«Привид» не може втекти - Ростовцев Эдуард Исаакович - Страница 38

• Предыдущая
• 38/85
• Следующая

Винник повернувся на шосе, щоб викликати по радіотелефону Кравчука та експертів, котрі чекали в міському управлінні міліції. Крім того, він мав поїхати в Русанівку взяти понятих. Ждати довелося недовго. Першим примчав Кравчук, за ним – експерт і фотограф; поняті теж прибули порівняно швидко. Потім приїхав полковник Кулінич.

Винник і Кравчук підняли й одсунули кам’яну плиту, відкривши вхід до підземелля. Заклацав апаратом фотограф.

Слідчо-оперативна бригада працювала злагоджено і швидко. Могилу Павла Чухна знайшли одразу. Судмедексперт Буханов – Лежнєв чомусь викликав його, а не Савицького, – оглянувши труп, констатував смерть від ножової рани, завданої навдивовижу точно і сильно – прямо в серце. Ніж, яким було вбито Чухна, валявся тут же. Винник знайшов навіть вірьовку, якою Сільві зв’язували руки. Усе збігалося в свідченнями Пєтухової настільки, що Кравчук навіть висловив припущення – а чи не підстроєно все це з метою заплутати слідство.

– Поживемо – побачимо, – сказав на це Лежнєв.

Коли труп Чухна повезли, Наталя висловила думку, що можна б і кінчати протокол огляду місця події, та Лежнєв не поспішав. За його вказівкою двоє оперативкиків, узявши лопати, почали розкопувати частину осипу, що заповнив добру половину великого підвалу. Невдовзі вони відкопали стіну, в якій на висоті півтора метра від підлоги зяяв отвір; камінь, який колись закривав цей отвір, лежав неподалік. За отвором зяяла невелика ніша. Але в ній нічого, крім промасленої ганчірки, не було. Лежнєв узяв ганчірку і перед тим, я» упакувати свою знахідку, продиктував Наталі її детальний опис і навіть зазирнув у протокол – чи саме так записано. Проте він не заспокоївся й на цьому. Велів привезти і опустити в підвал решето. Мобілізувавши цього разу всіх присутніх, Лежнєв примусив перелопатити всю свіжоосипану землю і просіяти її. Ця робота забрала багато часу, але наслідків не дала. Зненацька Володя Кравчук звернув увагу на світлий корінець, що виглядав з-під каменя, на який він сів відпочити. Корінець виявився ріжком жіночої косинки. Оглянувши косинку, Лежнєв подав її Наталі:

– Що скажете?

Наталя одразу пригадала останню розмову з Іваном Гавриловичем Щербаком. Але відповіла обережно:

– Судячи з того, що косинка злежалася під каменем, подекуди взялася пліснявою, загубили її не вчора. Схожа на косинку Ганни Щербак.

– Схожа, – погодився Лежнєв.

Більше в підвалі нічого не знайшли.

Того ж дня Наталя і Кравчук побували в Івана Гавриловича Щербака і показали йому три різні жіночі косинки. Іван Гаврилович безпомилково впізнав жінчину косинку.

А ввечері до кабінету криміналістики заглянув Олександр Юхимович Трач, який щойно повернувся з відрядження. Лежнєв розповів йому про останні події і спитав, що він про все це думає. Трач довго і зосереджено тер щоку, а потім сказав:

– Я певен, що історія з кублом розпусти на Вітебській вулиці – це якийсь хід у зовсім іншій грі.

– Чому ви так думаєте? – поцікавилась Наталя.

Анісімова оселилася на Вітебській на початку січня цього року. Чотири місяці сиділа, як миша під віником. І тільки наприкінці травня організувала кубло розпусти. Але й тоді, зауважте, діяла дуже обережно. А ось двадцять сьомого липня – того самого вечора, коли до неї нагрянула міліція, – влаштувала справжню оргію. Наче на показ – заходь і складай протокол. Та й міліція прийшла до неї не випадково – батьки однієї дівчини заявили. А їм – і це теж симптоматично – за кілька годин до того підкинули в поштову скриньку конверт з фотографіями, які компрометували їхню доньку. Потім хтось зателефонував і повідомив про наступне зборище на Вітебській. Аналогічні попередження, як я встановив, одержали ще дві матері, – їхніх дочок теж запросили того вечора до Анісімової.

– По телефону щоразу дзвонив той самий чоловік? – поцікавився Кравчук.

– Дзвонив чоловік, а чи той самий – важко сказати. Себе він не називав.

– Схоже на те, що це справді заздалегідь продуманий хід в іншій грі, а точніше – в злочині, – мовив Лежнєв.

– Виходить, Анісімовою вирішили пожертвувати? – спитала Наталя.

– Вона щось на жертву не схожа, – всміхнувся Трач. – Хитрує, плутає. Хоча, здавалося б, чого їй викручуватися? Спіймали на гарячому, і вона це чудово знає; жінка вона бувала: мала судимість. В одному тільки я не певен…

Він обірвав фразу і допитливо глянув на Лежнєва.

– В чому саме? – спитав той.

– У тому, що вона Анісімова…

Йому пощастило вхопитися за виступ і вдержатися на даху, а потім сповзти до віконця на горищі. Внизу шаленів собака. Лежнєв уже втиснув плечі в напівкругле віконце – добре, що Петро Олійник здогадався зірвати дошки, які закривали його зсередини, – коли у дворі залунали голоси:

– Полкан, що сталося? Кого ти там побачив?

– Мабуть, кота, – сказала Ольга:

– Старий не держить котів, – відказала Ада. – Може, рись? Тут водяться рисі. Могла й на дах вилізти… Ти куди?

– Піднімуся загляну на дах. Тут є скоби.

– Обережно, Ольго.

– Не хвилюйтеся, мій шпалер б’є без промаху.

Лежнєв зробив відчайдушний ривок і, розірвавши полу мундира, впав на руки Олійникові і Терьохіну.

– Хто там? – спитав Петро.

Лежнєв сердито цитькнув, махнув рукою, мовляв, одійдіть од вікна. Петро позадкував, підняв автомат. Приготував зброю і Ян Манукайтіс.

– Відставити, – процідив крізь зуби Лежнєв.

Він став збоку од вікна, взяв у руки плащ так, щоб накинути Ользі на голову, тільки-но вона загляне на горище. Проте Ольга не рискнула іти далі по крутому схилу даху.

– Тут нікого, – крикнула вона вниз. – Може, з того боку?

– Спускайся, – озвалася фрау Ада. – Повертається старий.

Лежнєв полегшено зітхнув. Хвилини за дві замовк пес і до Лежнєва долинув сердитий голос Гімпеля; але слів не можна було розібрати. Підійшов Петро, сів поруч, тихо спитав:

– Поясни, що сталося? Хто тебе вигнав на дах?

– До Гімпеля гості завітали: дві чарівні особи, за якими плаче шибениця.

– Васю, я тебе не впізнаю, – таке кажеш про жінок! – усміхнувся Олійник.

– Про одну з них ти сам сказав, що вона не жінка, а чортиця, – відповів Лежнєв.

– Ольга? – аж підвівся Петро. – Чого їй тут треба?

– Я сам хочу це знати.

За півгодини в стелю ударили кінцем палиці. Це був умовний сигнал. Лежнєв не вагаючись підняв ляду. На кухню він спустився сам – треба було побалакати із старим наодинці.

Франц Гімпель сидів на лавці біля печі і, дивлячись прямо перед собою, посмоктував незапалену люльку. Його кошлаті брови нависли над очима, відкидаючи синювату тінь, і від того здавалося, що старий осліп. За ті кілька годин, що вони не бачились, обличчя Гімпеля помітно змарніло: навіть його вільгельмівські вуса обвисли.

– Треба йти завидна, – без будь-якого вступу почав він. – Ніч буде темна, небо хмарами обклало.

– Як біля річки? – спитав Лежнєв.

– Я проведу, – ухилився од відповіді Гімпель.

Вони помовчали.

– Хто до вас приїжджав? – спитав Лежнєв.

Старий підвів голову, і Лежнєв побачив під насупленими бровами блякло-голубі, наче вигорілі на сонці, очі.

– Приймачка, – Гімпель невесело усміхнувся. – Он подарунків навезла, розщедрилася.

Старий показав люлькою на корзини, що стояли в кутку.

– Дбає про вас, – обережно зауважив Лежнєв, приховуючи здивування: якось не вірилося, що баронеса Рененкампф була приймачкою Гімпеля. Та, пригадавши плаття в шафі і поведінку Ади на фільварку, Лежнєв зрозумів, що старий каже правду.

– Коли їй це вигідно, вона може й подбати, – знов усміхнувся Гімпель.

– А що їй треба було?

Гімпель відповів не одразу: дістав з кишені саморобну запальничку, закурив люльку.

– Що треба, питаєте? Не знаю. Тільки відчуваю, щось їй треба. Інакше не приїхала б. Усе розповідала про Оскара, гадала, що зможе задобрити мене, бо я її останнім часом не дуже полюбляю.

– Чого?

• Предыдущая
• 38/85
• Следующая