Таємні стежки - Брянцев Георгий Михайлович - Страница 49

• Предыдущая
• 49/90
• Следующая

Від робіт нікого не звільняли. Недалеко від готелю разом з усіма суху землю копали старий Вагнер, його робітник Алім, Ожогін і Грязнов. Німці працювали неохоче, ніби не розуміли, що відбувається; тривожними поглядами проводжали літаки, що пролітали в небі.

На місто за всі роки війни не впало жодної бомби, але біженці – берлінці, мюнхенці – розповідали стільки жахливого, що кров застигала в жилах. «Невже дійде черга і до нас?» думало багато городян.

Раптом насунула гроза, і робота припинилася. Поривчастий вітер підняв до неба стовпи пилюки, сонце затьмарилося, почався дощ.

Усі кинулися врозтіч. Ожогін і Грязнов, загубивши Вагнера і його робітника, хотіли бігти додому, але дощ посилювався з кожною хвилиною. Довелося заховатися в готелі Моллера.

Моллер зрадів несподіваній появі колишніх пожильців і відразу ж провів їх до своєї конторки.

– Як не соромно! – почав докірливо господар. – Як тільки виїхали з готелю, так і забули про нас. Невже не можна викраяти годинку-другу, щоб забігти в готель і провідати своїх щирих друзів?.. До речі, – раптом спохватився він. – Я зовсім забув спитати: у кого ви зупинилися на квартирі?

– У Вагнера, на Альбертштрассе, – відповів Микита Родіонович.

Моллер почухав за вухом і, примружився на стелю, ніби щось пригадуючи.

– Чи не архітектор ваш Вагнер?

– Цілком вірно, – підтвердив Грязнов. – Ви його знаєте?

Господар готелю загадково посміхнувся і підморгнув Ожогіну:

– Господар у вас теє… птах!

– Не розумію, – здивовано підняв брови Ожогін. – Ви що-небудь про нього знаєте?

– Аякже, навіть знайомий трохи, хоч афішувати таке знайомство в наш час небезпечно. Сам Вагнер, власне кажучи, ні риба ні м'ясо, а от старший син – справа інша.

– Виходить, птах не він, а старший син? – вніс поправку Грязнов.

– Цілком вірно, – засміявся Моллер, – саме старший син. Він був комуністом, його вбили під час демонстрації.

Ожогін і Грязнов непомітно перезирнулися.

– Ви сказали – старший сип? – удаючи, що не надає значення почутому, спитав Микита Родіонович. – Отже, у нього були ще сини?

– Молодший теж загинув, але на фронті, в сорок першому році. Здається, під Москвою.

Моллер замовк, потім енергійно струснув головою і продовжував:

– А ви сьогодні теж працювали?

– Так, разом з усіма трудилися.

– Не розумію, для чого це! Невже й наше місто будуть бомбити?

– Важко сказати, – промовив Микита Родіонович, – скидається на те, що будуть.

– Як по-вашому, – не вгавав Моллер, – хто кращий: росіяни чи американці?

Ожогін ухилився від відповіді. Відчинивши вікно, він глянув на вулицю:

– Дощ, здається, перестав. Ходімо, Андрію.

Друзі встали і, незважаючи на умовляння Моллера посидіти ще з півгодинки, попрощалися й залишили готель.

Увечері, побачивши Вагнера, який з газетою в руках сидів на лаві в саду, Микита Родіонович підійшов до нього і подав листівку, взяту вночі з дупла старої яблуні:

– Це я підняв учора на підлозі в їдальні.

Старий зблід і швидко відвів очі від пильного погляду Ожогіна. Він розгубився і, вдаючи, ніби знайомиться із-змістом листівки, намагався виграти час, щоб відповісти що-небудь переконливе і не викрити себе.

Микита Родіонович продовжував мовчки стояти біля Вагнера, йому було жаль старого, але інтереси справи і становище друзів вимагали надзвичайної обережності, суворої перевірки.

Вагнер розумів, що він надто довго читає листівку, що час уже відповісти квартирантові, але що сказати, він так і не придумав, – лише безпорадно розвів руками і подивився на Ожогіна. Крапельки поту, наче дрібні росинки, виступили на його лобі.

– Не можу нічого сказати, – промовив він нарешті. – Я просто не розумію… як могла така річ опинитися в моєму домі…

– Можливо, ваш робітник приніс? Він як, надійна людина?

– Що ви! Що ви! – запротестував старий. – Це виключено, його зовсім не, цікавить політика. Він – сумлінний батрак, і все… – І він знову відвів очі під пильним поглядом Ожогіна.

– Так, але як же тоді пояснити… – продовжував Микита Родіонович.

– Не знаю… не знаю… Тут якась провокація. Серед знайомих, що інколи відвідують мене, немає підозрілих осіб, які б займалися такими справами.

– За це, – перервав старого Ожогін на півслові, – по голівці не погладять. Особливо зараз… Отже, вам важка відповісти? – І Микита Родіонович простягнув руку до листівки, бажаючи взяти її назад.

– Вона вам потрібна? – спитав Вагнер і зніяковів.

– Мені – так, а вам, на мою думку, не потрібна, – відповів Ожогін і, заховавши листівку в кишеню, пішов у будинок.

Кілька хвилин Вагнер сидів нерухомо, ніби закам'янілий, втупивши невидющі очі й одну точку.

Не помітивши газети, що впала з лави, старий повільно встав, відчуваючи слабість у всьому тілі, і непевно попрямував до будинку.

Спостережливий Алім відразу помітив зміну, що сталася з Вагнером.

– Що трапилось? – стривожено запитав він.

Вагнер важко опустився на кухонний табурет.

– Погано. Аліме, дуже погано… Нас з тобою чекають великі неприємності… – І він розповів про те, що трапилось.

Начистивши картоплі, Ризаматов поклав ножа, витер руки і щільно причинив кухонні двері.

Як могла потрапити листівка в їдальню? Ні він, ні Вагнер не заходили туди з листівками. Вони приносили їх у міру потреби на кухню і тут передавали кому слід.

– Тут щось не так, – сказав Алім. – Чи не знайшли вони дупло?

Вагнер нахмурив лоб і замислився:

– Навряд… А зрештою, хто знає…

Вагнер і Алім просиділи на кухні до пізньої ночі, висловлюючи різні припущення і здогади. Настрій старого і юнака ще погіршав, коли квартиранти вийшли з дому.

– Пішли доповідати, – зробив висновок Вагнер.

– Падлюки! – із злістю сказав Алім і стиснув кулаки.

Варена картопля стояла на столі і вже прохолола, але до неї ніхто не доторкався. Про вечерю забули. Кожної хвилини чекали арешту.

– В дуплі у нас нічого немає? – спитав Вагнер.

– Порожньо, – відповів Алім.

– Ми нічого не знаємо, нічого не бачили, ніхто до пас не ходить… Так і будемо казати. А наших треба попередити про всякий випадок… Ти завтра на поле не йди.

Старий встав, пройшов у спальню і ліг, однак заснути він не міг і здригався від кожного звуку, кожного шарудіння.

Алім не лягав спати зовсім, вирішивши дочекатись приходу квартирантів.

Опівночі в будинку почулися кроки і стриманий гомін. Старий і Алім насторожились.

То повернулися квартиранти. Вони пройшли нагору, і в будинку знову запанувала тиша.

Тільки на світанку Вагнер і Алім заснули, але сон не приніс відпочинку напруженим нервам.

Вагнер не знав, що й думати. Він не сумнівався в тому, що листівка вже перебуває в руках якого-небудь Фохта і той розробляє план викриття і арешту як авторів, так і розповсюджувачів листівок. Але чому ж ніхто не прийшов? Треба обов'язково попередити решту.

Через деякий час Алім вийшов на вулицю і зайнявся дивною справою: озброївшись заступом, він почав зчищати траву, що росла на тротуарі між кам'яними плитами.

Приблизно через півгодини на вулиці з'явилася людина. Порівнявшись з Алімом і почувши від нього кілька слів, вона минула будинок, не зайшовши до Вагнера. Ще через півгодини Алім припинив роботу і повернувся в дім.

– Попередив, – посміхнувся Грязнов, який обережно стежив з вікна мезоніна за Алімом.

– Налякали ми їх, Андрію, – сказав Ожогін. – Я розумію їх стан і переконуюсь у тому, що цього разу ми маємо справу з чесними людьми. Треба швидше все з'ясувати, а то тільки напсуємо.

… Вночі, повернувшись з занять у Долінгера, друзі не зайшли в будинок, а непомітно заглибилися в сад і сіли на одну з віддалених лав. Звідси, з-за кущів бузку, було добре видно більшу частину саду. Протягом години тиша нічим не порушувалася, друзі вже хотіли залишити свій спостережний пункт, як раптом виразно почули, що хтось сплигнув із задньої стіни й затих. Минуло кілька хвилин. Почулися обережні кроки. Стежкою, в трьох метрах від друзів, пройшла людина. Ожогін і Грязнов затамували подих. Людина наблизилась до яблуні, затрималася біля неї на кілька секунд і пішла назад. Друзі не побачили, а відчули, як вона видерлась на стіну і сплигнула по той бік.

• Предыдущая
• 49/90
• Следующая