Вогнем i мечем. Том другий - Сенкевич Генрик - Страница 65

• Предыдущая
• 65/97
• Следующая

— Авжеж, авжеж… Дідько б вас узяв разом із вашим задоволенням!

Цієї миті до них підійшли Підбип’ята і Володийовський.

— Кажуть, ординців і козаків із півмільйона буде, — мовив литвин.

— Щоб у тебе, ваша милость, язик відсох! — скипів Заглоба. — Добра новина!

— Під час штурму можна більше голів зітнути, ніж на бойовищі, — мрійливо відповів пан Лонгінус.

— Якщо вже князь наш із Хмельницьким нарешті спіткався, — озвався пан Міхал, — ні про які перемови й гадки не може бути. Або пан, або пропав! Завтра судний день настане! — додав він, потираючи руки.

Малий рицар мав слушність. У цій війні, такій тривалій, два найстрашніших леви ще ні разу не зійшлися віч-на-віч.

Один громив гетьманів і рейментарів, другий — грізних козацьких отаманів, один і другий святкували перемоги, один і другий наганяли на ворогів жах, і ось тепер безпосередня зустріч мала показати, хто візьме гору. Вишневецький дивився з валу на незліченні полчища татар і козаків, марно намагаючись охопити їх зором. Хмельницький же поглядав із поля на замок і табір, думаючи в душі: «Там мій найстрашніший ворог; якщо я його здолаю, хто мені зможе протистояти?»

Неважко було здогадатися, що боротьба між цими двома полководцями буде тривала і запекла, але результат її не лишав сумнівів. Князь Лубен і Вишневця мав під своєю командою п'ятнадцять тисяч війська разом із обозною челяддю, тим часом як за селянським вождем ішов люд, що населяв землі від Азовського моря і Дону аж до гирла Дунаю. А ще йшов із ним хан на чолі кримської, білгородської, ногайської і добруджської орд; ішов люд, що населяв басейни Дністра і Дніпра; йшли низові козаки і чернь без ліку — зі степів, ярів, борів, міст, містечок, сіл та хуторів і ті, що колись служили у придворних або коронних хоругвах; ішли черкеси, волоські каралаші, силістрійські й румелійські турки; йшли навіть вільні ватаги сербів і болгар. Могло здатися, що це нове переселення народів, котрі покинули похмурі степові садиби й потяглися на захід захопити нові землі, утворити нову державу.

Таке було співвідношення ворогуючих сил… Жменька супроти безлічі, острів посеред моря! Тому й не дивно, що не одне серце завмирало від тривоги, що не лише в місті, не лише у цьому куточку країни, а з усіх усюд Речі Посполитої дивилися на цю самотню твердиню, оточену полчищами диких воїнів, як на усипальницю великих рицарів і їхнього великого вождя.

Так самісінько, напевно, дивився і Хмельницький, бо ледве встигли у його стані добре розгорітися багаття, як козак, посланець гетьмана, почав розмахувати перед окопами білим стягом, сурмити і кричати, щоб не стріляли.

Караульні вийшли і негайно його схопили.

— Від гетьмана до князя Яреми, — сказав він їм.

Князь іще не зліз із коня й стояв на валу. Обличчя його було погідне, як небо. Заграви пожеж відбивалися у нього в очах, освітлювали рожевим блиском його ніжне біле обличчя. Козак, побачивши князя, втратив дар мови, жижки у нього затремтіли, мурашки побігли по шкірі, хоч це був старий степовий вовк і прийшов як посол.

— Хто ти? — спитав князь-воєвода, дивлячись на нього своїм спокійним поглядом.

— Я сотник Сокіл… Від гетьмані.

— Аз чим прийшов?

Сотник заходився бити чолом аж під князівські стремена.

— Даруй, владико! Що мені наказано, те й скажу, я не винен.

— Кажи сміло.

— Гетьман звелів мені переказати, що в гості прибув у Збараж і завтра у замку вашу ясновельможність відвідає.

— Скажи йому, що не завтра я даю бенкет у замку, а сьогодні! — відповів князь.

І справді, через годину дали салют мортири, пролунали радісні окрики, і всі вікна замку яскраво засвітилися від тисяч свічок.

Хан, почувши салютні постріли, голоси сурм і литавр, вийшов власною персоною із шатра у супроводі брата Нурадина, султана Калгі, Тугай-бея і багатьох мурз, а потім послав по Хмельницького.

Гетьман, хоч і був трохи напідпитку, з’явився негайно і, шапкуючи та прикладаючи пальці до чола, підборіддя й грудей, чекав на запитання.

Хан довгенько дивився на замок, що сяяв удалині як величезний ліхтар, і злегка кивав головою; нарешті, пригладивши свою рідку бороду, що двома довгими пасмами спадала на ласячу шубу, спитав, показуючи пальцем на яскраво освітлені вікна:

— Гетьмане запорозький, що там таке?

— О наймогутніший із царів! — відповів Хмельницький. — Це князь Ярема бенкетує.

Хан здивувався.

— Бенкетує?..

— То гуляють завтрашні небіжчики, — мовив Хмельницький.

Раптом у замку пролунали нові постріли, засурмили сурми й різноголосі окрики долинули до вух достославного хана.

— Боже праведний! — пробурмотів він. — Лев у серці цього гяура.

І по хвилі мовчання додав:

— Я волів би бути краще з ним, аніж із тобою.

Хмельницький здригнувся. Дорогою ціною діставалася йому татарська дружба, обійтися без якої він не міг, і при цьому ніколи не був упевнений у страшному союзникові. Спаде в голову ханові якась примха, і орди повернуть проти козацтва, а це означало неминучу для всіх загибель. Крім того, Хмельницький знав іще одне: хан хоч і допомагав йому заради здобичі, заради дарів і нещасного ясиру, але, маючи себе за законного монарха, у душі соромився, що став на бік бунту супроти короля, на бік якогось «Хмеля» супроти князя Вишневецького.

Козацький гетьман тепер частенько напивався не лише за хворобливою звичкою, а й із відчаю…

— Великий монарху! — сказав він. — Ярема твій ворог. Це він одібрав у татар Задніпров’я, він убитих мурз, як вовків, усім на пострах по деревах розвішував, він на Крим хотів іти з вогнем і мечем…

— А ви хіба не чинили шкоди в улусах? — спитав хан.

— Я твій невільник.

Сині губи Тугай-бея затремтіли й ікла заблищали: мав він серед козаків смертельного ворога, котрий свого часу його чамбул ущент розбив і самого ледве не захопив. Ім’я цього ворога крутилося зараз у нього на язиці. Охоплений невблаганною силою спогадів і жадобою помсти, він не витримав і стиха пробурмотів:

— Бурляй! Бурляй!

— Тугай-бею! — відразу ж озвався Хмельницький. — Ви з Бурляєм за мудрим наказом найяснішого хана торік воду на мечі лили.

Новий залп замкових гармат урвав подальшу розмову.

Хан простяг руку й описав нею у повітрі коло, що охоплювало Збараж, замок і вали.

— Завтра це моє буде? — спитав він, звернувшись до Хмельницького.

— Завтра вони помруть, — відповів Хмельницький, утупившись очима в замок.

І знову заходився шапкувати й торкатися рукою чола, бороди і грудей, вважаючи, що розмову закінчено. Хан теж застебнув ласячу шубу, бо ніч була холодна, хоч і стояв липень, і мовив, повернувшись до шатер:

— Пізно вже!..

Усі відразу закивали, наче приведені у рух однією силою, а він спроквола й статечно йшов до шатра, стиха повторюючи:

— Немає Бога, крім Бога!..

Хмельницький теж пішов до своїх, бурмочучи дорогою:

— Віддам тобі замок і місто, і здобич, і полонених, але Ярема буде мій, а не твій, хоч би мені й життям своїм довелося за нього накласти.

Поволі багаття почали блідішати і гаснути, поволі вщухав шум кількохсот тисяч голосів; де-не-де ще посвистували сопілки та покрикували татарські конюхи, що виганяли коней на нічний попас, але невдовзі й ці звуки змовкли, і сон обійняв незліченні полчища татар і козаків.

Тільки замок гудів, гримів, салютував, ніби в ньому справляли весілля.

У таборі всі чекали, що назавтра буде штурм. І справді, зранку заворушилися натовпи черні, козаків, татар та інших диких вояків, що йшли за Хмельницьким, і, як чорні хмари, що наповзали на вершину гори, рушили до валів. Жовніри, хоч уже напередодні марно намагалися полічити багаття, заклякли, побачивши зараз море голів. Та це був іще не справжній штурм, а радше оглядини бойовища, окопів, ровів, валів і всього польського обозу. І як піднята морська хвиля, котру вітер жене здалеку, розігнавшись і спінившись, ударить із гуркотом об берег, а потім знову відійде, так і рать ця, ударивши то тут, то там, відкочувалася і знову завдавала удару, ніби випробовуючи, який буде спротив, ніби бажаючи переконатися, чи самим своїм виглядом і числом може зломити дух супротивника, перш ніж розтопче тіло.

• Предыдущая
• 65/97
• Следующая