Сага про Форсайтів - Голсуорси Джон - Страница 61

• Предыдущая
• 61/225
• Следующая

Боултер, котрий вів Сомсову справу, — Джоблінг помер уже кілька років тому, — сказав йому, що це, на його думку, досить таки дражливий момент; треба порадитися з королівським адвокатом.

Сомс сказав, що хотів би почути думку відомого юриста, і вони звернулися до королівського адвоката Уотербака, який вважався чи не першим з перших. Уотербак протримав папери шість тижнів, а потім написав таке: «Витлумачення цієї кореспонденції залежить головним чином від наміру обох сторін і від свідчень, даних у суді. На мій погляд, треба домогтися від архітектора визнання, що він усвідомлював той факт, що йому не дозволялося витрачати більше, ніж дванадцять тисяч п'ятдесят фунтів. Стосовно виразу «чинити за власним розсудом, дотримуючись умов, зазначених у даному листуванні», на який звернули мою увагу, — то цей момент справді вельми дражливий; проте я вважаю, що в цілому до даної справи можна прикласти рішення суду в справі «Буало проти Цементної компанії».

Прийнявши цю пораду, вони послали запит, але на їхню превелику досаду панове Фрік і Ейбл відповіли так хитромудро, що в їхньому листі позивач при всьому своєму бажанні не міг би анічогісінько витлумачити на свою користь.

Уотербакову думку Сомс прочитав першого жовтня, сидячи в їдальні перед обідом. Вона його стривожила, не так посиланням на справу «Буало проти Цементної компанії», як тим, що останнім часом той момент почав і йому здаватися дражливим; в ньому відчувався приємний присмак спірності, до якої такі ласі найкращі юристи. Та на його місці кожен би занепокоївся, якби його враження ствердив королівський адвокат Уотербак.

Сомс сидів і обмірковував становище, втупившись у порожній камін: хоч уже настала осінь, але того пам'ятного року [9] погода стояла тепла, як у середині серпня. Неприємно, коли тебе щось непокоїть; Сомсові хотілося якнайшвидше наступити на горло Босіні.

Хоч Сомс і не бачив архітектора від того дня в Робін-Гілі, але він весь час відчував його присутність — перед ним весь час стояло його виснажене вилицювате обличчя з очима, що палали захопленням. Правду кажучи, Сомс не міг позбутися почуття, що охопило його тієї ночі, коли він на світанку почув крик павича — почуття, що Босіні никає навколо його дому. І в кожній чоловічій постаті, що проминала будинок у вечірніх сутінках, йому ввижався той, кого Джордж так влучно охрестив Піратом.

Він був певен, що Айріні з ним зустрічається й досі; де саме і як, він не знав і не запитував, стримуваний невиразним і потаємним страхом, — він боявся, що може довідатись забагато. Тепер усе плинуло підземним річищем.

Часом, коли Сомс питав дружину, де вона була, — а він і досі не облишив цієї звички, властивій кожному Форсайтові, — вигляд у неї був дуже дивний. Вона трималася з надзвичайним самовладанням, але бувало, що з-під маски, яка завжди ховала від нього її обличчя, прозирав якийсь зовсім новий вираз.

До того ж останнім часом вона почала снідати в місті; коли він питав Білсон, чи снідала хазяйка вдома, вона частенько відповідала: «Ні, сер».

Йому дуже не подобалось те, що вона блукає по місту сама, він так їй і сказав. Але вона не звернула на це уваги. Кожне його бажання вона нехтувала з таким байдужим спокоєм, що Сомс і сердився, і дивувався, і навіть тішився цим. Здавалося, вона живе помислами про те, як би його принизити.

Ознайомившися з думкою королівського адвоката Уотербака, Сомс устав і, піднявшись нагору, зайшов у кімнату Айріні: вона замикала двері тільки ввечері, лягаючи спати, їй вистачало такту поводитися пристойно принаймні перед слугами. Айріні розчісувала коси: вона повернулася до нього з якоюсь дивною люттю.

— Чого тобі треба? — запитала вона. — Будь ласка, вийди з моєї кімнати!

Сомс відповів:

— Я хочу знати, скільки ще триватиме таке становище? Я вважаю, що мирився з ним і так уже дуже довго.

— Ти вийдеш з моєї кімнати?

— А ти будеш поводитися зі мною, як із своїм чоловіком?

— Ні.

— В такому разі я вживу заходів, що примусять тебе.

— Прошу!

Сомс дивився на Айріні, вражений її спокійним тоном. Вуста її стиснулися в тонку лінію, розпущене золотаве волосся розсипалося по голих плечах пишними хвилями, так дивно відтінюючи її темні очі — очі, в яких світився страх, ненависть, зневага і незрозумілий для Сомса тріумф.

— А тепер, будь ласка, вийди з моєї кімнати!

Сомс повернувся і понуро вийшов.

Він чудово знав, що не зважиться вжити ніяких заходів, і бачив, що й вона знає це — знає, що він боїться.

У нього була звичка розповідати їй усе, що він зробив за день: як заходив такий-то клієнт, як він підготував закладну для Паркса, як стоять справи з тим вікодавнім позовом «Фраєр проти Форсайта», що його спричинив дідів брат Ніколас, який, відзначаючися надмірною обачністю, обтяжив свій заповіт стількома застереженнями, що його майно й досі нікому не дісталося, і, певно, його заповіт до самого Страшного суду правитиме за невичерпне джерело прибутку для численних поколінь адвокатів. І як він зайшов до Джобсона й при ньому продали Буше — того, що він прогавив у «Талейрана і синів» на Пел-Мел.

Він захоплювався Буше, Ватто і всією тією школою. У нього була звичка розповідати їй про всі свої справи, і він розповідав про них навіть тепер, заповнюючи тяжку мовчанку за обіднім столом, так наче міг балаканиною утишити біль свого серця.

Часто, як вони були самі, Сомс пробував поцілувати її, коли вона казала йому на добраніч, Може, він плекав надію, що вона колись дозволить йому поцілувати себе; а можливо, він тільки робив це за звичкою, вважаючи, що чоловік повинен цілувати свою дружину. Навіть якщо вона його ненавидить, він робитиме, як належить, і не зневажить цього стародавнього звичаю.

І чому вона його ненавидить? Навіть тепер він не міг у це до кінця повірити. Дивно, коли хтось тебе ненавидить! Це за надто бурхлива пристрасть. А проте він сам ненавидить Босіні, цього Пірата, цього волоцюгу, цього нічного швендю. Думаючи про Босіні, Сомс завжди уявляв собі, що він чатує десь поблизу, тиняється навколишніми вулицями. А йому, певно, доводиться кепсько! Молодий Беркіт, архітектор, бачив, як він, похнюпивши носа, виходив з убогого ресторанчика!

І за всі ті нічні години, коли Сомс лежав, обмірковуючи своє становище, яке здавалося йому безнадійним, — хіба що Айріні таки зрештою отямиться, — йому ані разу не спало на думку, що, може, й справді треба з нею розлучитись…

А як же Форсайти? Яку роль грали вони в цій невидимій для ока Сомсовій трагедії?

Сказати правду, дуже малу або й зовсім ніякої, бо всі вони відпочивали на морі.

Осівши в готелях, водолікарнях чи пансіонах, вони щодня купалися; запасались озоном, щоб його вистачило на всю зиму.

Кожен гурт, вибравши собі до вподоби виноградник, вирощував, збирав і вичавлював грона, заготовляючи п'янкий трунок морського повітря.

І лише наприкінці вересня вони почали вертатися до Лондона.

Набравшися здоров'я, з рожевими свіжими щоками, вони прибували в невеличких омнібусах із різних вокзалів. А вранці кожен із них уже брався до своїх справ.

В неділю у Тімоті від сніданку до обіду роїлися гості.

Серед інших цікавих новин, таких численних, що їх годі було переказати, місіс Септімус Смолл повідомила, що Сомс і Айріні не виїздили з міста.

Подальше цікаве свідчення подала майже зовсім стороння особа.

Сталося так, що одного чудового дня наприкінці вересня місіс Мак-Ендер, найближча приятелька Вініфред Дарті, виїхавши на велосипедну прогулянку в Річмонд-парк разом із молодим Огастесом Фліппардом, побачила місіс Сомс і Босіні, які простували до Шін-гейт із порослого папороттю гайка.

Можливо, бідолашну жіночку мучила спрага, бо ж їй довелося проїхати добрячий шмат важкою пересохлою дорогою, а, як то відомо всьому Лондону, їхати на велосипеді й балакати з молодим Фліппардом не під силу навіть загартованій людині; чи, може, вигляд прохолодного, порослого папороттю гайка, звідки вийшли «ті двоє», розпалив у неї заздрощі. Прохолодний, порослий папороттю гайок, що темнів на горбі, гайок, де густе дубове листя нависає згори наче дах, де туркочуть голуби, співаючи безконечний весільний гімн, і осінь лагідно шепоче на вухо закоханим, що сховалися в папороті, а олені нечутно проходять повз них. Порослий папороттю гайок, місце назавжди втрачених утіх, щасливих хвилин, що вінчають віковічний шлюб неба й землі! Порослий папороттю гайок, священний притулок оленів, чудернацьких пеньків, що, мов ті фавни, вистрибують навколо сріблясто-білих березових німф у літніх сутінках.

• Предыдущая
• 61/225
• Следующая