Таємні стежки - Брянцев Георгий Михайлович - Страница 61

• Предыдущая
• 61/90
• Следующая

– Що ж ви охороняєте? – поцікавився Андрій.

– Завод.

І Пауль пояснив: варто йому тільки піти, як на другий же день від навісів нічого не залишиться – холодно, а палива немає.

Андрій спитав, де найкраще прийняти «гостя». Пауль відповів, що це залежить від того, як довго вони збираються розмовляти. Якщо розмова буде короткою, то підійде барак, в якому жили влітку робітники; якщо затягнеться, то можна влаштуватися в кімнаті Пауля.

– Тягнути особливо нема чого, – сказав Андрій.

Вирішили запросити Моллера в барак. Це був довгий, п'ятдесятиметровий сарай, зроблений з обаполів і кусків фанери. Вздовж усіх стін тягнулися двоярусні нари із залишками соломи. В кінці барака стояли вкопаний ніжками в землю п'ятиметровий стіл з необтесаних дощок і такі ж лави. Барак мав одні двері.

Вислухавши Гуго, Микита Родіонович одягнувся. Треба було піти до найближчого автомата і викликати Моллера. Через кілька хвилин він був уже в аптеці, що мала телефон. Набравши номер, Ожогін почув голос господаря готелю.

– Це ви, пане Моллер?

– Я, я… Що трапилось?

– Нічого особливого… Дуже хочу вас бачити.

– Що ж, заходьте до мене.

– Незручно. Краще ви…

– Скажіть, куди, – перебив його Моллер. – Я прийду.

– Чекаю біля аптеки, навпроти трамвайної зупинки.

– Біжу.

Микита Родіонович відійшов від аптеки і зустрів Моллера на початку кварталу.

– Необхідна ваша допомога, – не бажаючи витрачати час на базікання, почав Микита Родіонович. – Ви знаєте, де цегельний завод?

– Звичайно, знаю. Навіщо він вам здався?

– Мені особисто він не потрібний… Там, на заводі, зараз Грязнов і Ризаматов, і їх треба якомога швидше попередити, що туди скоро прибуде Гуго Абіх.

– Абіх? На завод? – миттю пожвавішав Моллер.

– Так-так.

– Сам?

– Не знаю… Наше завдання і буде полягати в тому, щоб з'ясувати, сам він туди прибуде чи з ким-небудь і що він там робитиме.

– І ви хочете…

– Не розмовляйте так голосно, – обірвав його Микита Родіонович і тихо додав: – Треба, щоб ми негайно, не гаючи жодної хвилини, пішли на завод. Необхідно зустріти моїх хлопців, попередити їх і вистежити Абіха. Я почекаю біля входу на завод, а ви підете до них. Згода?

– Біжімо… Зрозуміло… Спасибі за повідомлення.

Глухими провулками вони попрямували до заводу.

… Андрій, Алім і Пауль з вікна сторожки добре бачили, як Моллер ввійшов у ворота і втоптаною сніговою стежкою швидко пішов до контори.

Всі троє вийшли йому назустріч.

Важко дихаючи від швидкої ходи, Моллер поманив до себе пальцем Грязнова, а коли той наблизився до нього, сказав пошепки:

– Сюди незабаром прийде Абіх… і, можливо, не сам. Пан Ожогін просив мене і вас постежити за ним.

– Ходім, я покажу зручне місце для цієї мети. – І Андрій пішов до вже знайомого барака.

Моллер вистрибом побіг за ним. За Моллером ішов Алім, за ним – Пауль.

Пройшовши весь барак, Андрій наблизився до стола і сів на лаву. Сіли й інші. Моллер ще не встиг віддихатись і, вийнявши хусточку, витирав нею спітніле обличчя. Всі мовчали.

За домовленістю, Пауль повинен був зайняти місце для спостерігання біля воріт, але йому хотілося бути присутнім при початку такої незвичайної розмови, і зараз він з цікавістю розглядав гестапівського підлабузника.

– Чи багато вам платить гестапо за ваші послуги? – спитав нарешті Андрій і вийняв із кишені аркуш паперу.

Той здивовано подивився на юнака.

– А вам? – усміхнувся він.

– Нам нічого не платить.

– Мені платять, але нерегулярно і не завжди стільки, скільки я хочу. Але чому ж вам… Хоча так, я випустив з уваги: у вас пан Юргенс. Ви у вигіднішому становищі.

– Чи не бажаєте ви поділитися своїм досвідом роботи? – знову запитав Андрій.

– Досвідом роботи? Як це розуміти?

– Ці прізвища вам що-небудь говорять? – спитав Андрій і подав Моллеру список осіб, складений Абіхом і Вагнером.

Господар готелю, ще не розуміючи, куди хилиться розмова, з цікавістю подивився на аркушик. Він прочитав знайомі прізвища, і раптом здогад обпік його мозок. Звідки цей список? Хто міг сказати їм прізвища осіб, за якими він стежив за дорученням гестапо? Моллер здригнувся і, випустивши аркушик на стіл, здивовано подивився на Грязнова.

– Кого ще можна занести до цього списку? – спитав Андрій.

– Я нічого не розумію, – пробелькотів Моллер, – намагаючись посміхнутися.

Грязнов повторив запитання.

– А вам це навіщо? – сухо, не без злості, спитав гестапівець.

– Коли запитуємо, значить треба.

Моллер перевів погляд на Аліма і, зустрівшись з його очима, відчув небезпеку. Він зробив рух, намагаючись встати, але третій, невідомий йому співбесідник грубо кинув:

– Сиди на місці, паскуда!

В очах Моллера на мить спалахнуло почуття страху. Розстебнувши комір пальта, він спитав:

– Що вам треба від мене?

– Я вже сказав, – відповів Андрій. – Кого ви ще видали гестапо?

Моллер мовчав, спохмурнівши і прикусивши нижню губу.

Грязнов вийняв пістолет. Гестапівець рвонувся з місця, вдарився об стіну барака і, затуливши обличчя руками, застиг.

– Я буду рахувати до десяти, – сказав Андрій. – За цей час ви повинні назвати прізвища своїх жертв, а ми їх запишемо. Не захочете згадати – ваша справа.

Моллер відкрив обличчя і побачив, що в Аліма теж з'явився пістолет.

– Починаємо, – промовив Андрій. – Один… два… три… чотири…

Коли він дійшов до п'яти, Моллер неслухняним язиком промовив:

– Глезер.

Андрій заніс прізвище до списку.

– Хто такий Глезер?

Моллер розповів, що Глезер – вагоновод трамвая, який співчував комуністам, арештований на початку сорок третього року.

– Далі! – вимагав Андрій.

– Мейєр… Роберт Мейєр…

Пауль пішов до виходу з барака.

У вікно було видно, як він зайшов у сторожку, вийшов звідти з малокаліберною гвинтівкою і, спокійно димлячи сигаретою, пішов до воріт.

Грязнов, сховавши пістолет у кишеню, записував усе нові й нові прізвища, які називав Моллер, їх набралося вже вісім, коли провокатор замовк.

– Усе? – спитав Андрій.

– Все. Більше не було.

– Вистачить і цього. Тепер напишіть отут, внизу, що всі перелічені вище особи видані вами в руки гестапо, і підпишіться.

Зрадник став рачки, його била лихоманка.

– Рахую до десяти. Один… два… три… чотири… п'ять… шість… сім… – почав Андрій.

Моллер взяв тремтячою рукою олівець і підписався.

– От і добре! – сказав Грязнов, кладучи папірець у кишеню.

– Свій вирок ви підписали. Тепер ми потурбуємося, щоб цей страшний список більше не зростав.

Моллер зіщулився. Зараз він був подібний до маленького, приреченого на загибель злобного хижака. Раптом він схопився з місця і побіг у кінець барака.

Забувши про пістолет, рукоятку якого він машинально стискав у руці, Алім кинувся слідом за гестапівцем. Моллер з невластивою для його років швидкістю добіг до кип'ятильника, видерся на нього, скинув, з себе пальто і вискочив у розбите вікно.

Пролунав запізнілий постріл.

– Утече, негідник, – крикнув Алім і швидко вискочив на кип'ятильник.

Андрій побіг по бараку до виходу, щоб перерізати Моллеру шлях.

І Алім, який вибрався на дах, і Андрій добре бачили, як Моллер біг, розмахуючи руками, але не до воріт, а до пролому у дощаній огорожі, до якого було значно ближче.

«Втече! – майнула тривожна думка в голові Грязнова. – Залишилося метрів з тридцять, не більше». В цей час пролунав ледве чутний звук, схожий на тріск зламаної дерев'яної палички. Моллер упав обличчям униз, а з-за ближнього навісу вийшов Пауль Рот.

Пролунав ще один постріл.

– Готовий, гестапівський недоносок… А ви теж молодці, хлопці! – сказав Пауль. – Ледве не проґавили цю нікчему. – І він похитав головою.

XIV

Наприкінці лютого Долінгер передав Ожогіну наказ Юргенса здати радіостанцію. Без радіостанції зв'язок із Великою землею повинен був припинитись, і друзі вирішили затягнути здачу під приводом ще недостатнього опанування деяких деталей. Микита Родіонович звернувся до Долінгера. Той знизав плечима: він не мав права відміняти наказ Юргенса.

• Предыдущая
• 61/90
• Следующая