Вогнем i мечем. Том другий - Сенкевич Генрик - Страница 56

• Предыдущая
• 56/97
• Следующая

— А пан Скшетуський піде на війну?

— Справжній він воїн, і я не знаю, що ти зробиш, аби він не пішов. Ми з ним однакові: трохи запахне порохом — ніяка сила нас не зупинить. Ох і дали ми торік бунтівникам жару! Ночі не вистачить, щоб тобі розказати, як усе було… І тепер, звісно ж, підемо, але вже з легким серцем, бо найголовніше, що ми тебе, небогу, знайшли, бо без тебе і життя не в радість.

Князівна прихилила своє чарівне личко до Заглоби.

— Не знаю, за що ти мене, ваша милость, полюбив, але я теж, щиро кажу, люблю тебе не менше.

Заглоба аж засопів від задоволення.

— Так ти мене любиш?

— О, страх як люблю!

— Хай же тебе Бог береже, бо й мені на старість легше буде. Правда, буває, на мене жіночки ще накидають оком, що й у Варшаві на виборах сталося, Володийовський свідок! Але мене амури вже не хвилюють, нехай кров грає, а я, наперекір цьому, батьківськими почуттями задоволений буду.

Настало мовчання, тільки коні почали форкати одне за одним, аби подорожнім щастило.

— На здоров’я! На здоров’я! — відповіли вершники.

Ніч була ясна. Місяць дедалі вище підіймався у небо, всіяне миготливими зорями, і ставав меншим, блідішим… Притомлені бахмати сповільнили крок, та й вершників огортала втома. Володийовський перший зупинив коня.

— Час би й спочити, — мовив він. — Скоро розвидниться.

— Авжеж! — підтримав Заглоба. — Я куняю, і мені все здається, що у коня дві голови.

Але Жендзян вирішив, що перед відпочинком треба повечеряти. Він розпалив вогонь і, знявши з коня в’юки, заходився викладати із них запаси, передбачливо прихоплені в Ямполі з Бурляєвої комори: кукурудзяний хліб, м’ясні продукти, солодощі й волоське вино. Побачивши два шкіряні міхи із випуклими боками, у яких чулося приємне вуху булькання, пан Заглоба й забув про сон, інші теж залюбки взялися вечеряти. Припасів вистачило на всіх уволю, а коли всі наїлися досита, пан Заглоба, витерши полою уста, сказав:

— До смерті не перестану повторювати: незбагненні шляхи Господні! От ти вільна, моя милостива панно, а ми, втішені, сидимо собі тут sub love[61] і попиваємо Бурляєве винце. Угорське, звісно, краще, бо це шкірою відгонить, але в дорозі й таке згодиться.

— Одне мене дивує, — промовила Гелена, — що Горпина так легко згодилася віддати мене вашим милостям.

Пан Заглоба глянув спершу на Володийовського, потім на Жендзяна і сильно закліпав.

— Згодилась, бо мусила. А зрештою, нема чого приховувати, бо це не соромно: ми їх обох із Черемисом порішили.

— Як це? — злякано спитала князівна.

— А ти хіба пострілів не чула?

— Чула, але подумала, що це Черемис стріляє.

— Не Черемис то був, а оцей пахолок, котрий навиліт чаклунку прошив. Нечистий у ньому сидить, це правда, але він не міг учинити інакше, бо чаклунка — чи то відчувши щось, чи просто собі — наполягла, що поїде з нами. А як ми могли це дозволити — вона б відразу збагнула, що ми не в Київ їдемо. От він її й застрелив, а я зарубав Черемиса. Справжній був monstrum[62] африканський, і я сподіваюся, що Бог мене за це не покарає. Мабуть, і в пеклі чорти матимуть із ним клопіт. Перед самим від’їздом із яру я поїхав уперед і повідтягав тіла з дороги, щоб ти не злякалася трупів і не мала це за недобрий знак.

А князівна на це:

— Чимало я близьких людей у ці страшні часи неживими бачила, щоб убитих боятися, але все-таки воліла б крові за собою не лишати, аби нас Бог за неї не покарав.

— Не гідно рицаря було так чинити, — різко мовив Володийовський, — тому я й не доклав до цього рук.

— Що тепер, добродію мій, про це сперечатися, — озвався Жендзян, — коли інакше не виходило. — Якби кого хорошого поклали, інша річ, а то ж богопротивна сила! Я сам бачив, як ця чаклунка із чортами змовлялася. Не цього якраз мені жаль!

— А про що ж ти, ваша милость, жалієш? — запитала князівна.

— Богун мені казав, що там закопані гроші, а їхні милості так квапилися, що ніколи було відкопати, хоч місце біля млина я знаю. А ще мені серце крається, що ми стільки всякого добра лишили у тій світлиці, де мешкала панна.

— Бач, якого слугу матимеш! — сказав князівні Заглоба. — Крім свого пана, з самого чорта шкуру злупив би і собі на комір поставив.

— Дасть Бог, пане Жендзяне, не доведеться твоїй милості на мою невдячність нарікати, — пообіцяла Гелена.

— Дякую покірно вашій милості, панно! — відповів нахолок, цілуючи їй руку.

Увесь цей час Володийовський сидів мовчки, попиваючи з бурдюка вино й удавано насупившись, аж поки невластиве йому мовчання привернуло увагу Заглоби.

— А пан Міхал, — зауважив він, — ледве докине якесь слово. І звернувся до Гелени: — Казав я, що краса твоя відібрала у нього розум і мову?

— Лягав би ти краще спати, добродію, попереду цілісінький день, — відповів, збентежившись, малий рицар і швидко заворушив вусиками, ніби заєць, коли хоче чимось похвалитися.

Але старий шляхтич мав слушність. Від незвичайної вроди князівни малий рицар і досі був ніби причмелений. Дивився він на неї, дивився, а в душі себе питав: чи можливо, щоб по землі ходило таке диво? Чимало він бачив у житті красунь: вродливі були панни Анна і Барбара Збаразькі, дивну вроду мала й Ануся Борзобогата, розкішні були і панна Жукувна, до якої залицявся Розтворовський, і Вершулова Скоропадська, і Боговитянка, але жодна з них не могла зрівнятися із цією чудовою степовою квіткою. З ними бував пан Володийовський і жвавий, і балакучий, а тепер, дивлячись на ці оксамитні, ласкаві, млосні очі, на їхні шовковисті торочки, тінь від яких падала аж на обличчя, на розсипане по плечах і спині, як квіти гіацинта, волосся, на стрункий стан, на високі груди, що ледь гойдалися від дихання, од яких линуло звабливе тепло, на лілейну білизну обличчя і трояндові щоки, на малинові вуста, — дивлячись на усе це, пан Володийовський просто слова вимовити не міг і, що найгірше, самому собі здавався незграбним, недоумкуватим і, головне, малим, таким малим, аж смішно було. «Вона княжна, а я хлопчик!» — думав він із гіркотою і радий був би, аби зараз сталася якась пригода, аби із темряви з’явився якийсь велетень — тільки тоді пан Міхал показав би, що не такий він уже й малий, як здається! Допікало його й те, що пан Заглоба, задоволений, певно, що його названа дочка так легко рве очі, щохвилі гмукав, і вже починав глузувати, і підморгував страшенно.

А Гелена тим часом сиділа біля багаття, освітлена рожевим полум’ям і білим місяцем, — розкішна, спокійна і дедалі вродливіша.

— Визнай, пане Міхале, — сказав уранці пан Заглоба, коли вони на хвильку залишилися самі, — що другої такої дівчини немає в усій Речі Посполитій. Якщо ти ще одну таку покажеш, дозволю тобі назвати мене гультяєм і impariatem[63] витримаю спокійно.

— Не заперечую, добродію… — відповів малий рицар. — Диво це рідкісне, незвичайне, я досі такого ще не бачив. Навіть мармурові статуї богинь, що, мов живі, стоять у палаці Казановських, не можуть із нею зрівнятися. Тепер я розумію, чого найкращі мужі голови за неї ладні покласти, — вона того варта.

— А я тобі про що? — вигукнув Заглоба. — Бігме, не збагну, коли вона краща — уранці чи ввечері? Вона увесь час свіжа, мов троянда. Я тобі казав, що колись і сам був красенем незвичайним, але й тоді їй вродою поступався, хоч дехто каже, що вона на мене як дві краплі води схожа.

— Іди, ваша милость, до лиха! — закричав малий рицар.

— Не гнівайся, пане Міхале, бо вже й так надто грізним здаєшся. Поглядаєш на неї, як цап на капусту, а сам насуплений. Я ладен заприсягтися, що тебе завидки беруть, але не для пса ковбаса.

— Тьху! — сплюнув Володийовський! — І не соромно вашій милості на старості літ глупства правити?

— А чого ж ти супишся?

— Бо ти, добродію, гадаєш, що уже все лихо позаду і ми цілком у безпеці, а як на мене, ще добре поміркувати треба, як одного уникнути, а друге обминути. Дорога ще попереду довга, і тільки Бог знає, що нас може спіткати, бо ті краї, куди ми їдемо, вже досі мають бути у вогні.

• Предыдущая
• 56/97
• Следующая