Вогнем i мечем. Том другий - Сенкевич Генрик - Страница 70
- Предыдущая
- 70/97
- Следующая
Настало глухе мовчання. Мурзи, аги і мулли, як на сонце, дивилися на ханове обличчя, затамувавши дух, а він, заплющивши очі, думав.
Хмельницький сперся на булаву й сміливо чекав відповіді.
— Ти сказав, — озвався нарешті хан, — що я Яремі зігну шию і з його хребта на коня сідатиму, аби не говорили від сходу до заходу, буцімто якийся невірний пес мене зганьбив…
— Великий аллах! — вигукнули в один голос мурзи.
У Хмельницького ж радість бризнула з очей: одним заходом він одвернув небезпеку, що нависла над його головою, і сумнівного союзника обернув на найвірнішого.
Цей лев умів умить змієм перекидатися.
Обидва табори гули до пізньої ночі, як зігріті весняним сонцем бджоли у пору роїння, а тим часом на бойовищі спали непробудним, вічним сном рицарі, пробиті списами, посічені мечами, прошиті стрілами і кулями.
Зійшов місяць і почав мандрівку цим полем смерті; він одбивався у калюжах застиглої крові, виривав із темряви нові й нові купи полеглих, сходив з одних тіл і переходив на інші, заглядав у розплющені мертві очі, освітлював посинілі обличчя, уламки понівеченої зброї, кінські трупи — і дедалі блідішало його проміння, немовби перелякане побаченим. Полем то тут, то там поодинці й групами пробігали якісь зловісні постаті — це челядь і джури прийшли обібрати вбитих, як шакали ходять за левами… Але якийся забобонний страх урешті-решт і їх прогнав із бойовища. Щось жахливе й водночас таємниче було у цьому вкритому трупами полі, у цьому спокої і нерухомості тіл, іще недавно сповнених життя, у цій тихій згоді, в якій лежали поруч поляки, турки, татари і козаки. Часом вітер шумів у заростях, що росли на бойовищі, а жовнірам, які чатували на валах, здавалося: то душі людські кружляють над тілами.
Подейкували, що коли у Збаражі пробило північ, по всьому полю, від валів аж до ворожого табору, буцімто зірвалися з шумом незліченні табуни птаства. Чулися у високості заплакані голоси, тяжкі зітхання, від яких волосся ставало дротом на голові, і стогін. Ті, кому судилося ще полягти у цій битві і чиєму слухові доступні були неземні волання, виразно чули, як польські душі, відлітаючи, кричали: «Перед очі твої, Господи, несемо гріхи наші!», а козацькі душі стогнали: «Ісусе Христе, помилуй нас!» — бо загиблі у братовбивчій війні не могли опинитися у вічному блаженстві, їм призначено було летіти кудись у темні далі й разом із вихором кружляти над юдоллю земною, і плакати, і стогнати ночами, аж поки вони біля ніг Христових вимолять прощення за спільні гріхи, допросяться забуття і згоди!..
Але тими днями ще дужче запеклися серця людські, і жоден янгол згоди не пролетів над бойовищем.
РОЗДІЛ ХХV
Скшетуський, пан Лонгінус і Заглоба, сидячи у шатрі, їли пивну юшку, густо приправлену шматочками сиру, і розмовляли про труди минулої ночі з таким задоволенням, із яким вояки говорять про щойно здобуту перемогу.
— У мене звичка з курми лягати, а з півнями вставати, як робили мої батьки й діди, — говорив пан Заглоба, — але на війні спробуй так! Спиш, коли можеш, устаєш, коли будять. Одне мене гнівить: через якусь там наволоч мусимо терпіти незручності! Та що вдієш, такі часи настали! Але й ми учора відборгували їм за це. Почастувати їх іще отак разів зо два, пропала б у них охота нас будити.
— А не знаєш, добродію, багато наших лягло? — спитав Підбип’ята.
— Хе! Небагато: так завше буває, що тих, хто облягає, гине більше, ніж обложених. Ти, ваша милость, не розумієшся на цьому, бо не воював стільки, як я, а нам, старим воякам, навіть трупів лічити не треба — з самої битви судити можна.
— І я при ваших милостях чогось навчуся, — мрійливо промовив пан Лонгінус.
— Певно, що так, якщо тільки у тебе, добродію, глузду вистачить, на що я не вельми сподіваюся.
— Та облиш ти, ваша милость, — озвався Скшетуський. — Адже у пана Підбип’яти це не перша війна за плечима, і дай Боже найліпшим рицарям так битися, як він учора.
— Робив, що міг, — відповів литвин, — але не стільки, як хотілося б.
— Звісно, звісно! Загалом ти, добродію, непогано бився, — поблажливо сказав Заглоба, — а що інші тебе перевершили — тут він хвацько закрутив вус — то не твоя провина.
Литвин слухав його, опустивши очі, і зітхнув, згадавши про пращура свого Стовейка і про три голови.
Цієї миті пола шатра відкинулася, і швидко зайшов пан Міхал, веселий, як щиголь погожого ранку.
— От ми й укупі! — вигукнув пан Заглоба. — Дайте ж йому юшки!
Малий рицар потиснув трьом приятелям руки й сказав:
— Аби ваші милості знали, скільки ядер валяється на майдані — уявити неможливо! Не пройдеш, щоб не спіткнутися.
— Бачив і я, — відповів Заглоба, — бо, вставши, теж прогулявся табором. За два роки кури у всьому львівському повіті стільки яєць не знесуть. Ех, якби це були яйця, ото вже б ми яєшні наїлися! А я, щоб ви, ваші милості, знали, за сковорідку яєшні найкращу страву віддам. Жовнірська в мене натура, як і у вас теж. Щось смачненьке з’їм залюбки, ще й чимало. Тому й у бою за пояс заткну будь-кого із нинішніх лежнів-молокососів, котрі й миски гниличок не з’їдять, щоб ураз за живіт не вхопитися.
— Ну, ти вчора, добродію, з Бурляєм утнув! — сказав малий рицар. — Його з ходу покласти — хо-хо! Не сподівався я від тебе такого. Цього славного рицаря знали всенька Україна й Туреччина.
— А що, незле! — самовдоволено вигукнув Заглоба. — Не первина це мені, пане Міхале, не первина. Бач, довгенько ми один одного шукали, зате й підібралися два чоботи пара: такої четвірки не знайти у всій Речі Посполитій. Бігме, з вами та ще на чолі із нашим князем я хоч і на Стамбул пішов би. Завважте собі: пан Скшетуський убив Бурдабута, а вчора Тугай-бея…
— Тугай-бей живий лишився, — перебив його поручик, — я сам відчув, як у мене лезо зісковзнуло, та й нас відразу розділили.
— Усе одно, — сказав Заглоба, — не перебивай, пане Яне. Пан Міхал у Варшаві Богуна посік, як ми тобі казали…
— Ліпше б ти, добродію, не згадував, — озвався литвин.
— Що сказано, те сказано, — відповів Заглоба. — Я волів би не згадувати, але говоритиму далі… Отже, пан Підбип’ята з Мишікишок поклав того Полуяна, а я Бурляя. До того ж, не змовчу, добродії, ваших би всіх я за одного Бурляя віддав, тому мені найважче й дісталося. Диявол то був, не козак, правда? Мав би я синів legitime natos[72], добре їм лишив би ім’я. Цікаво тільки, що його величність король і сейм на це скажуть, як нас нагородять, нас, котрі більше сіркою і селітрою харчуються, аніж чимось іншим?
— Був один доблесніший за усіх нас рицар, — мовив пан Лонгінус, — але імені його ніхто не знає і не пам’ятає.
— Цікаво, хто це? Мабуть, у давнину? — спитав, відчувши себе ображеним, Заглоба.
— Ні, не в давнину, брате, — це той, що короля Густава Адольфа під Тшцяною укупі з конем звалив на землю і в ясир узяв, — відповів литвин.
— А я чув, що це було під Пуцком, — утрутився пан Міхал.
— І все-таки король вирвався і втік, — зауважив Скшетуський.
— Авжеж! Я дещо про це знаю, — мовив, примруживши своє здорове око пан Заглоба, — я тоді саме у пана Конецпольського, батька нашого хорунжого, служив… Так, я дещо про це знаю! Скромність не дозволяє цьому рицареві назвати свого імені, тому ніхто про нього й не знає. Хоч, повірте мені, Густав Адольф був великим воїном, майже не поступався Конецпольському, але у двобої з Бурляєм довелося важче, кажу я вам!
72
Законнонароджених (лат.).
- Предыдущая
- 70/97
- Следующая
