Таємні стежки - Брянцев Георгий Михайлович - Страница 54

• Предыдущая
• 54/90
• Следующая

VIII

Юргенс прокинувся, як звичайно, рано, виконав гімнастичні вправи, обтерся холодною водою і, чекаючи сніданку, почав ходити по кімнаті. В руках у нього був російський словник – річ, яка стала в останній час обов'язковою.

З вікон віяло осінньою прохолодою. Пізні квіти на клумбах і трава в газонах були вкриті щедрою ранковою росою.

В місті сталися помітні зміни. Воно аж кишіло солдатами розгромлених на фронті підрозділів і частин, які наново формувалися тут; школи, кінотеатри, готелі були зайняті військовими. Ні за які гроші не можна було дістати масла, цукру або натурального кофе. Німецькі банкноти втратили всяку ціну, і городяни вдавалися до мінових операцій. На чорному ринку, вже не соромлячись, відкрито пропонували будь-яку іноземну валюту.

Випивши склянку кофе і майже не доторкнувшись до їжі, Юргенс прийняв Долінгера.

Вимогливий спеціаліст, який добре знає свою справу, Долінгер схвально відізвався про своїх учнів – Ожогіна і Грязнова.

Юргенс уважно слухав його, зрідка дмухаючи на палець.

– Самостійно зможуть працювати? – запитав він.

– Без усякого сумніву, – запевнив Долінгер.

– А якщо пошлемо без техніки?

Долінгер посміхнувся:

– Вони зараз тримають зі мною зв'язок на рації, зібраній ними самими, без моєї допомоги.

– Гаразд… Що у гас до мене?

– Я вже якось доповідав вам, що у господаря будинку, де живуть Ожогін і Грязнов, чорноробом працює військовополонений, якийсь Алім Ризаматов. Ви тоді не заперечували проти зближення з ним. Учора мені Ожогін розповів, що зближення між ними досягнуто. Ожогін вважає, що Ризаматов, маючи зв'язки в Узбекистані, може принести нам деяку користь.

Он як! Ці росіяни – недурні хлопці. Юргенс і сам думав про можливість використати цього узбека.

– Все зрозуміло, – перебив він Долінгера – Зробіть так, щоб непомітно для господаря будинку Ожогін привів до мене цього Ризаматова. А взагалі цих росіян треба днями відрядити до оперативного центра – нехай добре потренуються місяців зо два.

Коли смеркло, до кабінету Юргенса зайшли Ожогін і Ризаматов. Юргенс сидів у своєму кріслі з високою спинкою.

Він уважно подивився на молодого стрункого супутника Ожогіна і заговорив російською мовою.

– Скільки вам років?

Алім відповів.

– Коли і як ви потрапили в Німеччину?

Ризаматов назвав дату і розповів заздалегідь вигадані подробиці свого «полонення».

– У вас є родичі в Узбекистані?

Хоча в Аліма був тільки брат, він перерахував не менше десятка вигаданих родичів, додавши при цьому, що, можливо, декого з них уже немає в живих.

Ідучи до Юргенса, Микита Родіонович заздалегідь постарався врахувати запитання, на які доведеться відповідати, тому Алім відповідав не бентежачись, чітко й коротко.

Це сподобалося Юргенсу. Він продовжував цікавитись біографічними даними Аліма: освітою, професією, належністю до партії, до комсомолу.

– Так, так… – кивав головою Юргенс. – Попрошу вас вийти, – сказав він нарешті Алімові.

Залишившись сам на сам із Ожогіним, Юргенс поцікавився, яка думка про Аліма склалася в Микити Родіоновича. Той сказав, що Ризаматов – цілком придатна для справи людина. Крім того, не можна не враховувати, що коли Ожогін з'явиться в Узбекистані, – стануть в пригоді зв'язки, знайомства, а знайомства краще підготовляти завчасно.

– Вірно, – сказав Юргенс і ляснув долонею по столу. – А як він сприйме це? Як він ставиться до радянської влади?

Микита Родіонович знизав плечима:

– Гадаю, що байдуже. Ризаматов не дурень і піде з нами. У нього є родичі, які були репресовані, як буржуазні націоналісти…

– Дуже добре! Нехай зайде.

Ожогін покликав Ризаматова до кабінету. Алім зайшов так само спокійно, і догадатись по його обличчю хвилювався він чи ні, було неможливо.

– Сідайте, – запросив Юргенс і, покликавши служника, розпорядився принести пляшку вина.

Алім сидів на дивані з наївним обличчям і з цікавістю розглядав кабінет, чекаючи продовження розмови.

Вино появилося через кілька хвилин. Юргенс наповнив три бокали і запропонував випити за дружбу. Випили.

Юргенс пройшовся по кабінету, зупинився біля Аліма і заговорив:

– Пан Ожогін вважає вас хорошою людиною і хоче, щоб ви були його помічником у тій справі, яку я йому доручив.

– А я не знаю, хто ви, – сміливо промовив Алім фразу, яку заздалегідь підготував.

Юргенс звів брови і стримав посмішку. Поведінка Ризаматова чимсь нагадала йому поведінку Грязнова при першому візиті до нього восени минулого року.

– Я представник німецької військової розвідки, – сказав він. – Це не бентежить вас?

Ризаматов заперечливо похитав головою.

– І чудово. Ви не повинні звертати, уваги на те, що Німеччина зазнає поразки. Тепер це не має великого значення. Не буде націонал-соціалістичної Німеччини – буде інша Німеччина. У нас є міцні й надійні друзі. Я гарантую вам постійну роботу і добру винагороду. Матеріально ви не будете потребувати нічого навіть тоді, коли повернетеся до себе в Радянську Росію. Вам забезпечено добре майбутнє.

– Розумію, – кивнув головою Ризаматов. – Але що я повинен робити?

– Все, що вимагатиме від вас пан Ожогін. Ви будете безпосередньо зв'язані з ним.

Алім удавано замислився.

– Не соромтесь, кажіть правду, – підбадьорював його Юргенс.

Алім продовжував мовчати.

– Ну?

Нарешті Алім відповів, що згодний.

– Ви будете жити вільно і забезпечено, – запевнив Юргенс. – Але ваше благополуччя віднині залежатиме від вас самих і, головне, від того, чи виконаєте ви свою обіцянку бути другом Німеччини, що б там не трапилося.

– Я хазяїн своєму слову, – сказав Ризаматов.

– Ну й добре!

… Коли Алім пішов, Юргенс повідомив, що виникла необхідність відрядити їх, Ожогіна й Грязнова. до оперативного радіоцентра розташованого ближче до фронту

– Там ви обидва будете тренуватися в умовах, наближених до бойової дійсності, і остаточно закріпите одержані знання. Відправлять вас завтра.

Майбутня поїздка не була несподіванкою. Щоправда, вона трохи порушувала намічені друзями плани, але уникнути її було неможливо.

Долінгер якось уже натякав Ожогіну, що не виключена можливість відрядження їх у прифронтову смугу.

– Надовго? – спитав Микита Родіонович.

– На місяць-півтора, не більше.

– Назад ми повернемось?

– Так, за всяких обставин.

IX

Старовинний стінний годинник пробив дванадцяту ночі. В ту ж мить пролунав дзвін в іншому кінці кімнати, де містився годинник у різьбленому дерев'яному футлярі.

Кімната нагадувала антикварний магазин.

Усі стіни були завішані картинами в позолочених рамах; на столах, етажерках стояли статуетки з бронзи, фарфору, срібла; за склом шаф видно було кришталевий посуд. Столи, стільці, дивани з високоцінних порід дерева були вкриті інкрустаціями. Частина речей лежала упакованою в ящиках. Господар готувався до евакуації вглиб Німеччини.

Будинок належав Клеберу, відомому німецькому комерсантові, який недавно повернувся з Білорусії і вивіз звідти багато награбованих цінностей. Вже другий місяць жили в цьому будинку Ожогін і Грязнов, проходячи практику в оперативному радіоцентрі.

Микита Родіонович блукав по будинку, викурюючи сигарету за сигаретою. йому було не зовсім зрозуміло, чого їх тримають тут так довго, коли двотижнева практика в радіоцентрі показала, що він і Грязнов досконало оволоділи професією радиста.

«Неможливо уявити, щоб Юргенс забув про своїх учнів, – думав Ожогін. – Хоч тепер йому, очевидно, не до нас».

Радянська Армія вже вступила на територію Угорщини, Югославії, Чехословаччини і завдавала гітлерівцям нищівних ударів.

Союзні війська розгорнули воєнні дії в Бельгії, Голландії, Західній Німеччині.

Справа наближалася до розв'язки.

«У всякому разі, і наше відрядження, – думав Ожогін, – не було марним витрачанням часу і не пройшло безслідно». Працюючи в радіоцентрі, Ожогін і Грязнов зуміли виявити місцеперебування чотирьох ворожих радистів, які діяли на радянській території. Про це негайно було повідомлено Велику землю.

• Предыдущая
• 54/90
• Следующая