Вогнем i мечем. Том другий - Сенкевич Генрик - Страница 78

• Предыдущая
• 78/97
• Следующая

— Ми готові вмерти, — мовив Скшетуський.

— А що як йому сповістити? — спитав Заглоба.

— Якби ж знайшовся такий чеснотливий рицар, — сказав староста, — що ризикнув через ворожий стан прокрастися, укрив би себе невмирущою славою за життя, ціле військо врятував і од вітчизни відвернув катастрофу. Хоч би й ополчення ще не все зібралося, сама звістка, що король близько, може замирити бунт. Але хто піде? Хто зважиться, коли Хмельницький так позагороджував усі виходи й дороги, що й миша не вислизне з окопу? Це вірна смерть — ось чим це загрожує!

— А чом би не пуститися на хитрощі? — спитав Заглоба. — От мені вже дещо сяйнуло.

— Що саме? — поцікавився староста.

— Ми щодня беремо чимало полонених. Що, як підкупити котрогось із них? Нехай би вдав, ніби від нас утік, а потім подався до короля.

— Треба б про це із князем поговорити, — відповів староста.

Пан Лонгінус глибоко замислився, аж чоло його взялося зморшками. Усю розмову він сидів мовчки. І раптом, підвівши голову, як завжди лагідно, сказав:

— Я візьмусь прокрастися через козацький стан…

Рицарі, почувши ці слова, від здивування попідхоплювалися. Пан Заглоба розтулив рота, Володийовський почав ворушити вусиками, Скшетуський зблід, а староста красноставський, провівши рукою по своєму оксамитовому одягу, вигукнув:

— Ти, добродію, берешся це виконати?

— Чи подумав ти, ваша милость, що говориш? — спитав Скшетуський.

— Давно думаю, відповів литвин, — бо вже не перший день серед рицарства точаться розмови, що треба сповістити королю про наше становище. А я, як почую, тихенько собі думаю: якби мені Всевишній дозволив цю обітницю виконати, вирушив би негайно. Що я, мізерний чоловік, значу? Невелика буде втрата, якщо навіть і зарубають дорогою.

— Але ж зарубають без сумніву! — закричав Заглоба. — Ти чув, добродію, як пан староста казав: це вірна смерть?

— То й що з того, братику? — сказав пан Лонгінус. — Захоче Господь — проведе мене, а ні — нагородить на небі.

— Але спершу тебе схоплять, муками зморять і страшну смерть придумають. Ти що, з глузду з’їхав? — спитав Заглоба.

— І все-таки я піду, братику — з насолодою відповів литвин.

— Птах там не пролетить — із лука підстрелять. Вони ж нас кругом, як борсука в норі, обложили.

— І все-таки я піду, — повторив литвин. — Я мушу Богові віддячити за те, що дозволив мені обітницю виконати.

— Ну ви лишень погляньте на нього! — кричав у відчаї Заглоба. — Ліпше відразу звели відрубати собі голову і пальнути нею з гармати по козацькому табору — тільки так ти зможеш туди дістатися.

— Ну дозвольте ж, добродії! — благально мовив литвин, складаючи руки.

— О ні! Сам ти не підеш, я піду з тобою, — сказав Скшетуський.

— І я з вами! — додав Володийовський, ляснувши рукою по шаблі.

— А дідько б вас узяв! — заволав, схопившись за голову, Заглоба. — Хай вам грець із вашим «і я! і я!», із вашою рішучістю! Мало вам іще крові, мало куль, мало смертей! Не досить того, що тут діється: хочете-таки напевно в’язи скрутити! Ну й ідіть під три чорти, а мені дайте спокій! Щоб вам усім голови постинали…

Сказавши це, він закрутився по намету, мов навіжений.

— Бог мене покарав! — кричав Заглоба, що я з вітрогонами, а не з поважними людьми водився. Так мені й треба!

Ще якийся час він гарячково ходив туди-сюди по намету, нарешті, зупинившись перед Скшетуським, заклав руки за спину і, дивлячись йому у вічі, грізно засопів.

— Що я вашим милостям такого вчинив, що ви мені жити не даєте?

— Борони нас Боже! — відповів рицар. — Як це?

— Що пан Підбип’ята такі нісенітниці плете, не дивина! У нього весь розум у кулаки пішов, а відтоді, як трьом турецьким бовдурам голови зітнув, сам став четвертим…

— Слухати гидко, — перебив литвин.

— І йому я не дивуюсь, — вів далі Заглоба, показуючи на Володийовського. — Він козакові за халяву вскочить або пристане до його шароварів, як реп’ях до собачого хвоста, і швидше за всіх нас куди завгодно дістанеться. На них обох не зійшов Святий Дух, та якщо й ти, добродію, замість від безумства утримати, ще їх піддрочуєш, кажеш, що сам підеш, що усіх нас чотирьох на муки і вірну смерть приректи хочеш, — це вже… останнє діло! Тьху, хай йому лихо, не сподівався я цього від офіцера, котрого сам князь має за статечного рицаря.

— Як це чотирьох? — здивовано перепитав Скшетуський. — Невже і ти, добродію, хочеш?…

— Атож! — закричав, б’ючи себе кулаками у груди, Заглоба. — І я піду. Якщо котрийсь із вас сам вирушить або усі вкупі — піду і я з вами. Нехай моя кров упаде на ваші голови! Наступного разу знатиму, із ким заводити дружбу.

— А щоб ти був здоровий, добродію! — мовив Скшетуський.

Троє рицарів заходилися обіймати старого шляхтича, але він, справді гніваючись, сопів і відпихав їх ліктями, кажучи:

— Ідіть ви до біса! Не потрібні мені ваші юдині поцілунки!

Зненацька на валах озвалися гармати і мушкети. Заглоба зупинився і сказав:

— От вам, маєте! Ідіть!

— Це звичайнісінька стрілянина, — зауважив Скшетуський.

— Звичайнісінька стрілянина? — передражнив його шляхтич. — Скажіть на милість! їм іще мало. Половини війська від цієї звичайнісінької стрілянини не стало, а вам і в носі не свербить.

— Не журися, добродію! — намагався заспокоїти Заглобу Підбип’ята.

— А ти помовч, литво-ботво! — гримнув Заглоба, — бо найбільше винен. Хто придумав цю авантюру, котра якщо не безглузда, то я дурний!

— А я таки піду, братику, — відповів пан Лонгінус.

— Підеш, підеш! І я знаю, чому! Нема чого героя з себе корчити, бо тебе наскрізь видно. Цнотливості хочеться позбутись, от ти й квапишся її з окопу винести. Ти найгірший серед рицарів, а не найліпший, полюбовниця, що продає цноту. Тьху! Кара Божа! Отож-бо!.. Не до короля ти поспішаєш — тобі б по селах поіржати, як коневі на вигоні. Погляньте лишень: ось рицар, котрий цнотою торгує! Гидота, чиста тобі гидота, хай мене святий хрест поб'є!

— Слухати гидко! — волав, затуляючи вуха, пан Лонгінус.

— Облиште сваритися! — поважно мовив Скшетусь— кий. — Подумаймо краще про діло!

— Постривайте, Христа ради! — втрутився староста красноставський, котрий досі з подивом слухав речі пана Заглоби. — Велике це діло, але без князя ми не можемо нічого вирішувати. Тут нема чого сперечатися. Ви на службі, добродії, і мусите виконувати накази. Князь зараз має бути в себе. Ходімо до нього і послухаймо, що він на це скаже.

— Те, що й я! — мовив Заглоба, і обличчя його освітилося надією. — Ходімо мерщій!

Вони вийшли і пішли через майдан, на який уже падали кулі із козацьких шанців. Військо стояло біля валів, що здалеку здавалися ярмарковими ятками, — стільки на них було понавішано старого строкатого одягу, кожухів, понаставлено возів, подертих наметів і всіляких предметів, які могли бути заслоною від куль, бо часом тижнями стрілянина не вщухала ні вдень ні вночі. Ось і тепер над цим порозвішуваним лахміттям тяглася довга блакитна смуга диму, а перед ним виднілися червоні й жовті шереги жовнірів, котрі навлежачки без упину стріляли по найближчих ворожих шанцях.

Сам майдан скидався на суцільну руїну; на рівній місцині, зритій заступами і стоптаній кіньми, не зеленіла жодна травинка. Де — не-де височіли горбочки свіжої землі у тих місцях, де жовніри копали колодязі й могили, валялися уламки розбитих возів, гармат, бочок, купи обгризених, вибілених сонцем кісток. А от трупа кінського ніде не було видно — кожен із них негайно прибирали на харч війську, натомість скрізь попадалися на очі гори залізних, переважно вже поруділих від іржі гарматних ядер, якими щодня засипав цей шмат землі супротивник. Тяжка війна і голод на кожному кроці лишали слід.

Дорогою нашим рицарям зустрічалися жовніри то великими, то малими групами: одні виносили поранених і вбитих, другі поспішали до валів допомогти надто стомленим товаришам. Обличчя у всіх почорнілі, змарнілі, зарослі, суворі очі розчервонілі, одяг вицвілий, подертий, на голові часто-густо замість шапок і шоломів брудне ганчір’я, зброя поламана. І мимоволі спадало на думку запитання: що станеться з цією жменькою нездоланних досі звитяжців, коли мине ще тиждень, два…

• Предыдущая
• 78/97
• Следующая