Таємні стежки - Брянцев Георгий Михайлович - Страница 15

• Предыдущая
• 15/90
• Следующая

– Чудово! Як вам дякувати, Микито Родіоновичу!

– Не журіться, що передавач досі не працював, – промовив Ожогін і зразу ж пояснив: – Вас запеленгували б після другого ж сеансу передачі: прилади точно вказали б місцеперебування рації. В умовах міського підпілля працювати з стаціонарною радіоустановкою і не бути зловленим – майже неможливо. Треба або проводити кожний сеанс з нового місця, або вигадати щось інше.

– Я все це знаю, мене вчили. Вигадати щось інше важко, але я намагатимусь бути обережним: передачу вестиму не частіше одного разу на два тижні, і вона триватиме наймінімальніший час – хвилину-півтори.

Вночі, коли заняття Ожогіна і Грязнова у Кібіца наближалися до кінця, несподівано з'явився служник Юргенса.

– Пане Ожогін, прошу за мною, – сказав він сухо.

Микита Родіонович здригнувся. Виклик під час занять був справою незвичайною. Друзі перезирнулися: після приходу Сашурки вони жили в постійній тривозі.

Кібіц негативно ставився до зриву занять, проте цього разу не вимовив ні слова і якось дивно хихикнув.

Микита Родіонович почав не поспішаючи одягати пальто. Андрій стояв поруч і дивився другу в обличчя, шукаючи відповіді на те саме питання.

«Невже вони проґавили Зюкіна, і він уже бачився з Юргенсом?» думав Микита Родіонович, йдучи подвір'ям. Застережні заходи, вжиті групою Ізволіна, ще не знімали загрози появи зрадника Зюкіна в будинку Юргенса: адже Зюкін міг зв'язатися з Юргенсом через іншу особу чи по телефону. І якщо це так, то провал неминучий. Треба вживати заходів. Тікати зараз, поки він ще не ввійшов у будинок Юргенса! Перепустка в кишені, і поки спохватяться – можна надійно заховатись. Микита Родіонович оглянув служника, який ішов поруч. Збити з ніг, мабуть, на вдасться – він надто великий. Єдиний засіб – зупинитись, закурити, відстати на кілька кроків, а потім махнути через огорожу на вулицю. Але що буде з Андрієм? Він в руках у Кібіца – а звідти не втечеш. Врятуватися самому, а товариша втопиш?.. Зійшли на ґанок. Служник відчинив двері. У приймальні, як звичайно, панувала тиша. Відразу ж пішли у кабінет майора. Там за своїм письмовим столом сидів Юргенс, а за приставним столиком – незнайома людина в цивільному вбранні.

Обличчя у незнайомого було пухке, біле, з подвійним підборіддям.

– Сідайте, – сказав по-німецьки незнайомий, не зводячи очей з Ожогіна.

Ожогін сів у крісло.

– Коли ви востаннє бачили свого брата?

Микита Родіонович подивився на Юргенса, наче запитуючи, чи слід відповідати.

Юргенс догадався про причину неспокою Ожогіна і пояснив:

– Полковник Марквардт.

Ожогін встав, грюкнувши кріслом.

Марквардт жестом запросив його знову сісти, вийняв з бокової кишені авторучку і почав щось креслити на аркушику паперу, що лежав перед ним.

Ожогін сказав, що востаннє бачив брата Костянтина в сороковому році.

– Де?

– У Мінську.

– Чого він потрапив у Мінськ?

– Приїхав побачитись зі мною, перед від'їздом у Ташкент.

– Його призначили в Середню Азію?

– Ні, він поїхав туди за власним бажанням.

– А хіба в центрі він не міг влаштуватись?

– З такою плямою в біографії, як арешт батька – це не так просто.

– Професія брата?

– Інженер-геолог.

– Де він зараз?

Ожогін знизав плечима:

– Мабуть, там же, в Середній Азії.

– А не на фронті?

– Ні. Він інвалід і від військової служби звільнений.

– А точне місце його проживання?

Ожогін відповів, що, судячи з листа, якого він одержав перед самою війною, Костянтин мав намір оселитися в Ташкенті. Вдалося йому це чи ні – невідомо.

– Він писав із Ташкента?

– Так.

– Зворотну адресу давав?

– Головний поштамт, до запитання, якщо це можна вважати адресою.

Розмова з самого початку набрала характеру допиту. Марквардт швидко задавав питання і зрідка підводив голову, кидаючи на Ожогіна короткі погляди.

Юргенс у розмову не втручався. Він здавався байдужим до всього, що відбувалося, – зараз не він був тут старшим.

– Якщо ви попросите брата допомогти вашому хорошому приятелю, він це зробить? – спитав Марквардт.

– Гадаю, що зробить.

– Навіть, якщо він і не знає цієї людини?

– Навіть і в цьому випадку.

Полковник простягнув руку через стіл. Юргенс подав йому фотографію. Марквардт на якусь мить затримав на ній свій погляд, потім поклав на стіл перед Ожогіним. Це була фотографія Микити Родіоновича.

– Пишіть, я буду диктувати. – Він подав Ожогіну свою авторучку. – «Дорогий Костю! Посилаю свою копію з моїм найкращим другом. Допоможи йому в усьому. Я зобов'язаний йому життям». – Марквардт наліг грудьми на стіл, вдивляючись у те, що писав Микита Родіонович, потім додав: – «Як я живу, він докладно розповість…» Поставте свій підпис…

Відразу ж після того, як Ожогін залишив кабінет, служник пропустив туди високого на зріст, широкоплечого чоловіка.

Зупинившись посеред кабінету, він витягнув руки по швах і відрекомендувався:

– Ібрагімов Ульмас – Саткинбай.

Марквардт мовчки вказав на крісло. Саткинбай сів. Це був уже літній чоловік, років за сорок, але без жодної сивини в блискучому чорному волоссі. Втупивши нерухомий погляд у підлогу, він чекав початку розмови.

– Коли ви залишили батьківщину?

– У двадцять четвертому році.

Юргенс пояснив:

– Його батько був ханським радником, а потім басмацьким курбаші і загинув од рук. червоних.

– Кур-ба-ші… кур-ба-ші… – поглядаючи на стелю, промовив полковник. – Це…

– Командир окремого басмацького загону, – підказав Юргенс.

– Скільки вам було років, коли ви залишили батьківщину? – спитав Марквардт.

Саткинбай потер рукою лоба, подумав, потім сказав:

– Мабуть, двадцять.

– Зараз вам тридцять дев'ять?

Саткинбай ствердно кивнув головою.

– Готові повернутися на батьківщину?

– Готовий. – Саткинбай відповів без особливого ентузіазму, і це помітив Марквардт, який стежив за ним.

– Де жили весь час?

Саткинбай, не кваплячись, розповів, що з тридцять четвертого року він живе в Німеччині, до того три роки був у Туреччині, звідки його вивіз німецький капітан Циглер, а в Туреччину потрапив з Ірану. В Туреччині залишився його старший брат – співробітник емігрантської газети.

Знову заговорив Марквардт. Він попередив Саткинбая, що їхати доведеться надовго і осісти як слід. Те, що треба зробити, вимагає не одного року. Необхідно освоїтись у новій обстановці, відновити старі зв'язки, завести нові. Докладно з ним буде говорити пан Юргенс, а він хоче звернути увагу на основне. Головне завдання Саткинбая – підшукати надійних людей, здатних виконати будь-яке доручення.

– Друзі в Узбекистані у вас є? – спитав Марквардт.

– Є, – відповів за Саткинбая Юргенс. – Наприкінці листопада були скинуті два чоловіка.

– Добре. Дамо ще зв'язок, який треба використати. На вашій батьківщині живе російський інженер Ожогін, брат якого, як і ви, служить Німеччині. Треба знайти його і передати цю фотокартку…

– Ожогін і Грязнов вами перевірені? – звернувся Марквардт до Юргенса, коли Саткинбай вийшов.

Юргенс потер пальцями перенісся.

– Особливої перевірки, на мою думку, не треба, адже вони з'явилися з власноручним листом Брехера. Не вірити Брехеру я не маю підстав…

– Це ще нічого не означає, – обірвав його Марквардт.

– Я розумію, – схилив голову Юргенс, – а тому підкреслюю, що особливої перевірки не треба. Але те, що елементарно необхідне, я зробив. Стеження показало, що вони підтримують зв'язок з особами, які не викликають ніякої підозри. І стеження я зняв. Їх кишені і речі регулярно передивляється квартирна хазяйка. Спробував втрутитися в цю справу Гунке, але осоромився.

– Як це розуміти?

Юргенс розповів історію з горбанем. Марквардт розсміявся.

– Все-таки не буде зайвим вжити ще якихось заходів, – порадив він. – Складного нічого не затівайте, а так… легеньку провокацію, наприклад, невеличкий лист від патріотів міста. Цікаво, що вони робитимуть…

• Предыдущая
• 15/90
• Следующая