Сага про Форсайтів - Голсуорси Джон - Страница 36

• Предыдущая
• 36/225
• Следующая

Заволодівши нею повністю, він, розігрітий шампанським, висловив усе, що наболіло йому на душі; розповів, як його дратує новий клубний шеф; яка в нього халепа з будинком на Вігмор-стріт, де наймач збанкрутував, допомагаючи своєму шурякові, — краще подбав би про себе, негідник; розповів про свою глухоту і про те, як у нього іноді коле в правому боці. Вона слухала, напівзаплющивши налиті сльозами очі. Він думав, що вона зворушена його клопотами, і йому стало страшенно себе шкода. Але в той же час, вбраний у розшите на грудях шнурками хутряне пальто, у збитому набакир циліндрі, їдучи фаетоном у товаристві гарної жінки, він пишався собою, як ніколи.

Одначе якийсь прикажчик, що виїхав на недільну прогулянку зі своєю дівчиною, був про себе, очевидно, не гіршої думки. Цей нахаба пустив свого віслюка галопом поряд із фаетоном, а сам випростався, сидячи в своїй чортопхайці, як воскова фігура, і гордо уткнувся підборіддям у червону нашийну хустку так само, як Свізін у свою розкішну краватку; його дівчина в благенькому боа, що метлялося на вітрі, вдавала з себе світську даму. На диво точно копіюючи Свізіна, що хвацько покручував батогом, її кавалер вимахував паличкою, на кінці якої теліпалася розтріпана мотузка, й мавпував Свізінів застиглий погляд, позираючи на свою любку.

Деякий час Свізін не помічав нікчемного нахаби, але зрештою йому спало на думку, що з нього глузують. Він підстьобнув коней. Проте через фатальний збіг обидва екіпажі й далі котилися поряд. Свізінове жовте пухке обличчя почервоніло; він замірився батогом на крамарчука, і тільки саме провидіння, передбачливо втрутившись, врятувало його гідність. Назустріч їм з воріт виїхала коляска, тож фаетон і візок зіткнулися й черкнулися колесами; легший візок крутнуло, і він перекинувся.

Свізін навіть не озирнувся. Щоб оце він зупинився та допоміг отому нахабі? Нізащо в світі! Скрутив собі в'язи, — так йому й треба!

Проте він не зміг би спинити коней, якби навіть і хотів. Сірі наполохалися й понесли. Фаетон мчав, шалено розгойдуючись, і перехожі проводили його зляканими поглядами. Свізін простяг уперед свої дебелі руки, натягуючи віжки. Щоки його надулися, уста були зціплені, пухке обличчя почервоніло від гніву.

Айріні трималася за бильце, і, коли фаетон хилився, міцно його стискала. Свізін почув її голос:

— Дядечку Свізіне, ми перекинемося?

Він мовив, відсапуючись:

— Дурниці, трохи розходилися!

— Мені ще ніколи не доводилось перекидатися.

— Не рухайтесь! — Свізін глянув на неї. Вона спокійно усміхалася. — Сидіть тихо, — повторив він. — Не бійтеся, я довезу вас додому!

І, напружуючи всі свої сили, Свізін здивовано почув, як вона відповіла якимсь чужим голосом:

— А мені байдуже, попаду я додому чи ні!

В ту мить фаетон підскочив і мало не перекинувся, і Свізінів вигук застряг у нього в горлі. На узвозі стомлені коні перейшли на клус і зрештою спинилися самі.

«Коли я їх стримав, — розповідав Свізін у Тімоті, — вона сиділа спокійна, як і я. Слово честі! Їй наче байдуже було, скрутить вона собі в'язи чи ні! Що воно за знак? Чому вона сказала: «А мені байдуже, попаду я додому чи ні!»— Спершися на свій ціпок і витягнувши шию, він прохрипів, нажахавши місіс Смолл. — Та й не диво, маючи такого чоловіка, як цей сухар Сомс!»

Свізін і на мить не замислився над тим, що діялося з Босіні, коли він залишився сам після їхнього від'їзду: може, він вештався там, наче той цуцик, з яким порівняв його Свізін, пішов до гайка, де й досі буяла весна, де й досі вдалині кувала зозуля, пішов, притискаючи до уст її хусточку, пахощі, якої зливалися з духом чебрецю й м'яти. Пішов, несучи в серці такий нестерпний, такий пекучий біль, що мало не розридався серед гаю. Хтозна, що діялося з тим молодиком. Сказати правду, Свізін зовсім про нього забув, поки дістався до Тімоті.

Той, хто не знає, що таке форсайтівська біржа, навряд чи зміг би передбачити, якого переполоху наробила Айріні, з'їздивши на будівництво.

Коли Свізін детально розповів у Тімоті, що сталося під час тієї пам'ятної поїздки, все те переповіли Джун — з крихтою цікавості, з дрібкою ледь відчутної зловтіхи, але щиро бажаючи їй добра.

— Страх, та й годі, голубонько! — закінчила тітонька Джулі. — Каже, не хоче вертатися додому. Як це розуміти?

Прикра була та розповідь для дівчини. Вона вислухала її, болісно паленіючи, а тоді раптом попрощалася, швидко потиснувши тітонькам руки.

— Як нечемно! — сказала місіс Смолл тітоньці Гестер, коли Джун пішла.

Те, як Джун сприйняла цю новину витлумачили відповідним чином. Вона була вражена. Тож щось тут, мабуть, не гаразд. Дивно! Вони з Айріні були такі близькі подруги!

Все це збігалося з чутками й натяками, які вже давненько ходили серед Форсайтів. Згадали те, що Юфімія бачила в театрі. Містер Босіні вчащає до Сомса? Он як! Ну, звичайно, він приходить у справах — з приводу будівництва! Ані слова відверто. Лише при найбільшій, найнагальнішій потребі на форсайтівській біржі щось говорилося відверто. Машина була дуже добре відрегульована: хай тільки хтось робив найменший натяк, висловлював мимохідь жаль чи сумнів, і душа родини — така співчутлива — починала бриніти. Жоден Форсайт не хотів, щоб це бриніння заподіяло кому-небудь яку шкоду; навпаки, всі вони керувалися найкращими намірами, знаючи, що кожен член родини вкладає свою частку в родинну душу.

І всі ці плітки породжувала доброзичливість; часто-густо вона спонукала Форсайтів, які додержували світських звичаїв, робити візити милосердя — приносячи розраду страдникам, відвідувачі тішилися думкою, що хтось інший страждає від лиха, від якого самі вони не страждають. Сказати правду, спонукало їх бажання поширити цікаву новину, бажання, яке повсякчас надихає нашу пресу і яке примусило Джеймса звіритися місіс Септімус, місіс Септімус Ніколасовим дітям, Ніколасових дітей комусь іншому і так далі. Великий клас, до якого прилучилися Форсайти, вимагав від них великої відвертості і ще більшої стриманості. Таке поєднання забезпечувало їм право бути членом цього класу.

Багато хто з молодших Форсайтів цілком природно вважав, що негарно стромляти носа в чужі справи, і відкрито заявляв про це, але невидимі магнетичні струми родинних пересудів були такі потужні, що вони мимоволі знали все одне про одного. Опиратися тим струмам була марна справа.

Один з них (молодий Роджер) зробив був героїчну спробу визволити юне покоління, назвавши Тімоті «старим луб'ям». Але зухвальство його окошилося на ньому самому; ті слова в дуже делікатній формі внесли у вуха тітоньці Джулі, вона, шокована, повторила їх місіс Роджер, і від неї вони знову вернулися до молодого Роджера.

Зрештою, всі знали, що лиха зазнають лише ті, хто чинить негарно; наприклад, Джордж, який програв у більярд стільки грошей; чи сам молодий Роджер, що мало не зв'язав себе шлюбом із дівчиною, з якою, подейкували, він уже перебував у близьких стосунках, чи та ж таки Айріні, що, як усі гадали, хоч про це й не говорилося, ступила на слизьке.

Вивідувати чужі таємниці було не тільки приємно, а й корисно. Чимало годин у домі Тімоті на Бейзвотер-род збігли швидко за тим вивідуванням, чимало годин, що інакше здалися б трьом його мешканцям порожніми й нескінченно довгими; а таких домів, як Тімоті, було в Лондоні сотні — домів, де бездіяльно доживали віку забезпечені люди, що самі вже вийшли з боротьби і шукають життєвого стимулу в боротьбі інших.

Якби не втіха від родинних пересудів, ті троє почували б себе дуже самотньо. Поголоски й чутки, плітки, домисли були їм милі й дорогі, мов ті ненароджені діти, що їхнього щебету братові й сестрам так і не довелося почути. Тішачись балачками, вони наче бавили рідних дітей і онуків, за якими так спрагли їхні чутливі серця. Бо хоч ніхто не може напевно твердити, що серце Тімоті спрагло, а проте коли у когось із Форсайтів народжувалася дитина, він був наче сам не свій.

• Предыдущая
• 36/225
• Следующая