Вогнем i мечем. Том другий - Сенкевич Генрик - Страница 88

• Предыдущая
• 88/97
• Следующая

І тішилося рицарське серце, сподіваючись на близький порятунок для князя, рейментарів, війська, для Володийовського, Заглоби і всіх інших героїв, обложених у збаразьких окопах.

Лісова пуща розступилася перед ним і вкрила своєю тінню.

Кілька свічок яскраво освітлювали стіл, завалений картами із нанесеним на них довкіллям. Біля карт лежав високий капелюх із чорною пір’їною, далекоглядна труба, шпага з перламутровим ефесом, на який був накинутий мереживний носовичок, і пара рукавичок із лосячої шкіри.

За столом у високому кріслі з бильцями сидів чоловік років на сорок, невисокий і худорлявий, але міцної статури. Обличчя він мав смагле, жовтаве, стомлене, очі чорні й чорну шведську перуку із довгими локонами, що спадали на спину і плечі. Рідкі чорні вуса, підкручені з країв, прикрашали його верхню губу, нижня ж разом із підборіддям сильно випиналася вперед, надаючи усьому видові виразу левиної відваги, гордості й упертості. Обличчя це не було гарним, але вельми й вельми незвичайним. Чуттєвість, що свідчила про схильність до любовних утіх, у дивний спосіб поєднувалася в ньому із якоюсь сонною, мертвотною нерухомістю і байдужістю. Очі здавалися погаслими, але легко вгадувалося, що у хвилини душевного піднесення, веселості чи гніву вони ладні вергати блискавки, які не кожен погляд міг би витримати. І водночас у них були доброта й лагідність.

Чорний убір, що складався з атласного кафтана із мережаними гофрами, з-під яких виглядав золотий ланцюг, підкреслював вишуканість манер цієї незвичайної персони. Попри смуток і стурбованість, що вгадувалися у вигляді й поставі, було у ній щось величне. Воно й не дивно, бо це був сам король, Ян Казимир Ваза, котрий уже майже як рік посів престол після брата Владислава.

Трохи позаду нього, у напівтіні, сидів Ієронім Радзейовський, староста ломжинський, приземкуватий рум’яний товстун із жирною й зухвалою фізіономією придворного, а навпроти, за столом, третій вельможа, спершись на лікоть, розглядав карти околиць, від часу до часу підіймаючи погляд на короля.

Вигляд його був не такий величний, але позначений гідністю мало не вищою за королівську. Пооране турботами й роздумами холодне і мудре обличчя державця відзначалося суворістю, яка анітрохи не псувала його незвичайної вроди. Очі він мав блакитні, проникливі, шкіру, незважаючи на вік, ніжну; чудовий польський убір, підстрижена на шведський манер борода і висока чуприна над чолом надавали його правильним, ніби з каменю витесаним, рисам сенаторської поваги.

Це був Єжи Оссолінський, коронний канцлер і князь Римської імперії, оратор і дипломат, що дивував європейські двори, славетний супротивник Ієремії Вишневецького.

Його незвичайні здібності змолоду привернули до нього увагу попередніх правителів і рано висунули на найвищі посади. Довіреною йому владою він вів державний корабель, який цієї миті був близький до остаточної катастрофи.

Проте канцлер ніби створений був для того, щоб бути штурманом такого корабля. Працьовитий, витривалий, розумний, далекоглядний і передбачливий, він спокійною і впевненою рукою провів би у безпечну гавань будь-яку іншу державу, окрім ‘Речі Посполитої, будь-кому іншому забезпечив би внутрішню міць і могутність на довгі роки… якби був самовладним міністром такого, наприклад, монарха, як французький король або іспанський.

Вихований поза межами країни, заворожений чужими зразками, попри весь свій природжений розум і кмітливість, попри довголітній практичний досвід, він не зміг звикнути до безсилля уряду в Речі Посполитій і за все життя так і не навчився з цим рахуватися, хоч то була скеля, об яку розбилися усі його плани, наміри, зусилля, хоч — через цю саму причину — він зараз уже бачив попереду крах і руїну, а згодом і вмирав із розпукою в серці.

Це був геніальний теоретик, котрий не зміг стати геніальним практиком, — через те й опинився у зачарованому безвихідному колі. Перейнятий якоюсь думкою, що в майбутньому обіцяла дати плоди, він прагнув її втілити з настирливістю фанатика, не помічаючи, що рятівна в теорії ідея при наявному стані речей на практиці може мати страшні наслідки.

Бажаючи зміцнити уряд і державу, він розбудив страшну козацьку стихію, не передбачивши, що буря обернеться не лише проти шляхти, магнатських латифундій, зловживань і шляхетської сваволі, а й проти найнасущніших інтересів самої держави.

Піднявся зі степів Хмельницький і виріс у велетня. Річ Посполита зазнавала поразки за поразкою: Жовті Води, Корсунь, Пилявці. Хмельницький найперше об’єднався із ворожою кримською раттю. Удар падав за ударом — нічого іншого, як воювати, не лишалося. Страшну козацьку стихію передусім треба було придушити, щоб використати її в майбутньому, а канцлер, захоплений своїми задумами, досі ще вів перемови і зволікав. І досі ще вірив — навіть Хмельницькому!

Реальність ущент розбила його теорію: із кожним днем ставало дедалі зрозуміліше, що результати канцлерових зусиль прямо протилежні очікуваним, — і найяскравішим доказом цього була облога Збаража.

Канцлер зігнувся під важким тягарем турбот, гірких розчарувань і загальної ненависті.

І він чинив так, як чинять у дні невдач і поразок люди, у яких віра в себе сильніша за всі поразки: він шукав винних.

Винною була уся Річ Посполита і всі стани, її минуле і державний устрій; але відомо, що той, хто, боячись, аби брила, яка лежить на схилі гори, не впала у прірву, не розрахувавши сил захоче вкотити її на вершину, лише прискорить її падіння. Канцлер же зробив більше і гірше — він покликав на підмогу бурхливий, страшний козацький потік, не подумавши, що його течія може тільки розрихлити і розмити ґрунт, на якому спочиває брила.

Тож коли він шукав винних, на нього теж усі звертали свої погляди, вважаючи його призвідцем війни, винуватцем поразок і нещасть.

Та король іще вірив у нього, вірив попри те, що громадська думка, не щадячи королівської величі, звинувачувала і його самого, так само як і канцлера.

Отже, сиділи вони собі у Топорові, зажурені й сумні, не знаючи до пуття, що їм діяти, бо король мав лише двадцять п’ять тисяч війська. Королівський заклик організувати ополчення було розіслано запізно, і лише частина ополчення на той час устигла зібратися. Хто був причиною загайки, чи не було це іще однією помилкою упертої політики канцлера — ця таємниця залишилася між королем і міністром. Достатньо й того, що тієї хвилини обидва почувалися беззахисними перед могуттю Хмельницького.

І що найголовніше: вони не мали про нього точних відомостей. У королівському стані досі не знали, усі ханські сили об’єдналися з військом Хмельницького чи козаків підтримує тільки Тугай-бей із кількома тисячами ординців. Питання це було таке важливе, як життя чи смерть. Із самим гетьманом король у крайньому разі міг би спробувати щастя, хоч бунтівний гетьман мав удесятеро більші сили. Чари королівського імені багато означали для козаків — страх перед ним був сильніший, ніж перед народним ополченням, збіговиськом не дисциплінованої і невишколеної шляхти, — та якщо й хан пристав до Хмельницького, ставати на прю із такою міццю було б безглуздо.

Тим часом вісті надходили найрозмаїтіші, хоч достеменно ніхто нічого не знав. Передбачливий Хмельницький зібрав усіх своїх людей в одному місці, зумисне не випускаючи жодного козацького чи татарського роз’їзду, аби не дати королю можливості захопити язика. Бунтівний гетьман мав такий намір: залишити частину свого війська під обложеним Збаражем, що вже доживав останні дні, а самому з усіма татарськими і козацькими силами несподівано напасти на короля, оточити його з військом і передати в руки хана.

• Предыдущая
• 88/97
• Следующая