Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання - Хемингуэй Эрнест Миллер - Страница 3

• Предыдущая
• 3/89
• Следующая

_{Герой роману «За рікою, в затінку дерев» (1950) полковник Кентуелл — смертельно хворий і тяжко скалічений старий чоловік — однією здоровою рукою зміг побити мало не до смерті двох здоровенних американських моряків, які кинули брудний жарт на адресу графині Ренати. І Джек Бренан — герой оповідання «Півсотні тисяч» (1927), перемагаючи страшний біль, знаходить у собі силу відповісти Уолкоту ударом нижче пояса. Так, фактично здобувши перемогу (Уолкота непритомного виносять з рингу), Бренан забезпечує необхідний йому формальний програш, бо й сам поставив гроші на Уолкота. Певна річ, ідеться тут не лише про гроші, а й про те, щоб відстояти свою гідність, утерти носа шахраям-імпресаріо, що всіляко намагались його ошукати. Та хіба таку мету можна вважати справжньою?}

_{Хемінгуей іноді й сам розумів це, розумів, що «кодекс» у чомусь суперечить людяності. Письменник Гаррі, що безглуздо помирає в африканській глушині («Сніги Кіліманджаро», 1936), думає про те, що «занапастив свій талант, бо прирік його на бездіяльність, бо зрадив себе самого і все, у що вірив, занапастив пияцтвом, що позбавило його колишньої гостроти чуття, лінощами неробством, снобізмом, пихою, марнолюбством — і сим, і тим, і ще хтозна-чим». Зокрема пригадує Гаррі одну свою бійку в Константинополі дурну, випадкову п'яну бійку з англійським офіцером за якусь повію. Він переміг тоді, збив з ніг супротивника і пішов з нею. Вони «пішли до ліжка, і вона була й на дотик така ж перестигла, як і на вигляд…» Це була піррова перемога: «Він повернувся до «Пера-Паласу» з синцем під оком, несучи під пахвою піджак без одного рукава»; і сила була якась звіряча, неусвідомлена…}

_{«Сніги Кіліманджаро» написані в період духовної кризи, що вилилась тоді у катарсис — участь Хемінгуея в боротьбі за Іспанську Республіку. Там знайшов він на якийсь час і справжніх героїв, і справжнє застосування людській силі. Спрямована на захист свободи і демократії, вона набувала сенсу, гуманістичної цінності. Такою «сильною людиною» став, наприклад, для письменника Філіпп Роллінгс — центральна фігура п'єси «П'ята колона» (1938), — який сказав про себе: «Попереду п'ятдесят літ неоголошених війн, і я підписав договір на весь строк». Та не менш цікаво те, що за. рік до цього там-таки, в Іспанії, Хемінгуей дописав роман «Володіти і не махи», який перед тим ніяк не викристалізовувався. Книгу цю справедливо вважають засудженням індивідуалізму: «Людина сама бути не може. Не можна тепер, щоб людина була сама», — прохрипів, спливаючи кров'ю, смертельно поранений Гаррі Морган. Хемінгуеївське засудження індивідуалізму є водночас неминучим звинуваченням хибно спрямованої людської сили.}

_{Нестатки штовхнули Моргана на шлях бутлегерства і злочину. Це начебто виправдує його. Перед смертю він тільки те й визнав, що програв у двобої з кубинцями, які пограбували банк, бо був сам. Але хіба тільки це зрозумів Морган, вмираючи? Адже його «операція» з містером Сінгом, хоч і скінчилася вдало, по суті, теж була програшем. Не тільки темний ділок Сінг, але й Морган не взяв до уваги долі нещасних обдурених китайських кулі, які були в цьому рейсі його «вантажем». І Морган уже для них не просто шкіпер-він став їхнім ворогом; і слова старого китайця: «Твоя шахрай… твоя безчесна шахрай» — шмагонули його, як канчуком.}

_{Презирство до цієї злої сили властиве Хемінгуею так само, як і звеличення мужності. В його оповіданні «Убивці» (1927) недолугі гангстери Макс і Ел, що не так за допомогою зброї, як завдяки самовпевненості й нахабству, примушують до цілковитої покори трьох дужих чоловіків, справді огидні. Як абсурдна неминучість смерті, Макс і Ел нависають над могутнім шведом Оле Андресоном. Відштовхує і мертвий спокій, холодна жорстокість мисливця-професіонала Вілсона з оповідання «Недовге щастя Френсіса Мекомбера» (1936).}

_{І все ж Хемінгуей схиляється на бік СИЛИ, але сили, що служить для збереження і утвердження індивідуального «я», сили, що стримується звичайною людською моральністю. В оповіданні «Непереможений» (1925) невдаха-матадор Мануель Гарсіа стоїть на арені сам на сам з неповоротким, важким, скривавленим биком Йому платять якихось триста мізерних песет за цей вечірній виступ. Він щойно вийшов з лікарні, публіка його давно забула, жменьку випадкових глядачів не зацікавила його посередня робота. Мануелю давно вже час кинути цю невдячну професію, взятися за щось інше. Але йому несила розлучитися з кіскою матадора, з утоптаним піском арени, з важким поглядом маленьких лютих очей бика. Чотири рази — тільки-но Мануель намагається встромити шпагу в його карк — бик кидає свого ворога на землю. На арену летять подушки, пляшка боляче б'є Мануеля по нозі. Але, втомлений, спітнілий, брудний, він метушиться навколо бика, ще і ще намагаючись закінчити бій ефектним ударом. З глибокої рани тече кров, груди розриває болючий кашель. Мануеля хочуть віднести в лазарет, але він виривається, підбігає до бика… Нарешті шпагу аж до самого руків'я встромлено в шию. Бик падає. Поруч важко повалився на пісок Мануель. «У мене виходило добре… Просто під кінець не повелося», — шепоче він.}

_{Тема цього раннього твору — внутрішня перемога над собою, над своїм страхом, безсиллям, перемога навіть тоді, коли об'єктивно все має вигляд поразки. Ця тема проходить через усю творчість Хемінгуея. Хіба не таким подоланим переможцем є Джейк Варне у «Фієсті», Джейк, що, зціпивши зуби, спостерігає, як Брет Ешлі заграє з грецьким графом, з Робертом Коном, як вона розпатякує про весілля з Майклом, — Джейк, який сам допомагає їй втекти з юним тореро, тому що любить її і водночас не може, не сміє любити. А Сантьяго з повісті «Старий і море»? Після довгих марних шукань, після безнадійного чекання він впіймав величезну рибину, яку, власне кажучи, не міг впіймати немічний старий. А проте вона міцно прив'язана до борту човна. Людина зробила неможливе, людина перевершила сама себе; у неї раптом прокинулась приспана сила… А потім з'явились акули і з'їли рибину. «А хто ж тебе переміг? — запитав старий сам себе. — Ніхто, — сказав він — Я заплив надто далеко в море, ото й тільки».}

_{Неначеб ремізом закінчується ця сага XX сторіччя, сага про трагічне безсилля людини і її казкову непереможність. Однак «Старий і море» — це повість не про людину «взагалі», а про рибалку, простого трударя. Образ Салтьяго — дзеркало безсмертної душі народу. Досить це зрозуміти — і те, що старий не довіз рибину до берега, що її з'їли акули, втратить свою важливість. І повість в цілому не буде сприйматися як щось песимістичне, як не сприймається, зокрема, так ані «Іліада», ані «Пісня про Роланда», або — якщо вдатися до прикладів ближчих нам — «Мобі Дік» Мелвілла. Трагедія насамперед — велична, а вже потім — гірка.}

_{Старий Сантьяго — «герой кодексу», але «кодексу» нового, не-індивідуалістського, який склався в Хемінгуея ще в романі «По кому б'є дзвін». Його центральна фігура Роберт Джордан — справжній хемінгуеївський герой, глибоко травмований душевно інтелігент, а його біографія багато в чому нагадує біографію самого автора. Проте традиційний герой поводиться не традиційно — не обороняється, а скоріше наступає, взявши до рук зброю, щоб захищати свободу далекого народу. І ті, кого він наслідує тепер, інші. Це — Ансельмо, Пілар, Ель Сордо, Агустін, навіть російські комуністи Гольц і Карков. Джордан вчиться у них — у синів і дочок народу, для яких честь, справедливість, віра в себе і в кращий світ є природне похідне від соціального статусу, в стратегів громадянської війни та революції, що свідомо присвятили себе великій загальнолюдській справі. І таке учнівство ставить Джордана в нові стосунки з дійсністю, сповнює його життя новим змістом. «У нас немає самотніх, — каже він, — ми всі разом». І ця нерозривність зв'язку з іншими людьми народжувала не знане досі почуття: «Це було почуття обов'язку перед усіма гнобленими світу…», і «воно визначало твоє місце в чомусь, у що ти вірив беззастережно, всім своїм єством…» І буття не здається тепер героєві Хемінгуея суцільним «простором зла», чимось беззаконним, темним, брехливим. Поранений Джордан, що готується не так померти, як дорого продати своє життя, думає: «Світ — гарне місце, і за нього варто боротися, і мені дуже не хочеться його покидати».}

• Предыдущая
• 3/89
• Следующая