Выбери любимый жанр

Таємні стежки - Брянцев Георгий Михайлович - Страница 64


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта:

64

Майнула думка піти в гестапо, спробувати дізнатись про обстановку і, на крайній випадок, порадитися з майором Фохтом.

Ожогін подивився на годинник – було коло восьми годин ранку.

«Піду… Спробую».

Він піднявся у свою кімнату, одягнувся й вийшов.

Вулиці були майже порожніми. Правда, біля хлібного магазина стояла черга, але ніхто не галасував, як звичайно. Під вікном висів великий жовтий аркуш паперу з написом: «Продажу немає». Однак люди, очевидно, чекали появи господаря, сподіваючись, що він повідомить щось втішне.

На центральних вулицях, зрідка траплялися перехожі, рухалися навантажені машини – майже всі під охороною. Біля гестапо панувало незвичайне пожвавлення: підходили і відходили грузовики, взвод автоматників перегородив значну частину вулиці і нікого не пропускав.

Коли Ожогін підійшов, патруль зупинив його і зажадав перепустку. Микита Родіонович подав дозвіл, одержаний ще взимку від майора. Солдат покрутив його в руках, повів плечем і покликав лейтенанта. Той заявив, що в будинок гестапо вхід стороннім заборонено.

Микита Родіонович почав придумувати найпереконливіші доводи.

– В будинок пропускаються тільки співробітники, – перервав лейтенант і додав: – У них особливі перепустки.

– Я прошу доповісти майору, – спробував умовити есесівця Микита Родіонович.

– Це не входить у мої обов'язки, – ліниво відповів лейтенант і широко позіхнув.

По обличчю видно було, що він не спав усю ніч, і його в дану хвилину більше цікавив відпочинок, ніж розмова.

– Мені дуже потрібно, – наполягав Ожогін.

– Нічим не можу допомогти, – відповів лейтенант і, бажаючи закінчити розмову, підвів підсумок: – Отак-то…

– Я почекаю кого-небудь з працівників, – не здавався Микита Родіонович.

Лейтенант відійшов, знизавши плечима.

Микита Родіонович сів на східцях будинку навпроти і почав спостерігати. З подвір'я гестапо майже через рівні проміжки часу виходили і прямували у північну частину міста машини.

«Вивозять справи», подумав Ожогін.

Кожну машину супроводжувала охорона. На одній навіть стояв кулемет.

Майже з усіх коминів будинку валив сірий дим: гестапівці палили папери й документи.

Микита Родіонович просидів хвилин двадцять. Безсонна ніч давалася взнаки: відчувалася втома, голова здавалася важкою, скроні боліли. Ожогін сперся на стіну будинку і заплющив на мить очі. По тілу почала розпливатися млість, здавалося, ніби він кудись стрімголов падає. Опам'ятавшись, підвів голову і побачив перед собою гестапівця з важким, похмурим обличчям і широко посадженими очима.

– Що ви тут робите? – спитав гестапівець, розглядаючи Ожогіна.

Від несподіванки Микита Родіонович розгубився.

– Я вас питаю! – майже крикнув німець.

– Мені потрібен майор Фохт, – тихо відповів Ожогін.

Гестапівець посміхнувся.

– Я майор Фохт, – сказав він твердо і примружив очі. – Що ви хочете?

Ожогін оторопів. Розгублено, намагаючись зрозуміти значення цього жарту, він промовив:

– Я вас не знаю…

– Не знаєте тому, що не знаєте майора Фохта, вам просто треба проникнути в будинок. Сволота! Встати! – крикнув гестапівець і дав Ожогіну ляпаса.

Микита Родіонович підвівся, і досі не розуміючи, що відбувається. Удар був не дуже сильний, але щока його палала. Шалена лють спалахнула миттю. Ожогін ніколи в житті не відчував приниження побитої людини. Обличчя почервоніло від сорому, руки стислися в кулаки. Гестапівець дивився на нього нахабно, визивно. Микиті Родіоновичу нестерпно хотілося, не думаючи про наслідки, дати фашисту здачі, збити його одним ударом з ніг, розтоптати. На мить злість затьмарила свідомість, але він, майже із стогоном, стримав її. Розум переміг.

– Ви не маєте права так поводитися з людиною, яка… – глухо, задихаючись, сказав він, – яка виконує доручення особливого органу… Проведіть мене до майора!

Гестапівець безцеремонно згріб Ожогіна за плече і, штовхнувши, скомандував:

– Вперед! Я тобі покажу майора Фохта!

Микита Родіонович покірно пішов до входу. Вартовий відступився і пропустив його в коридор. Гестапівець ішов ззаду на деякій відстані. Коридор тягнувся до кінця будинку, з обох боків мелькали двері. Частина з них була відчинена; звідти доносилися голоси, стукіт друкарських машинок. Гестапівці, які йшли назустріч, кудись поспішаючи, несли папки, купи паперів.

– Ліворуч! – грубо крикнув гестапівець і, не чекаючи, поки Ожогін відчинить двері, сам розчинив їх навстіж і штовхнув його в кімнату. – Ще один ваш поклонник! – сказав він з посмішкою чоловіку в цивільному, який сидів за столом.

Той підвів голову, без усякої цікавості подивився на Ожогіна і знову заглибився в папери. Він швидко гортав аркуш за аркушем, зрідка попльовуючи на пальці. Худе, з запалими щоками довгасте обличчя, гостре підборіддя, вузькі плечі, бліді кістляві руки, що не знали фізичної праці, – ось що. помітив Микита Родіонович. Гестапівець, який привів Ожогіна, вказавши йому на лазу, заявив тоном наказу:

– Чекайте! – І пішов.

Микита Родіонович сів. Минуло кілька хвилин. Здавалося, що присутності Ожогіна не помічали. Микита Родіонович тихо кашлянув, але і це не вплинуло. Гестапівець навіть не відірвав очей від паперів, які проглядав.

Лише через десять-п'ятнадцять хвилин він відклав справу і звернувся до Ожогіна.

– Як ви сюди потрапили? Чого?

– Я і мої друзі – працівники Юргенса. У нас немає ніяких документів, – пояснив Микита Родіонович.

– Про це повинен був потурбуватися Юргенс, – відповів гестапівець, – і якщо не потурбувався, значить вважав зайвою або небажаною наявність у вас документів.

– Але Юргенса немає в живих, а часи змінилися, – намагався виправдати свою точку зору Ожогін.

– Що ви цим хочете сказати? – зі злістю спитав гестапівець.

– Без документів ми позбавлені можливості взагалі перебувати в місті, нас може кожної хвилини арештувати військова влада.

Гестапівець встав з крісла.

– Арештувати… – повторив він повільно, наче щось обмірковуючи. Потім знову сів і почав ритися в паперах.

Несподівано задзвонив телефон. Гестапівець зняв трубку і приклав її до вуха.

– Я… Так, закінчую… – Обличчя його зблідло. – Вже, зараз? – спитав він розгублено і, поклавши трубку, повільно підійшов до дверей, розчинив їх навстіж і голосно гукнув у коридор: – Мейєр!

Не чекаючи, поки хто-небудь відгукнеться, гестапівець повернувся до стола і почав збирати папери. Робив він це невпевнено, наче не знав, куди що покласти.

Зайшов штурмшарфюрер, низенький на зріст, з круглим обличчям й високою талією, і, ставши струнко, доповів про себе.

– Машини готові? – спитав гестапівець.

– Так, готові!

– Якщо в першій є місце, посади оцього. – Він показав на Ожогіна. – По групі «Б». Зрозуміло?

Штурмшарфюрер ствердно кивнув головою і підійшов до Ожогіна. Не розуміючи, що відбувається, Микита Родіонович звернувся до гестапівця:

– Це непорозуміння. Я наполягаю, щоб мене вислухали…

– Веди! – коротко кинув гестапівець.

– Моє прохання в інтересах розвідки… – продовжував Микита Родіонович.

Штурмшарфюрер потягнув Ожогіна до дверей і безцеремонно виштовхнув у коридор, а звідти на подвір'я.

Микита Родіонович побачив темно-сірі цегляні стіни і велику кількість маленьких вікон з гратами. Подвір'я було заасфальтоване, в усіх кутках стояли автоматники. В центрі височіла вишка з кулеметною установкою. Біля неї стояло кілька закритих машин. Дверцята однієї з них були відчинені. Поруч стояли два солдати і про щось тихо розмовляли. Штурмшарфюрер відвів Ожогіна вбік і став поруч з ним.

– Конвой, сюди! – пролунала раптом голосна команда.

Біля десятка автоматників поспішно вишикувалось ланцюжком між машиною і в'язницею.

Через кілька хвилин почали виводити в'язнів. Один з них був одягнутий у форму гестапо, але без знаків, нашивок і ременя. Коли він наблизився, Ожогін здригнувся: це був майор Фохт. Він ішов спокійно, з гідністю, поглядаючи навкруги.

64
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело