Вогнем i мечем. Том другий - Сенкевич Генрик - Страница 82
- Предыдущая
- 82/97
- Следующая
Луна від них пішла навсібіч. Не минуло й півгодини, як уся галявина вже кишіла пішими й кінними. Бігли козаки і татари з косами, кілками, луками, з пучками палаючих трісок. Із уст в уста полетіли гарячкові запитання:
— Що таке, що сталося?
— Див! — відповідали конюхи.
— Див! — повторювали в юрбі.
— Лях! Див! Бий його!
— Живцем бери! Живцем!
Пан Лонгінус по двічі вистрілив із пістолів, але пострілів цих уже не могли почути товариші у польських окопах.
Тим часом юрба наближалася півколом, він же стояв у тіні — велетень, що притулився до дерева, — і чекав із мечем у руці.
Юрба підступала дедалі ближче. Нарешті прогриміли слова команди:
— Взяти його!
Усі живі кинулися до дуба. Крики стихли. Ті, що не могли протиснутися, світили решті. Людський вир клубочився і нуртував під деревом — тільки стогін вилітав із цього виру, і довгий час нічого не можна було розгледіти. Нарешті жахливий зойк вирвався із грудей нападників. Юрба розсіялася вмить.
Під деревом залишився тільки пан Лонгінус, а під ногами в нього — купа тіл, які ще здригалися у передсмертних корчах.
— Мотузок, мотузок! — пролунав чийся голос.
Верхівці притьмом кинулись по мотузки і вмить їх привезли. Мерщій по кільканадцятеро здоровенних чоловіків ухопили із двох кінців довгу линву, намагаючись прив’язати пана Лонгіна до дерева.
Але пан Лонгін махнув мечем — і чоловіки з обох боків попадали на землю. З тим самим результатом маневр повторили татари.
Збагнувши, що у надто великій юрбі одні одним тільки заважають, пішли ще кільканадцять найсміливіших ногайців, щоб неодмінно узяти велетня живим, але пан Лонгінус роздер їх, як вепр роздирає затяту тічку. Дуб, що зрісся із двох могутніх стовбурів, мав усередині западину, яка захищала рицаря, — той же, хто наближався спереду на відстань меча, падав мертвий, навіть не скрикнувши. Надлюдська сила пана Підбип’яти, здавалося, зростала з кожною хвилиною.
Побачивши це, роз'юшені ординці відтіснили козаків, і зусібіч розляглися дикі крики:
— Ук! Ук!..
І тоді, побачивши луки і стріли, що їх татари висипали з колчанів собі під ноги, зрозумів пан Підбип’ята, що наближається година смерті, й почав читати літанію Пресвятій Діві.
Залягла тиша. Юрба затамувала дух, чекаючи, що буде далі.
Перша стріла просвистіла, коли пан Лонгінус сказав: «Мати Спасителя!» — і шкрябнула йому скроню.
Друга стріла просвистіла, коли пан Лонгінус промовив: «Преславна Діво!» — і застряла у нього в плечі.
Слова літанії змішалися із посвистом стріл.
І коли пан Лонгінус сказав: «Зоре вранішня!» — стріли вже стриміли у нього в плечах, у боку, в ногах… Кров зі скроні заливала йому очі, і вже мов крізь туман бачив він галявину, татар, і посвисту стріл уже не чув. Відчував лише, що слабне, що ноги підкошуються під ним, голова падає на груди… І нарешті впав на коліна.
Потім, уже наполовину зі стогоном, сказав пан Лонгінус: «Царице янголів!» — і це були його останні слова на землі.
Янголи небесні підхопили його душу і поклали її, мов ясну перлину, до ніг «Цариці янголів»
РОЗДІЛ XXVIII
— Нічого доброго нам це не провіщає, — сказав Заглоба, показуючи на чорну масу, що наближалася мов велетенська хмара. — Певно, знову на штурм підуть, а тут уже рук підняти не можеш.
— Який там іще штурм у цю пору, серед білого дня! — заперечив малий рицар. — Хіба що займуть наш учорашній вал і під новий почнуть підкопуватися та стрілятимуть від ранку до вечора.
— Добре було б їх із гармат наполохати.
Володийовський знизив голос.
— Із порохом сутужно, — відповів він. — При такій витраті, мабуть, і на шість днів не вистачить. Але на той час король підійти має.
— Ет, що буде, те й буде. Аби тільки наш пан Лонгін, бідолаха, щасливо дістався! Я всеньку ніч заснути не міг, тільки про нього й думав. Щойно задрімаю, відразу ж бачу, як йому непереливки, — і такий мене жаль брав, аж у піт кидало. Кращої людини від нього немає! У всій Речі Посполитій удень при свічці не знайдеш, хоч шукай три роки і шість тижнів.
— А чого ж ти, добродію, завше з нього кепкував?
— Бо язик у мене лихіший за серце. Але ти, пане Міхале, ліпше про це не згадуй, не ятри душі, я й так себе картаю. Боронь Боже з ним якась біда трапиться, я до смерті не матиму спокою.
— Та не переймайся ти так, добродію. Він на тебе ніколи зла не тримав, сам чув, як казав: «Язик паскудний, а серце — золоте!»
— Дай же йому Боже здоров’я, шляхетному приятелеві нашому! Він, щоправда, не вмів по-людському слова сказати, але ця вада сторицею надолужувалася іншими великими чеснотами. Як гадаєш, пане Міхале, пройшов він щасливо?
— Ніч була темна, а селяни після битви fatigati[81] страшенно. Ми надійного дозору не виставили, а вони, либонь, і поготів.
— І слава Богу! Я ще доручив панові Лонгіну про нашу сердешну князівну добре розпитати, чи не бачив її хтось де-небудь, бо я так думаю, що Жендзян мусив до королівських військ пробиватися. Пан Лонгінус, певно, відпочивати не стане, а з королем сюди поспішатиме. Отож невдовзі слід сподіватися про неї новин.
— Я вірю у кмітливість цього пахолка і сподіваюся, що він її якось урятував. До смерті не матиму втіхи, якщо її згуба спіткала. Не довго я знав княжну, але запевняю тебе, що, коли б я мав сестру, то й вона не була б мені миліша.
— Тобі сестра, а мені ж вона як донька. Від цих турбот у мене, здається, скоро борода геть побіліє, а серце від жалю розірветься. Не встигнеш когось полюбити, раз, два, три — і вже його нема, а ти сиди, журися, переживай, гризи себе і думай гірку думу, а тут іще й живіт порожній, шапка уся в дірках, крізь які, наче крізь діряву стріху, вода на лисину капає. Собакам нині у Речі Посполитій живеться ліпше, аніж шляхті, а вже нам чотирьом за всіх найгірше. Пора вже, мабуть, у кращий світ вирушати, пане Міхале, ге?
— Я не раз думав, чи не ліпше було б розповісти про все Скшетуському, та одне мене стримувало: сам він ніколи й словом про неї не згадає, а як часом хтось обмовиться у розмові, здригнеться тільки, наче його чимось у серце вкололи.
— Отак гадай собі, ятри рани, що підсохли у вогні боїв, а її, може, татарин якийся вже через Перекоп за коси тягне. У мене в очах язики полум’я мигтіти починають, як я про це подумаю. Ні, таки пора вмирати, не інакше, бо на світі жити — тільки мучитися та й годі. Хоч би вже пан Лонгінус щасливо пробрався!
— До нього за його чесноти небеса більше, ніж до інших, мають бути прихильні. Та поглянь-но, ваша милость, що там гультяйство виробляє!..
— Сьогодні так сонце світить, що я нічого не бачу.
— Вал наш учорашній розкопують.
— Я ж казав, що буде штурм. Ходімо звідси, пане Міхале, скільки вже можна стояти!
— А я думаю, не на те вони розкопують, щоб на штурм іти, їм і для відступу вільний шлях потрібен. А найпевніше, вони туди башти затягнуть, у яких стрільці сидять. Поглянь-но, добродію, як махають — аж заступи скрегочуть. Кроків на сорок уже розрівняли.
— Тепер бачу, але ж як жахливо сьогодні сонце сліпить!
Пан Заглоба прикрив очі долонею і вдивлявся. И саме цієї миті в розкопаний у валу прохід рікою хлюпнула чернь і вмить заповнила порожній простір між валами. Одні враз почали стріляти, інші, риючи заступами землю, — зводити новий насип і шанці, щоб черговим, уже третім, кільцем оточити польський табір.
— Ого! — заволав Володийовський. — А що я казав?.. Он уже й машини котять!
81
Потомлені (лат.).
- Предыдущая
- 82/97
- Следующая
