки пригод і небезпек, яку так полюбив, що, коли прийшла звістка про її смерть, світ йому став немилий. Але часом людина звикає до будь-якого нещастя, тож пан Заглоба згодом ізжився з думкою, що її викрали, що вона далеко і в Богуновій владі, і тому тепер не осмілювався сказати собі: ось і настає кінець тузі, кінець пошукам, наближається час блаженного спокою. Крім того, й інші питання лізли в голову: що скаже вона, його побачивши? Невже не заллється сльозами? Адже порятунок від довгої і тяжкої неволі спаде як грім із ясного неба. «Шляхи Господні незбагненні, — думав Заглоба, — Всевишній так усе повернути може, щоб чеснота тріумфувала, а кривда була осоромлена». Адже Бог спершу віддав Жендзяна у руки Богунові, а потім з’єднав їх дружбою. Бог зробив так, що війна, лиха мачуха, відкликала дикого отамана з цієї пустки, в яку він, наче вовк, потяг свою здобич. Бог пізніше видав його у руки Володийовського й звів із Жендзяном — і так усе склалося, що ось зараз, коли Гелена, можливо, втрачає останню надію і вже нізвідки, ні від кого не сподівається допомоги, — допомога близька! «Кінець твоїм сльозам і журбі, донечко моя, — думав далі Заглоба, — невдовзі чекає на тебе незмірна радість. Ой! А яка ж вона буде вдячна, як рученята складатиме! Які слова казатиме!»

Зненацька дівчина постала у нього перед очима мов жива — і страшенно розчулився старий шляхтич, і весь поринув у свої думи, уявляючи, що невдовзі станеться.

Та ось Жендзян потяг його ззаду за рукав:

— Ваша милость!

— Що таке? — спитав Заглоба, невдоволений, що перебили хід його думок.

— Бачили, ваша милость? Вовк промчав перед нами.

— То й що?

— А може, то не тільки вовк.

— Дожени й поглянь йому у вічі.

Цієї миті Володийовський зупинив коня.

— А ми не збилися з дороги? — спитав він, бо вже й пора бути на місці.

— Ні! — відповів Жендзян, — їдемо так, як говорив Богун. Господи, скоріше б уже все це скінчилося.

— Скоро й кінчиться, якщо правильно їдемо.

— Я ще хочу ваших милостей попросити, щоб, поки я із чаклункою говоритиму, ви наглядали за Черемисом; це великий паскуда, до того ж із пищалей він стріляє несхибно.

— Не бійся. Їдьмо!

Та ледве проїхали вони кілька десятків кроків, як коні почали прясти вухами і хропти. У Жендзяна морозом сипнуло по шкірі: йому здалося, що із-за вилому скелі ось-ось пролунає виття упиря або вилізе якась невідома бридка істота, — але виявилося, коні захропли тому, що вершники наблизилися до лігва того самого вовка, який перед цим налякав пахолка. Навколо було тихо, навіть сарана перестала стрекотіти, бо сонце вже скотилося на крайнебо. Жендзян перехрестився і заспокоївся.

Раптом Володийовський зупинив коня.

— Бачу яр, — сказав він, — вхід до нього закритий валуном, а у валуні вирва.

— Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, — прошепотів Жендзян. — Це тут.

— За мною! — скомандував пан Міхал, — повертаючи коня.

Через хвилину вони стояли біля вирви і проїхали ніби під кам’яним склепінням. Перед ними відкрився глибокий яр, густо порослий на схилах, що являв собою широку напівкруглу рівнину, немовби обнесену високими мурами.

Жендзян почав кричати, набираючи повні груди повітря:

— Бо-гун! Бо-гун! Привіт, відьмо! Привіт, відьмо! Бо-іун! Бо-гун!

Вершники зупинили коней і певний час стояли мовчки, після чого пахолок знову заходився кричати:

• Предыдущая
• 54/97
• Следующая