Сага про Форсайтів - Голсуорси Джон - Страница 32

• Предыдущая
• 32/225
• Следующая

Вона тихенько відчинила двері вітальні, щоб захопити його зненацька. Кімната була сповнена солодкими пряними пахощами розквітлих азалій.

Джун вдихнула той запах на повні груди й почула голос Босіні — не в кімнаті, але зовсім близько. Він казав:

— Мені так хотілося поговорити з вами, та вже нема коли!

Голос Айріні відповів:

— А за обідом?

— Хіба там поговориш…

Спочатку Джун хотіла була вийти, але натомість перейшла через кімнату до засклених дверей, що вели у дворик. Саме звідти линули пахощі азалій, і там, спиною до неї, сховавши обличчя в золотаво-рожеві кетяги квітів, стояли її наречений та Айріні.

Мовчки, але без сорому, дівчина стежила за ними; щоки й очі її палали гнівом.

— Приїздіть у неділю самі… Подивимося разом будинок…

Джун побачила, як Айріні глянула на нього крізь заслону квітів. То не був погляд кокетки, Джун помітила в ньому куди гірше — то був погляд жінки, котра боїться, щоб очі її не сказали занадто багато.

— Я обіцяла поїхати на прогулянку з дядечком…

— З тим здоровилом? Нехай він вас привезе: туди всього десять миль — для його коней корисно буде пробігтися.

— Бідолашний дядечко Свізін.

В обличчя Джун війнула хвиля азалієвих пахощів; їй стало млосно, запаморочилася голова.

— Приїздіть! Будь ласка!

— Але навіщо?

— Ви повинні туди приїхати… Я гадав, ви хочете допомогти мені…

Дівчині здалося, що відповідь прозвучала ніжно, як тремтіння квітів:

— Так, хочу!

І Джун вступила у відчинені двері.

— Яка тут задуха! — мовила вона. — Я терпіти не можу цього запаху!

Очі її, гнівні й відверті, вдивлялися в їхні обличчя.

— Ви розмовляли про будинок? Я його ще не бачила — поїдьмо разом у неділю!

Кров відлила від обличчя Айріні.

— Я обіцяла поїхати на прогулянку з дядечком Свізіном, — відповіла вона.

— Дядечко Свізін! Оце справді! Можна й не виконати своєї обіцянки!

— Я не маю такої звички.

В кімнаті почулися кроки, Джун обернулася й побачила Сомса.

— Ну, коли ви вже готові, — сказала Айріні, обводячи всіх поглядом і всміхаючись дивного усмішкою, — то й обід готовий.

Обідати почали мовчки; по один бік столу сиділи Джун і Босіні, по другий — Айріні і Сомс.

Мовчки доїли суп — чудовий, хоч трохи й загустий; принесли рибу. Мовчки чекали, поки її розкладуть на тарілки.

Босіні зважився озватися:

— Сьогодні перший весняний день.

Айріні повторила стиха:

— Так, перший весняний день.

— Ну й весна! — мовила Джун. — Нема чим дихати!

Ніхто їй не відповів.

Рибу забрали. То була дуврська камбала, чудова, свіжа. І Білсон принесла шампанське; шийка пляшки була замотана білою серветкою.

Сомс сказав:

— Шампанське сухе.

Подали відбивні котлети; в кожної кісточка була загорнена в рожевий гофрований папір. Джун від котлет відмовилась, і знову запала мовчанка.

Сомс сказав:

— Візьми котлету, Джун. Більше нічого не буде.

Але Джун знову відмовилася, і котлети винесли. Тоді Айріні запитала:

— Філе, ви чули мого дрозда?

Босіні відповів:

— Авжеж, він співає мисливської пісні. Йдучи сюди, я чув його в сквері.

— Яка мила пташинка!

— Салату, сер?

Весняний салат з курятиною забрали.

А Сомс тим часом говорив:

— Спаржа зовсім не смачна. Босіні, чарку хересу до солодкого? Джун, ти нічого не п'єш.

Джун відповіла:

— Ви ж знаєте, я не п'ю ніколи. Вино — то така гидота!

На срібному тарелі подали яблучну шарлотку. І Айріні мовила усміхаючись:

— Азалії цього року розкішні!

Босіні на це промимрив:

— Розкішні! А які чудові пахощі!

Джун сказала:

— Як вам може подобатися цей запах? Білсон, дайте мені, будь ласка, цукру.

Їй подали цукор, і Сомс зауважив:

— Шарлотка добра.

Шарлотку забрали. Запала довга мовчанка. Айріні підкликала покоївку і сказала:

— Винесіть азалії, Білсон. Міс Джун не любить їхнього запаху.

— Ні, хай лишаються, — мовила Джун.

На маленьких тарілочках подали оливки з Франції і російську ікру. Сомс зауважив:

— Чому в нас нема іспанських оливок?

Але ніхто не відповів.

Оливки забрали. Піднявши свій бокал, Джун попросила:

— Прошу, налийте мені води.

Їй налили води. Принесли срібний таріль з німецькими сливами. Настала довга пауза. Всі зосереджено їли сливи.

Босіні лічив кісточки:

— Скоро — не скоро, завтра…

Айріні тихо закінчила:

— Ніколи. Сьогодні так гарно заходило сонце. Небо й досі наче рубінове — аж очі вбирає!

Босіні відповів:

— А вгорі темрява.

Їхні очі зустрілися, і Джун зневажливо вигукнула:

— Звичайнісінький лондонський захід!

Подали єгипетські сигарети в срібній скриньці. Сомс, беручи сигарету, запитав:

— Коли починається вистава?

Ніхто йому не відповів; принесли турецьку каву в емальованих чашечках.

Замислено усміхаючись, Айріні сказала:

— От якби…

— Якби що? — спитала Джун.

— Якби завжди була весна!

Подали бренді, воно було безбарвне, старе.

Сомс сказав:

— Босіні, раджу вам випити бренді.

Босіні випив чарку; всі повставали.

— Покликати вам кеб? — запитав Сомс.

Джун відповіла:

— Не треба, Білсон, принесіть, будь ласка, мою мантилью.

Принесли мантилью.

Айріні, стоячи біля вікна, стиха мовила:

— Який чудовий вечір! Уже засвітилися зорі!

Сомс докинув:

— Бажаю вам приємно провести вечір.

Джун відповіла з порога:

— Дякую. Ходімо, Філе.

Босіні озвався:

— Я йду.

Сомс глузливо посміхнувся й сказав:

— Нехай вам щастить!

Айріні, стоячи на порозі, дивилася їм услід. Босіні гукнув:

— На добраніч!

— На добраніч! — відповіла вона тихо…

В омнібусі Джун сказала нареченому, що хоче нагору, на свіже повітря; вона сиділа мовчки, підставивши обличчя подихам вітру.

Кучер обернувся був разів зо два, маючи намір заговорити, але передумав. Дуже весела пара! У жилах його теж грала весняна кров; йому кортіло дати вихід своїм почуттям, і він клацав язиком, вимахував батогом, повертаючи коней — навіть вони, бідолахи, вчули весну і з півгодини весело вицокували копитами по бруку.

Ожило все місто: дерева, вбравшися в молоду зелень, простягли назустріч леготу своє гілля, ніби чекали від нього якогось дарунка. Щойно засвічені ліхтарі розганяли сутінки, й обличчя перехожих блідли в їхньому сяйві, а у високості по пурпуровому небу швидко й нечутно пливли великі білі хмари.

Чоловіки у вечірніх костюмах, розгорнувши поли пальт, жваво бігли сходами до дверей клубів; робочий люд вештався вулицями; а жінки — ті жінки, що ввечері блукають самотні, самотні пливуть за людською течією, — простували поволі очікувальною ходою, мріючи про добре вино, добру вечерю або — зрідка — про поцілунки щирого кохання.

Усіх цих людей, що плавом пливли у світлі ліхтарів під небом, де мчали хмари, усіх їх до одного подих весни напоїв радісним неспокоєм. І всі вони до одного, як ті завсідники клубів у розстебнутих пальтах, поскидали покрови своєї касти, віри, своїх звичок і, збивши набакир капелюха, пришвидшивши ходу, своїм сміхом чи своєю мовчанкою виявили те, що ріднило їх усіх під цим гарячим небом.

Босіні з Джун зайшли в театр мовчки, їхні місця були в ложі верхнього ярусу. Вистава щойно почалася, і напівтемна зала з рядами людей, що дивилися в один бік, нагадувала величезний квітник, де всі квіти повернули голівки до сонця.

Джун іще ніколи не доводилося сидіти в верхньому ярусі. Відколи їй минуло п'ятнадцять років, вона завжди ходила з дідусем до партеру, і не просто до партеру — вони сиділи на щонайкращих місцях, посередині третього ряду. Старий Джоліон замовляв їх задовго до вистави у Грогана й Бойна, вертаючись із Сіті додому; квитки він клав у кишеню пальта, де вони лежали разом із портсигаром і лайковими рукавичками, а потім віддавав Джун, і вона берегла їх до урочистого вечора. Сидячи на тих місцях, вони — спокійний сивоголовий старий із прямою поставою і тендітна дівчина, напружена й зосереджена, з червоно-золотавою голівкою, — додивлялися до кінця будь-яку п'єсу, а дорогою додому старий Джоліон завжди казав про актора, що виконував головну роль: «Ні те ні се! От якби ти побачила Бобсона!»

• Предыдущая
• 32/225
• Следующая