Вогнем i мечем. Том другий - Сенкевич Генрик - Страница 9

• Предыдущая
• 9/97
• Следующая

— Читай, — мовив він.

Пан Володийовський глянув і вигукнув:

— Призначення в поручики!

І, обхопивши Скшетуського за шию, поцілував його в обидві щоки.

Поручик у гусарських хоругвах був майже найвищим військовим чином. У тій хоругві, де служив пан Скшетуський, ротмістром був сам князь, а номінальним поручиком — пан Суфчинський із Сенчі, чоловік уже старий, що давно залишив дійсну військову службу. Пан Ян уже давно виконував обов’язки того й того, що, зрештою, у подібних хоругвах, де старші два чини зазвичай були лише почесними титулами, траплялося часто-густо. Ротмістром королівської хоругви бував сам король, примасівської — примас, поручиками в обох — високі придворні сановники, а насправді командували хоругвами намісники, котрих через це найчастіше називали поручиками і полковниками. Таким поручиком, себто полковником, і був по суті пан Ян. Але особи, які тільки виконували ці обов’язки, були в меншій пошані: між званням, що утвердилося у вжитку, і присвоєним за всією формою була велика різниця. Відтепер же, з огляду на князівський наказ, пан Скшетуський ставав одним із перших офіцерів князя-воєводи руського.

Але тоді як приятелі аж сяяли від радості, віншуючи Скшетуського із виявленою йому честю, його обличчя ні на мить не проясніло й залишалося такою самою застиглою суворою маскою. Здавалося, не було на світі таких почестей і чинів, від яких би воно просвітліло.

Та все ж він підвівся й вирушив подякувати князеві, а малий Володийовський тим часом ходив туди-сюди по його квартирі, потираючи руки.

— Оце так так! — примовляв він. — Поручик гусарської хоругви! У такі молоді роки до цього ще, либонь, ніхто не дослужився.

— Аби тільки Господь повернув йому щастя! — озвався пан Заглоба.

— Отож-бо! Отож-бо! Ви помітили, у нього на обличчі не здригнувся жоден м’яз.

— Він волів би відмовитися, — зауважив пан Лонгінус.

— І не дивно, добродію! — зітхнув пан Заглоба. — Я сам за таку кралю правицю віддав би, хоч нею й стяг здобув.

— Ваша правда!

— А що, пан Суфчинський, певно, помер? — запитав пан Володийовський.

— Певно, так.

— Хто ж тепер намісником буде? У хорунжого ще тільки вус засіявся, та й Старокостянтинів він щойно прийняв.

Питання залишилося відкритим. Відповідь на нього приніс, повернувшись, сам поручик Скшетуський.

— Милостивий пане, — звернувся він до Підбип’яти, — князь намісником вашу милость призначив.

— О Боже! О Боже! — простогнав пан Лонгінус, молитовно складаючи руки.

— Так само міг би призначити його ліфляндську кобилу, — пробурмотів пан Заглоба.

— Ну, а що з роз’їздом? — поцікавився пан Володийовський.

— Вирушаємо негайно, — відповів пан Скшетуський.

— Людей багато князь велів узяти?

— Одну козацьку й одну волоську хоругви, разом п’ятсот шабель.

— Гей, то це ціла експедиція, а не роз’їзд! Та коли так, пора у дорогу.

— У дорогу, у дорогу! — повторив пан Заглоба. — Може, з Божою поміччю якусь вісточку й роздобудемо.

Через дві години, рівно із заходом сонця, четверо приятелів виїжджали із Чолганського Каменя на південь, майже водночас покидав табір і пан коронний стражник зі своїми людьми. На їхній від’їзд дивилася сила-силенна рицарів із різних хоругов, котрі не скупилися на викрики й збиткування; офіцери ж тиснулися навколо пана Кушеля — він розповідав, за що було вигнано стражника і як усе це сталося.

— Я носив йому князівський наказ, — говорив пан Кушель, — і, повірте, ваші милості, місія ця виявилася periculosa[3], бо щойно він прочитав його, почав ревти як віл, коли його таврують залізом. І на мене з тесаком кинувся, дивом не вдарив, здається, побачив за вікном німців пана Корицького, що оточували квартиру, і моїх драгунів із шаблями в руках. І враз заходився кричати: «Добре! Добре! Я піду, раз мене виганяють!.. Піду до князя Домініка, котрий мене із вдячністю прийме! Не буду, каже, з дідами служити, а за себе, кричить, помщуся, не будь я Лащем!.. І від того молокососа, каже, зажадаю сатисфакції!» Я думав, його жовч заллє — увесь стіл тесаком подовбав від злості. І скажу вам, ваші милості, що я не певен, чи з паном Скшетуським не станеться чогось лихого — зі стражником жарти кепські. Затятий це чоловік і гордовитий, котрий ще жодної образи нікому не простив, до того ж не з лякливих та ще й високий сановник.

— Та що може зі Скшетуським статися sub tutela[4] його ясновельможності! — вигукнув один із офіцерів. — І пан стражник, хоч би й мав таке на думці, буде з цим рахуватися.

Тим часом поручик, нічого не знаючи про погрози пана стражника, віддалявся зі своїм загоном від табору, прямуючи до Ожигівців у бік Південного Бугу й Медведівки. Хоч вересень уже позолотив листя на деревах, ніч була погожа й тепла, як у липні. Такий видався цей рік: зими майже не було, а весною усе цвіло в ту пору, коли в минулі роки у степах іще лежав глибокий сніг. Після дощового літа перші місяці осені були сухі й м’які, із тьмяними днями і ясними місячними ночами. Їхали вони рівною дорогою, особливо не остерігаючись, бо ще недалеко були від табору, і тут навряд чи хто осмілився б напасти. Їхали жваво: попереду намісник із кільканадцятьма вершниками, а за ним Володийовський, Заглоба і пан Лонгінус.

— Погляньте-но, ваші милості, як місячне сяйво освітлює он те узгір'я, — шепотів пан Заглоба, — присягаюсь, як удень. Кажуть, що тільки під час війни бувають такі ночі, аби душі, вийшовши із тіл, не порозбивали собі навпотемки лобів об дерева, як горобці об крокви у стодолі, й легше знаходили дорогу. Сьогодні ще й п'ятниця, Спасів день, коли отруйні випари із землі не виходять, і нечисті сили до людини доступу не мають. Відчуваю, що мені стало легше, і надія у душу входить.

— Найголовніше, що ми, все-таки, виїхали і хоч щось зробимо для порятунку князівни! — мовив пан Володийовський.

— Найгірше — це журитися, на місці сидячи, — підхопив пан Заглоба, — а на коня сядеш, протрясешся, аж гульк — відчай уже спустився до ніг, а там і зовсім висиплеться.

— Не вірю я, — прошепотів пан Володийовський, — щоб так легко усе можна було витрясти. Любов, exemplum[5], ніби кліщ у серце впивається.

— Якщо любов щира, — озвався пан Лонгінус, — хоч ти з нею як із бурмилом борюкайся, усе одно здолає тебе.

Сказавши це, пан Лонгінус зітхнув — зітхання вирвалося з його переповнених грудей, як із ковальського міха. Сам же Володийовський звернув очі до неба, ніби шукав поміж зірками ту, що світила княжні Барбарі.

Коні раптом зафоркали в усій хоругві, а вершники відповіли їм: «На здоров'я, на здоров'я!» — і все стихло. Та ось чийся сумний голос затяг у задніх лавах пісню:

— Старі жовніри кажуть, що коні форкають перед добром, і батько мій покійний так казав, — мовив пан Володийовський.

— Щось мені ніби на вухо шепче: не марно ми їдемо, — відповів пан Заглоба.

— Дай же, Боже, й поручикові нашому бадьорості душевної, — зітхнув пан Лонгінус.

Пан Заглоба заходився кивати головою й крутитися, як людина, що не може спекатися якоїсь думки, нарешті озвався:

— Мене зовсім інше мучить — поділюсь-но я з вами, добродії, а то більше терпіти не можу. Чи не помітили ви, ваші милості, що від недавнього часу Скшетуський — якщо, звісно, не вдає — тримається так, наче найменше з усіх нас турбується про порятунок бідолашної князівни?

• Предыдущая
• 9/97
• Следующая