Выбери любимый жанр

Золотий горнець - Гофман Эрнст Теодор Амадей - Страница 1


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта:

1

Ернст Теодор Амадей Гофман

 ЗОЛОТИЙ ГОРНЕЦЬ

Вибрані твори

ERNST THEODOR AMADEUS HOFFMANN
DER GOLDNE TOPF, 1814
MEISTER MARTIN DER KUFNER UND SEINE GESELLE, 1818
KLEIN ZACHES GENANNT ZINNOBER, 1819
MEISTER FLOH, 1822

©

Золотий горнець - im_002.jpg
  http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література

Золотий горнець - im_003.png

Золотий горнець - im_004.png

Переклали а німецької Сидір Сакидон та Євген Попович

Передмова ЮРІЯ ЯНКОВСЬКОГО

ЕРНСТ ТЕОДОР АМАДЕЙ ГОФМАН

Загальноєвропейська популярність прийшла до Гофмана в перші десятиліття XIX ст. Його захоплено читали, про нього багато говорили і сперечались. Його образи згодом полонили творчу свідомість видатних письменників світу — Бальзака і Діккенса, Гоголя і Достоєвського. За Гофманом посмертно утвердилась слава видатного представника європейського романтизму.

На надгробку письменника викарбувати «Тут похований Е. Т. А. Гофман, що народився в Кенігсбергу, в Пруссії, 24 січня 1776 року і помер у Берліні 25 червня 1822 року. Він був однаково чудовий як юрист, як поет, як музикант, як живописець». Поетом, музикантом і живописцем Гофман був за покликанням — схильність до мистецтва він став виявляти ще в дитячі роки, — а юристом йому довелося стати «по спадковості»: виходець з бюргерської родини, він, як і всі «небезталанні» її члени, мусив вступити на юридичний факультет Кенігсберзького університету. Напис на надгробку містив у собі, отже, чимало іронії — іронії його болісно-гіркої долі. Сизіфова праця, з якого сам Гофман не раз порівнював свою службову кар'єру, не тільки сковувала його можливості художника, а й надавала його природному потягові відтінку драматизму. І навіть коли у 1806 році Гофман покінчив, нарешті, з ненависною службою урядового чиновника і на довгий час, здавалося б, дістав можливість займатися улюбленою справою, — те не дало йому втіхи: свою улюблену справу — живопис і музику, а згодом і літературу — він змушений був зробити єдино можливим засобом здобуття коштів для існування. Гофман жив і працював у Кенігсбергу, в багатьох польських містах, зокрема і у Варшаві (всі вони до 1806 р. входили до складу Пруссії), а також у Бамбергу, Лейпцігу, Дрездені і Берліні, захоплювався музикою, театром, живописом і графікою, був постійним рецензентом кількох газет. У 1814 р. повернувся до ненависної служби в судовому відомстві, водночас багато сил віддавав літературній роботі, зажив собі сумної слави спірита і візіонера, а часом і просто божевільного… Гофман так і не прийняв сучасного йому бездуховного власницького світу з його всепоглинаючим утилітаризмом, з його «допотопною байдужістю до всіх загальних і духовних інтересів»[1]. Помер Гофман у злиднях, не залишивши своїм спадкоємцям ні чого, крім боргів…

Гофман не був письменником мислителем — таким, скажімо, я а його попередники Фрідріх і Август Шлегелі. Проте, як і більшість представників німецького романтизму, він поділяв поширену у німецькій «романтичній філософії» думку про всеосяжний характер мистецтва. Як і численні його сучасники, Гофман прийняв романтичну картину безперервно змінюваного світу, відкинув метафізичні уявлення про усталеність буття, зрозумів вічний саморозвиток всесвіту, його постійний зв'язок і взаємодію а людською свідомістю. Він усім своїм єством сприйняв ідею єдності людини з природою — не лише в загальнофілософському, а й у буденному розумінні.

Світосприймання Гофмана сформувалося в умовах феодально-роздрібненої Німеччини, що, на відміну, скажімо, від Англії або Франції, не лише перебувала в стані соціально-економічного занепаду, а й була фактично позбавлена навіть загальнонаціональної свідомості. Вихований в атмосфері бюргерської обмеженості, Гофман, проте, не став виразником інтересів свого середовища. Він, власне, й не належав до нього. Його духовні прагнення були пов'язані з іншою стихією — з театром, образотворчим мистецтвом, музикою, літературою. Ця стихія що певною мірою могла живитись настроями французької революції кінця XVIII ст., ідеї якої жили у свідомості певних груп прогресивної німецької інтелігенції і в XVIII, і в XIX ст.

Свого часу представників цих груп називали «ентузіастами».

Терміни «ентузіаст», «ентузіазм» та ін., при всій багатозначності їхнього змісту, завжди зберігали значення спрямованості в майбутнє, певної соціальної перспективи. В німецькому романтизмі цей «ентузіазм» мав загальногуманне, діяльне, навіть антибуржуазне спрямування. До такого типу «ентузіастів» належав і Гофман.

Певна річ, він не приймав і не міг прийняти тогочасного німецького буття. Але неприйняття сучасної дійсності для Гофмана ніколи не означало байдужості до неї. У світі, ворожому красі, його позиція не була пасивно-споглядальною. Органічна, так би мовити, кровна зацікавленість в усьому, про що йому доводилось писати, відсутність флегми, за що він сам себе картав, надавала його творчості неповторного характеру: суперечність між мрією і дійсністю, така властива романтичному світосприйманню взагалі, примушувала Гофмана і тікати від життя, і водночас тяжіти до нього. Він так і не здобув душевної рівноваги в своїх буйно-фантастичних витаннях і, звернувшись до обридлого світу тупості й філістерства, дав, особливо в кінці життя, чудові зразки його гнів-по-сатиричного осуду.

«Гофман, — писав 1841 р. Бєлінський, — великий талант, але він значно нижче явище порівняно з Гете й Шіллером: він передав лише один бік німецького духу, тоді як ті, кожний по-своєму, вичерпали всю глибину його, передали всі його сторони».

Оцінюючи творчість Гофмана з погляду історичної перспективи, ми по праву говоримо про нього як про одну з визначних постатей німецького романтизму. Гофман розкрив усі його багаті можливості, ознаменував позитивний наслідок його шукань і, більше того, в чомусь його подолав, хоч і не вивільнився з-під його впливу до кінця.

Як відомо, романтичний напрям у західноєвропейській літературі виник наприкінці XVIII ст. І був своєрідною реакцією на нові — буржуазні — порядки, що проникали в усі сфери життя. В Німеччині поява цього напряму була пов'язана з іменами Вакенродера, братів Ф. І А. Шлегелів, Новаліса, А. Тіка та ін. Більшість із них об'єдналась у так званий гурток ієнських романтиків. Вони виступили непримиренними супротивниками просвітительського раціоналізму, прибічниками суб'єктивного, особистого начала в мистецтві, або, як незабаром стали його називати, «романтичної іронії», що дозволяла піднестися над предметом зображення, споглядати його збоку, або, ще точніше, зверху. В цьому особливо виразно виявилось їхнє неприйняття соціальної дійсності. Само з ними — з ієнськими романтиками — творчість Гофмана пов'язана безпосереднім спадковим зв'язком. Вона ж — навіть на ранніх своїх стадіях — ознаменувала водночас і подолання принципів ієнського романтизму.

Гофман належав до покоління так званих гейдельберзьких романтиків, представленого іменами Арпіма, Брентано, братів Грілім, Ейхендорфа та ін. Їм був притаманний глибокий інтерес до народної творчості і широке її використання в своїй літературній практиці. В цей період, в зв'язку з антинаполеонівськими війнами зростає увага і до історичної долі нації, до проблем особистості в її ставленні до народу. Переосмислюються естетичні принципи раннього німецького романтизму; в романтичний світ поступово входить жива дійсність. Художнє бачення життя набуває відповідно нової якості.

вернуться

1

К. Маркс і Ф. Енгельс. Твори, т. І, с 568.

1
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело