Таємні стежки - Брянцев Георгий Михайлович - Страница 59
- Предыдущая
- 59/90
- Следующая
Коли Ожогін і Грязнов сходили з другого поверху, їм знову потрапив назустріч весь обсипаний снігом Моллер. Він, мабуть, квапився, бо не зупинився навіть поговорити і лише, жартівливо посварившись пальцем, кинув:
– Пропащі! Днями обов'язково забіжу провідати.
На вулиці йшов сніг, тротуари і брук були вкриті білим пухом.
Друзі перейшли вулицю і попрямували додому. Двері відчинив сам Вагнер.
– Ну як? – спитав він.
– Є про що поговорити! – весело відгукнувся Грязнов.
– У нас теж є що розповісти, – сказав Вагнер і, замкнувши двері, провів друзів у свій кабінет.
Там сиділи Гуго й Алім. Між ними лежав відкритий чемодан, наповнений золотом.
– Що це таке? – здивувалися Ожогін і Грязнов.
– Таємниця, яка вас цікавила.
– От так штука! Ну, а де ж сам племінник? – спитав Андрій.
– Ого! Він уже далеко.
Вагнер повідомив, з яким проханням звернувся до нього Рудольф, і розповів історію чемодана. Цінності, які зберігаються в ньому, – російські. Один із сподвижників Гітлера, Вільгельм Кубе, був призначений генеральним комісаром Білорусії: його ще минулого року партизани відправили на той світ. Частину золота, яке привласнив Кубе, сховав якийсь Манішка – з людей, близьких до Кубе. У Бресті Манішка зустрівся з племінником Вагнера. Там Манішка, за словами Рудольфа, підхопив висипний тиф, зліг і помер. Як видно, без Рудольфа тут не обійшлось, але це не має значення. Головне те, що цінності, привласнені Рудольфом, належать Радянській Росії, і їх треба повернути справжньому власникові.
– До цього ми ще повернемося, – промовив Микита Родіонович, коли Вагнер закінчив розповідь. – А тепер давайте поговоримо про Абіха і Моллера.
Вагнер, Гуго й Алім здивувалися.
– Так-так, – сказав Ожогін. – І розмова буде серйозною.
XII
Сніг колючими сухими патлами бився у вікно. Завивав поривчастий вітер. Усі мешканці будинку зібралися в мезоніні, який тепер регулярно опалювався, і скупчились навколо маленького столика, на якому лежали навушники. Крізь виття і свист бурі друзі жадібно ловили ледве чутний голос Великої землі, голос Москви.
Опівночі, коли обговорення подій було закінчено і всі почали готуватися спати, з'явився Моллер.
– Я вам не перешкодив? – спитав він, струшуючи сніг з шапки і оглядаючись на сліди, які залишив після себе.
Всі мовчали: в таку пізню годину хазяїн готелю ще ніколи не з'являвся з візитом.
Не чекаючи, запрошення і розтягнувши губи неначе посміхаючись, Моллер сів на стілець і засунув руку у внутрішню кишеню пальта і вийняв звідти якийсь аркушик.
– Ви добре читаєте по-німецьки, – сказав він, подаючи аркушик Ожогіну. – Прочитайте. Це ж комедія!
Микита Родіонович взяв аркушик і зразу визначив, що то одна з листівок підпільної антифашистської організації. Про це яскраво свідчили формат, папір, шрифт і звичайний підпис у кінці.
Зберігаючи на обличчі спокій, Ожогін почав про себе читати листівку, складену за його участю.
Присутні байдуже дивилися на Микиту Родіоновича, і на їх обличчях Моллер навряд чи міг що-небудь прочитати, хоч очі його метушливо перебігали з одного на іншого.
– Я прошу вас прочитати голосно, це ж дуже цікаво, – попросив Моллер.
– Нічого цікавого в цьому я не бачу, – різко відповів Микита Родіонович. – За читання, а тим більше за поширення таких речей ви можете заробити неприємності. Я дивуюся з вас, пане Моллер! Ви завжди передавали новини, про які ніхто, крім вас, нічого не знав, і тепер притягли якусь погань. Як вона до вас потрапила? – Ожогін шпурнув листівку Моллеру.
– Я знайшов її на східцях вашого будинку… – промовив Моллер після деякого замішання.
Ніхто нічого не сказав. Вагнер встав і, демонстративно грюкнувши стільцем, вийшов з кімнати.
Він не міг переносити присутності Моллера і вважав нижче своєї гідності розмовляти з ним. Навіть порада Микити Родіоновича терпляче ставитись до візитів Моллера і тримати себе в руках не допомогла: в цьому питанні Вагнер не йшов ні на які компроміси.
Вчинок Вагнера не збентежив Моллера. Не гаючи часу, він, з властивим йому азартом, почав повідомляти міські й міжнародні новини.
Микита Родіонович підморгнув Моллеру і, вийшовши з-за стола, піднявся до себе в мезонін.
Закінчивши розповідати чергову плітку, господар готелю теж побіг нагору.
– Я вас правильно зрозумів? – спитав він, зайшовши до кімнати. – Ви хочете залишитись зі мною віч-на-віч?
– Цілком вірно… Сідайте. Хочу з вами серйозно поговорити.
Зробивши здивовану міну, Моллер присунув до себе стілець і сів навпроти Микити Родіоновича.
– Скажу відверто, – почав він, – я не люблю серйозних розмов.
– Дурниці! – уривчасто кинув Ожогін і закурив. – Поводите ви себе щонайменше безглуздо.
Моллер насторожився.
– Зовсім безглуздо! – продовжував Микита Родіонович. – І якщо ви не зміните своєї поведінки, я, як собі хочете, змушений буду повідомити про вас у ту установу, де ми з вами недавно зустрічалися. Сподіваюсь, ви мене зрозуміли?
Моллер заперечливо покрутив головою і озирнувся на двері.
– Не прикидайтесь дурнем! – різко сказав Ожогін, – у серйозних справах я жартів не люблю.
– А хіба я жартую? – спитав Моллер.
– Не знаю. Я б на вашому місці так не робив. Нам нічого кривити душею один перед одним. Ви знаєте, хто ми, і, можливо, тільки ви один про це й знаєте. А про те, що ви співробітничаєте з гестапо, знають усі.
– Цього не може бути! – злякано пробелькотав Моллер і ще раз озирнувся на двері.
– Як не може бути, коли всьому місту добре відомі ваші зв'язки з гестапо!
Моллер зблід.
– Вас цікавить зараз людина, яка і нас цікавить не меншою мірою. Навіть дурень може зрозуміти, що ви ходите сюди заради Гуго Абіха.
– Абіх – підозрілий тип. Він безперечно має зв’язки з комуністами, – прошепотів Моллер.
– Коли б це було безперечно, – підвищив голос Микита Родіонович, – то він не був би зараз унизу, в їдальні, а сидів би в іншому місці. Це треба довести.
– І я доведу… доведу…
– Нічого ви не доведете! – обірвав Ожогін. – Ви тільки зриваєте роботу іншим. Ви провалите всю справу, якщо вже не провалили. Завтра я буду там і скажу свою думку майору Фохту. Ви не тільки заважаєте, ви кидаєте тінь на нас з Грязновим. Прикриваючи свої візити сюди дружбою з нами, ви насторожуєте проти нас Вагнера і Абіха. Якщо вас вважають співробітником гестапо, то почнуть вважати і нас. Ось чого ви доможетесь своїми відвідинами!
Моллер вийняв з кишені бруднувату носову хусточку і витер спітніле чоло.
– Ви цього не зробите, – прогугнявив він.
– Чому ви так упевнені?
– Я вас вважаю своєю людиною.
– А якщо своя людина буде ставити нас під удар?
– Ні-ні… Цей Абіх у мене кісткою в горлі стоїть. Вожуся з ним стільки років… Але якщо справа набирає такого напрямку, я згоджуюсь послухатись вашої поради. Врахуйте, однак, це хитра бестія.
– Тим більше, – Микита Родіонович встав. – Але якщо ви порушите свою обіцянку і знову почнете лізти куди не слід, то нарікайте на себе.
– Навіщо так грубо, різко? Ми ж свої люди…
Моллер встав з стільця, підійшов до дверей, що вели на сходи, і, припавши до них вухом, прислухався. Ожогін мовчки стежив за ним.
– Ось що я вам скажу, – зашепотів він. – Листівку дав мені майор і попросив принюхатись. Розумієте, принюхатись…
– Коли потрібна буде ваша допомога в справі Абіха, – перебив Ожогін, – я звернуся до вас. Можливо, що разом і завершимо всю цю довгу історію. Не заперечуєте?
– Ніскільки. Завжди готовий.
– От і домовились.
На кінець січня радянські війська вже увійшли в Сілезію, Померанію, Пруссію, Бранденбурзьку провінцію, вийшли до Данцігської бухти і відрізали східне угруповання німецької армії.
Кожний новий день приносив радісні вісті.
На вулицях Варшави, Кракова, Лодзі маяли переможні прапори…
В місті, де жили друзі, паніка посилювалася все більше. Справжнє розгублення панувало серед торгашів, спекулянтів, постійних відвідувачів «чорного ринку». Крупні ділки, власники, видні гітлерівські чиновники вивозили все, що тільки могли. Центр міста майже спорожнів.
- Предыдущая
- 59/90
- Следующая
