Таємні стежки - Брянцев Георгий Михайлович - Страница 56

• Предыдущая
• 56/90
• Следующая

Бергер пояснила, що Гольбах тримає магазин фотоапаратів у центрі міста, поруч з бензозаправною колонкою.

– Пацюк бездомний! – процідив крізь зуби Андрій, коли вони сходили з другого поверху.

Але у Гольбаха Кредика теж не виявилось. Він, за словами господаря, два дні тому перебрався кудись за місто. Куди саме, ніхто сказати не міг. Майже годину друзі ходили біля зруйнованого будинку радіоцентра, сподіваючись зустріти когось з операторів або техніків, які працювали в ньому.

Але ніхто не з'являвся.

– Під три чорти всю цю історію! – вилаявся спересердя Микита Родіонович.

Давався взнаки голод, але підкріпитися було ніде.

– От ускочили в халепу! – сказав Андрій. – Ще жебрачити доведеться…

Ожогін про щось зосереджено думав.

– Ходімо до комендатури, Андрію, нічого іншого не вигадаєш. Покажемо документи, а там буде видно…

На шляху до комендатури, біля згорілого триповерхового будинку націстської організації, хтось гукнув:

– Пане Ожогін!

Микита Родіонович і Андрій оглянулися… До них швидко підходила жінка з маленьким шкіряним саквояжем у руці.

– Я вас побачила з протилежного боку і ледве наздогнала. Як ви швидко ідете! – Жінка простягла руку Ожогіну, а потім Грязнову.

Це була дружина майора Зорга, в якого вони проходили перше навчання за завданням Юргенса.

– От несподівана зустріч! – привітав Микита Родіонович дружину Зорга. – Ви давно тут?

– Позавчора приїхала з чоловіком – і раптом цей страшний наліт російської авіації… А як ви опинилися в цьому місті?

Микита Родіонович розповів.

– Куди йдете?

– Власне кажучи, йти нам нікуди, – відповів Грязнов: – і місце служби, і житло зруйновані. Вирішили добратися до комендатури.

– О! Значить, ви бездомні? Ну, ходімо до нас. Чоловік буде дуже радий. Він часто вас згадував.

– Лаяв, напевно?

– Навпаки, рідко про кого з росіян він так добре відгукується. Він вважає вас справжніми друзями німців.

Дружина Зорга всю дорогу щебетала.

Перейшли критий ринок, посеред якого виднілося кілька воронок, і вийшли в провулок, увесь заставлений вантажними і легковими автомашинами. В кінці провулка, біля невеликого будиночка з нависаючим над тротуаром мезоніном, їх супутниця постукала у вікно. Двері відчинив сам Зорг. Він був у військових штанях, чоботях і спідній сорочці.

Зорг був вражений несподіваною появою своїх колишніх учнів і стояв, широко розкривши очі. Друзі не помітили в ньому ніякої зміни.

– Чого ж ми стоїмо? – раптом спитав господар. – От чудасія! Заходьте, будь-ласка!

Провівши гостей у столову, Зорг швидко одягнув мундир.

– Зараз ми організуємо сніданок… Клара, прошу!

Дружина Зорга підійшла до шафи і почала виймати посуд. Зорг допомагав їй. Розставивши на столі пляшки з вином, він розкупорив їх, потім відкрив рибні і м'ясні консерви, компот із груш, нарізав тоненькими кружальцями копчену ковбасу. Повісивши на плече рушник, дружина перетирала тарілки і бокали.

За сніданком панувало пожвавлення. Друзі здивувалися гостинності Зорга. Майор говорив відверто і повідомив, що тепер працює в розвідці міністерства закордонних справ.

– Війна програна, – сказав Зорг без тіні жалю і досади. – Мені це ясно було ще там, у Росії. Але занепадати духом я не збираюся. Завтра ми з дружиною вилітаємо до Аргентіни.

– До Аргентіни? – здивовано спитав Грязнов. – Чому так далеко?

Зорг посміхнувся. Він старанно пережовував шматок копченої ковбаси.

Друзі перезирнулися.

Дружина Зорга розілляла кофе в чашки. Розмова тривала.

Під час розмови хтось згадав ім'я Кібіца. Зорг посміхнувся:

– Ви правильно зробили тоді…

– Що саме? – наче не розуміючи натяку, спитав Ожогін.

– Що повідомили про записки цього мерзотника Юргенсу. Кібіц дістав те, що заробив: його розстріляли.

Ожогін і Грязнов поцікавились, що Зорг збирається робити в Аргентіні.

– Я їду туди як приватна особа. А робота знайдеться…

Ночували друзі у Зорга.

На світанку до його будинку підійшла машина: Зорг і дружина поспішали на аеродром.

Через годину з уцілілого приміщення комендатури Грязнов зв'язався по радіо з Долінгером і пояснив становище, в якому вони опинилися.

Опівдні була одержана коротка відповідь: «Виїжджайте».

X

Вдарили морози, але снігу не було. Сонце майже не з'являлось. На деревах і дахах будинків міцно тримався великий іній. Річки вкрилися льодом. Вночі мороз досягав десяти градусів.

Ожогін і Грязнов поверталися на попутних машинах, користуючись документами, одержаними в комендатурі.

Так і не вдалося їм знайти кого-небудь з представників радіоцентра, де вони проходили практику, і одержати відповідні атестати.

Їхати залізницею було майже неможливо. Через основні залізничні вузли, забиті составами, пропускали ешелони, що йшли до фронту, а поїздам, які їхали вглиб країни, приділяли мало уваги.

Друзі витратили чотири доби тільки на те, щоб проїхати сто двадцять кілометрів залізницею.

На автостраді водії, не знижуючи швидкості, мчалися мимо з тривожними, зосередженими обличчями. Не допомагали ніякі сигнали. Довелося пройти кілька кілометрів пішки, перш ніж удалося влаштуватись на попутну машину.

Ввечері, коли зовсім стемніло, машина зупинилася на площі, де не так давно в числі інших городян Ожогін і Грязнов копали окопи.

– Майже дома, – щулячись від холоду, сказав Микита Родіонович.

– Можна подумати, що ви забули, де знаходиться наш справжній дім, – посміхаючись сказав Андрій.

– А я, признатися, не бачу підстав не вважати будинок Альфреда Августовича своїм.

Друзі мовчки перейшли площу і рушили вузенькою вуличкою міста, яке поринуло у цілковиту темряву.

«Чи не скоїлось чогось із Вагнером та Алімом? – думав Андрій. – Чи не потрапили вони до лап гестапо? Чи продовжують свою бойову роботу?»

Микита Родіонович, який всю дорогу мовчав, був зайнятий іншими думками: його цікавило питання, що робитимуть з ними Марквардт і Юргенс. Курс підготовки закінчено, вони можуть працювати самостійно. Під яким приводом їх пошлють у Радянський Союз? Якими документами забезпечать? Як їх туди зашлють?

Події розгорталися незалежно від волі і бажання друзів. Залишалося підкоритися ходу подій…

Чи все можливе роблять вони з Андрієм для своєї Батьківщини?

Звичайно, можна зробити більше того, що вони роблять, але це зв'язано з риском, а рискувати їм не можна. Він згадав «Грізного», його слова: «Поведінка розвідника визначається завданням».

… Ось і знайома хвіртка у двір. Друзі тихенько обійшли будинок і зупинилися перед зачиненими дверима. Сад виглядав зараз сумним, дерева стояли ' голі, доріжки були всипані листям. Помітно виділялося дерево з дуплом.

Микита Родіонович постукав. За дверима почулися кроки і пролунав голос Аліма:

– Хто там?

– Свої.

– Хто – свої? – перепитав Ризаматов.

– От тобі й маєш! Навіть і по голосу не пізнаєш?

– Ой-ой!.. – захвилювався Алім. – Микита Родіонович… Андрій… Яка радість! Він відчинив двері і по черзі обняв Ожогіна й Грязнова. – А ми вже й надію втратили на зустріч.

– А ти куди зібрався? – поцікавився Андрій, побачивши, що Алім в пальті.

– Холодно в нас, топити нічим… Ходімо. – І, обнявши Андрія, він повів гостей у будинок.

Вагнер і Гуго, що був також тут, зустріли Ожогіна і Грязнова з щирою радістю.

Всі були в пальтах, з шарфами на шиї: температура в будинку була майже така, як і надворі.

– Можна не роздягатись? – посміхнувся Ожогін.

– Так, не рекомендується, – відповів Гуго.

– Ви, звичайно, хочете їсти? – занепокоєно спитав Альфред Августович.

– Востаннє їли учора ввечері.

Вагнер і Алім перезирнулися.

З'ясувалося, що в домі нічого немає, крім сурогатного кофе, але і його пити нема з чим.

– І холодно, і голодно, – сказав сумно Вагнер.

– А картопля, що ж, не вродила? – поцікавився Микита Родіонович.

• Предыдущая
• 56/90
• Следующая