Таємні стежки - Брянцев Георгий Михайлович - Страница 13

• Предыдущая
• 13/90
• Следующая

Зараз він думав про інше: про те, як прибрати з шляху Ашингера, такого ж, як і він, претендента на спадщину тестя.

Думку цю заронив у його свідомість сам Ашингер сьогоднішньою розмовою. Годинник пробив тричі.

Юргенс піднявся з ліжка, налив повний бокал вина і підніс його до рота. На губах заграла посмішка. Він згадав» стурбоване обличчя Ашингера і його слова: «Треба діяти, Карл!» Ідіот! Він гадає, що Юргенс буде його спільником. Як би не так! Юргенс не має бажання піклуватися про когось іншого. На землі надто мало місця, і погано, коли всі тягнуться до одного ласого шматка.

Юргенс великими ковтками випив вино, знову ліг у ліжко і, натягнувши на себе ковдру по саму шию, заплющив очі.

IX

Вдосвіта у вікно до Дениса Макаровича хтось постукав – постукав тихо, одним пальцем. Ізволін прокинувся і, не рухаючись, почав прислухатися. Через якусь мить стукіт повторився. Денис Макарович обережно встав з постелі і навшпиньках підійшов до вікна. Воно, як звичайно, було завішене ковдрою. Відхиливши край ковдри, Ізволін вдивився у темряву. Біля вікна хтось стояв. Денис Макарович розглядів обриси шапки.

– Хто? – приглушено спитав Ізволін.

Людина за вікном притулила обличчя до шибки і відповіла:

– Свій…

Голос здався Ізволіну знайомим.

– А хто свій? – перепитав Ізволін.

– Пустіть – дізнаєтесь.

Денис Макарович поволі опустив ковдру, засвітив коптилку і рушив до дверей. Хвилювання посилювалося з кожним кроком. «Хто? Чого?» – непокоїла тривожна думка. На мить Ізволін затримався біля порога, потім рішуче відкинув защіпку і відчинив двері.

З вулиці війнуло холодом. Ізволін машинально застебнув комір сорочки і виглянув за двері. З темряви виринула невиразна постать. Чоловік наблизився до дверей. Денис Макарович виразно розглядів його. Він був одягнутий у німецьку шинель з нарукавником поліцая, на голові шапка-ушанка. «Що за чорт! – подумав Ізволін. – Чого треба поліцаю?»

– Не пізнаєте, Денисе Макаровичу? – стомлено промовив незнайомий, сходячи на ґанок.

– Ні, – відповів Ізволін.

– А я вас відразу пізнав по голосу.

Ізволін промовчав. Він марно намагався пригадати, де міг зустрічатися з цією людиною.

– Пройдіть, – сухо сказав Денис Макарович і притулився до одвірка, пропускаючи гостя в кімнату.

Коли двері зачинились, незнайомий зітхнув і попросив води.

Ізволін повернувся в передню і приніс ківш з водою. Гість жадібно припав до нього і, не відриваючись, осушив.

– Ну от, тепер можна і розмовляти…

Денис Макарович взяв порожній ківш і зупинився біля стола.

– Я прийшов із запитанням… Одна людина цікавиться: коли будуть вареники з вишнями?..

– Коли привезеш Інокентія, – спроквола, прагнучи стримати хвилювання, відповів Ізволін, підійшов до гостя і міцно потиснув йому руку: – Від самого?

– Від самого… Сашурку пам'ятаєте, шофера, разом з Інокентієм тоді приїжджав? Ну, оце я і є… – Гість провів рукою по зарослому обличчю. – Справа є, – додав він тихо, – серйозна справа.

Денис Макарович присунув стілець, сів поруч Сашурки і нахилив голову:

– Можеш говорити, чужих – нікого.

Гість, не кваплячись, почав розповідати про те, що привело його в місто. Він говорив напівпошепки. Ізволін слухав уважно, і чим більше подробиць розповідав Са-шурка, тим серйознішим ставало обличчя Дениса Макаровича.

– Мене вже, напевне, Інокентій Степанович у розход списав. Незабаром півтора місяця буде, як я з ним попрощався. Розраховував днів за десять обернутися, та не вийшло, – промовив Сашурка.

Вісті він приніс невеселі: з рук партизанів вирвався зрадник Зюкін, і його поява в місті загрожувала провалом Грязнова й Ожогіна. Сашурка мав прийти значно раніше, але несподівані обставини змусили його змінити маршрут. . – Не бути б щастю, та нещастя помогло! – сказав Сашурка і гірко посміхнувся. – На півдорозі в болото потрапив. Сам так-сяк виліз, а торбину з харчами втратив. Довелося гаку дати і зайти в село Соснівку, там наш зв'язківець Пантелійович старостою. І добре, що зайшов, – Зюкін теж у Соснівці виявився. Не добрався до міста: сипняк звалив його. Одним словом, звір і мисливець в одному місці опинились. Я подумав, порадився з Пантелійовичем і вирішив не квапитись: адже вся справа в Зюкіні, а він у мене перед очима. Хотів там із ним поквитатись, але не вийшло: в Соснівці нікого з наших, крім Пантелійовича, немає, а Зюкін хитрий і обережний. Видно, боїться вдруге до наших рук потрапити – знає, що вже не вирветься. Живе в хаті старшого поліцая і без нього нікуди носа не показує. Після хвороби тільки двічі виходив на прогулянку.

– Виходить, ти в обличчя цього Зюкіна добре знаєш?

– Звичайно.

– Чого ж ти залишив Соснівку і не дочекався, поки піде Зюкін?

Сашурка пояснив: він і Пантелійович прийшли до висновку, що далі чекати, поки Зюкін піде, немає рації: по-перше, невідомо, коли він залишить Соснівку; по-друге, довге перебування в ній Сашурки може викликати підозру до нього і Пантелійовича. Домовились, що як тільки Зюкін піде в місто, Пантелійович постарається випередити зрадника, потрапити до Ізволіна і попередити Сашурку…

На дворі вже розвиднілося. З-під ковдри, що висіла на вікні, вузькими смугами пробивалося бліде ранкове світло. Денис Макарович зняв маскування, погасив коптилку. Настав ранок, похмурий, туманний.

… Рано вранці до будинку, в якому мешкали Ожогін і Грязнов, підійшло маленьке старченя в порваній одежі, з брезентовою сумкою через плече і настирливо постукало тоненькою хворостинкою у вікно.

Підійшовши до вікна, Грязнов пізнав Ігорка.

– Микито Родіоновичу, – тихо покликав він Ожогіна, – Ігорьок прийшов.

З Ізволіним була домовленість: коли йому терміново потрібний буде Ожогін, він пришле Ігорка, який, щоб не викликати підозрінь, одягнеться жебраком.

– Винеси йому шматок хліба і скажи, що за півгодини я прийду, – попросив Микита Родіонович Андрія.

Відпустивши Ігорка, Грязнов зайшов у кімнату. Микита Родіонович стояв над чемоданом, тримаючи в руках носову хусточку із слідами сажі.

– Андрію!

– Чого?

– Іди-но подивись…

Сажа була розсипана по білизні. Не було сумніву в тому, що чемодани на цей раз оглядала хазяйка, яка повернулася з села

… Сашурка спав так солодко, що ні Ізволін, ні Ожогін не наважились його турбувати.

Микита Родіонович довго стояв над ним і згадував партизанський табір і бойових друзів. Як вони живуть? Які провели операції? Де стоять? Побувати б у них, наговоритися досхочу з Кривов'язом, поблукати по лісу, посидіти біля багаття… Ліс… Ще живуть в пам'яті всі події, ще не забуте жодне обличчя. Яким близьким і рідним здається сонний Сашурка! А час біжить. Змінився і Сашурка. На його доброму, лукавому обличчі залягли зморшки.

Вісті, які приніс Сашурка, викликали тривогу. Як можна було проґавити зрадника? Хто винен у злочинній халатності?

Тут же підкрадалось і інше почуття – хвилювання. Як відвернути загрозу? Чи зуміє Пантелійович випередити зрадника? Чи зуміють вони вчасно прибрати з дороги Зюкіна? Сашурку відпускати не слід: може згодитись. Він третя людина, крім Ожогіна і Андрія, яка знає зрадника в обличчя.

Микита Родіонович і Ізволін склали план дій і вирішили встановити стеження за будинком Юргенса.

X

Морозний ранок висів над містом. Сніг не падав, але в повітрі блищали, переливаючись у променях сонця, яке вже не гріло, міріади сріблястих зірочок.

Ожогін ішов по встеленому снігом тротуару, не гублячи з виду Ігорка. Хлопчик крокував швидко і впевнено, не оглядаючись, не зупиняючись. Він вивів Микиту Родіоновича на околицю міста. Тут уже не було тротуарів, дорога з протоптаними пішоходами стежками вела на вигін. Вдалині чорніли контури соснового бору. Невеликі дерев'яні будинки з палісадниками, обгороджені тинами, стояли віддалік один від одного.

• Предыдущая
• 13/90
• Следующая