Сага про Форсайтів - Голсуорси Джон - Страница 47

• Предыдущая
• 47/225
• Следующая

Тітонька Джулі похитала головою, її обличчя скривилося в жалісній-прежалісній гримасі.

— Бідолашний Джоліон! — сказала вона. — Нікому за ним доглянути!

І знову запала мовчанка; потім усі п'ятеро гостей разом устали, ніби кожне боялося відстати від решти, й попрощалися.

Місіс Смолл, тітонька Гестер і їхній кіт знову лишилися самі; вдалині грюкнули двері — то до них ішов Тімоті.

Увечері, коли тітонька Гестер вже лягла у спальні, що належала тітоньці Джулі, перш ніж вона перебралася до спальні тітоньки Енн, двері відчинилися і зайшла місіс Смолл у рожевому чепчику, із свічкою в руці.

— Гестер! — сказала вона. — Гестер!

Тітонька Гестер ворухнулась, зашелестівши простиралом.

— Гестер! — повторила тітонька Джулі, щоб пересвідчитися, що розбудила її. — Мені не йде з думки наш бідолашний Джоліон. Як, — тітонька Джулі вимовила це слово з притиском, — як нам йому допомогти?

Тітонька Гестер знов зашелестіла простиралом і жалібно промовила:

— Допомогти? Хіба я знаю?

Тітонька Джулі вийшла з кімнати вдоволена й, силкуючись причинити двері якнайобережніше, щоб не потурбувати любу сестричку, випустила з рук клямку, і вони гучно грюкнули.

Вернувшись до своєї кімнати, вона стала біля вікна, щільно запнутого мусліновими завісками, щоб нічого не було видно знадвору, й подивилася крізь щілину на місяць, що сяяв над парком. Її кругле, в рожевому чепчику, обличчя жалібно зморщилося, на очі набігли сльози; вона думала про «бідолашного Джоліона»: він уже старий і зовсім самотній, треба якось допомогти йому, а він її за те щиро полюбить, так щиро, як ніхто не любив її відколи… відколи не стало бідолашного Септімуса.

Роджерів дім на Прінсез-гарденз сяяв вогнями. Десятки свічок палали в кришталевих люстрах, і паркетна підлога довгастої вітальні віддзеркалювала їхні сузір'я. Вітальня здавалася просторою, бо всі меблі перенесли на горішній поверх, а під стінами поставили ті химерні витвори цивілізації, що звуться «бальними канапками».

В найдальшому кутку за пальмами стояло піаніно з розгорненими на пюпітрі нотами «Кенсінгтонського гуляння».

Роджер не запросив оркестру. Нащо, мовляв, здався той оркестр, йому такі витрати зовсім ні до чого, і годі про це балакати. Френсі (її мати, яку Роджер уже давно довів до нервового розладу, за таких обставин лягала в ліжко) була змушена задовольнитися фортепіано, прилучивши до нього юнака, що грав на корнеті; але вона заставила той куточок пальмами, щоб у не дуже доскіпливих гостей склалося враження, ніби там сховано кілька оркестрантів. Вона вирішила сказати, хай грають гучно, — корнет може створити чудовий ефект, якщо музикант гратиме від щирого серця.

Нарешті Френсі з усім упоралася, спромігшись правдами й неправдами пройти крізь той заплутаний лабіринт, який хоч-не-хоч треба подолати, коли зважишся сполучити фешенебельність із здоровою форсайтівською ощадливістю. Худорлява, але дуже ефектна в сукні кольору спілої кукурудзи з пишними тюлевими воланами на плечах, вона походжала по вітальні, натягуючи рукавички й окидаючи все хазяйським оком.

З найнятим на вечір лакеєм (у Роджера служили самі лиш покоївки) Френсі заговорила про вино. Чи запам'ятав він, що містер Форсайт сказав подати дюжину пляшок шампанського од Вітлі? А коли шампанського не вистачить (хоч і навряд, бо дами здебільшого питимуть воду), то є ще пунш, і хай викручується, як уміє.

Прикро говорити такі речі лакеєві, це дуже принизливо, але хіба з батьком що вдієш? І справді, Роджер завжди невдоволено бурчав перед кожним балом, а тоді виходив до гостей, рум'яний, лобастий, привітно всміхався, неначе це він його задумав, і навіть вів до столу найвродливішу гостю; а о другій годині, в розпалі веселощів, він потайки підходив до оркестрантів, казав їм, щоб грали «Боже, борони королеву», і йшов у свою спальню.

Френсі благала бога, щоб батько якомога швидше втомився й пішов спати.

Три вірні подруги, що провели в домі день перед балом, підкріпилися разом з нею чаєм і холодною курятиною, — перекуска була нашвидкуруч влаштована в порожній горішній кімнатці; чоловіків послали обідати в Юстасів клуб — хай наїдяться досита.

Рівно о дев'ятій прибула місіс Смолл. Вона почала заплутано вибачатися за Тімоті й не згадала ані словом тітоньку Гестер, котра в останню хвилину сказала, що воліє побути в спокої. Френсі прийняла її якнайпривітніше, посадила на канапку й пішла, і тітонька Джулі, яка вперше після жалоби по тітоньці Енн одягла світло-бузкову шовкову сукню, лишилася з сумовитою міною в порожній вітальні.

Аж ось із своїх кімнат повиходили вірні подруги, вбрані, мов чарами, в сукні різного кольору, але однаково оздоблені пишними тюлевими воланами на плечах і грудях, бо за дивним збігом вони всі до одної були дуже худорляві. Їх підвели до місіс Смолл. Кожна поговорила з нею хвилинку, а потім вони збилися в купку й почали щебетати, крутячи в руках програми, нишком позираючи на двері, чи не з'явилися перші кавалери.

Ввійшов гурт Ніколасових синів, завжди пунктуальних — на Ледброук-гроув пунктуальність була в моді, — а слідом за ними Юстас із своїми братами, похмурими й прокуреними тютюном.

Потім з'явилися один за одним кілька поклонників Френсі. вона взяла з них обіцянку приїхати рано. Всі вони були чисто виголені й жваві — жвавість останнім часом була однією з ознак кенсінгтонської молоді; один до одного ці юнаки ставилися дуже миролюбно; вони красувалися в пишних краватках, білих жилетах і шкарпетках із стрілками. Носовики ховали в манжетах. Вони походжали весело й невимушено, озброївшися звичною жвавістю, наче прибули сюди з благородним наміром звершити славні діла. Знехтувавши традиційну урочисту міну, яку англієць прибирає під час танцю, вони танцювали з хвацьким, солоденьким і вкрадливим виразом на обличчі, підскакували й щосили крутили своїх дам без педантичної уваги до ритму.

На інших танцюристів вони поглядали з легенькою зневагою — куди їм до них, веселих хлопців, героїв кенсінгтонських вечірок, вони ж бо єдині вміють поводитися в товаристві, усміхатися й танцювати.

Незабаром гості ринули потоком; старші жінки сідали попід стіною проти дверей, жвавіша публіка вливалася в натовп, що вирував у залі.

Чоловіків було менше, і дівчата, що лишилися без кавалерів, набирали трагічного виразу, всміхаючись терплячою кислою усмішкою, що ніби промовляла: «Е, ні! Не вводьте мене в оману. Я знаю, що ви йдете не до мене. Я на це не сподіваюсь!» І Френсі раз по раз просила котрогось свого поклонника чи якого-небудь зеленого юнака:

— Зробіть мені ласку, дозвольте познайомити вас із міс Пінк. Вона така мила дівчина! — І, підводячи його до неї, казала — Міс Пінк — містер Гезеркоул. Може, у вас іще лишився вільний танець?

А міс Пінк, силувано всміхаючись і трохи червоніючи, відповідала:

— Так, здається, лишився! — і, затуливши рукою чисту картку, вона старанно занотовувала прізвище Гезеркоула після того танцю, який він пропонував.

Але тільки-но юнак відходив, промимривши, що тут, мовляв, душно, як вона знову прибирала пози безнадійного сподівання й починала всміхатися терплячою кислою усмішкою.

А матері пильно стежили за дочками, поволі обмахуючись віялами, і в очах кожної можна було прочитати історію доччийого дівування. Самі вони висиджували під стіною годинами, знемагаючи з утоми, висиджували мовчки, лише зрідка перемовляючись із сусідками, ладні стерпіти будь-що, аби тільки їхні дочки розважалися! Але бачити, як ними нехтують, як їх обминають! Ох! Вони усміхались, але їхні очі палали, як очі потривоженого лебедя: кожній кортіло вчепитися в елегантні штани молодого Гезеркоула і потягти його до своєї дочки — поганця!

І вся жорстокість, вся суворість життя, його трагізм, несправедливість, пиха, самозречення й терпіння, — все це панувало тут, на бойовищі кенсінгтонської вітальні.

• Предыдущая
• 47/225
• Следующая