Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання - Хемингуэй Эрнест Миллер - Страница 55

• Предыдущая
• 55/89
• Следующая

— Мабуть, не варто, Кет.

— Дурниці. Трохи повеслувати в помірному темпі тільки на користь вагітній жінці.

— Ну гаразд, повеслуй трохи в помірному темпі. Я перейду на корму, а потім ти сядеш на своє місце. Тільки держись за борти, коли переходитимеш.

Я сидів на кормі, піднявши комір пальта, й дивився, як Кетрін гребе. Вона гребла дуже вправно, але весла були задовгі й погано корились їй. Я відчинив валізу і з'їв два бутерброди, а тоді ковтнув коньяку. Від цього мені враз полегшало, і я знову припав до пляшки.

— Коли стомишся, скажеш, — мовив я. I додав згодом: — Пильнуй, щоб весло не вдарило тебе в живіт.

— Якби таке сталося, — мовила Кетрін між двома гребками, — нам було б куди простіше жити.

Я ще раз припав до пляшки.

— Як тобі гребеться?

— Добре.

— Скажеш, коли змінити.

— Добре.

Я знов ковтнув коньяку, тоді взявся за борти й пішов на весла.

— Не треба. В мене прекрасно виходить.

— Іди назад на корму. Я добре відпочив.

Підживлений коньяком, я якийсь час гріб легко й розгонисто. Потім весла почали коверзувати, і незабаром я знов повернувся до уривчастих коротких гребків, відчуваючи в роті легкий гіркуватий присмак жовчі від того, що надто сильно налягав на весла після коньяку.

— Дай мені, будь ласка, трохи води, — попросив я.

— Ну, це найлегше, — сказала Кетрін.

Перед світанком замрячило. Вітер ущух, чи, може, нас заступили від нього гори, що оперізували вигин озера. Зрозумівши, що скоро розвидніє, я сів зручніше й наліг на весла. Я не знав, де ми тепер, і хотів ще затемна дістатися до швейцарських вод. Коли зайнялось на світ, ми пливли зовсім близько до берега. Я бачив кам'янистий узгірок і дерева на ньому.

— Що там таке? — мовила Кетрін.

Я придержав весла й прислухався. Десь на озері стугонів мотор. Стугін наближався, а тоді ми побачили під дощем недалеко за нашою кормою моторний човен. На кормі були четверо з guardia di finanza, в низько насунутих капелюхах альпійських стрільців, з піднятими комірами плащів та карабінами за плечима. В таку ранню пору всі вони мали сонний вигляд. Я помітив на їхніх капелюхах та комірах плащів жовті нашивки. Човен простугонів далі й зник з очей під дощем.

Я вигріб на середину озера. Напевне, ми були вже зовсім близько від кордону, і я не хотів, щоб нас гукнув патруль з прибережної дороги. Я завів човен аж туди, звідки берег було ледь видно, а тоді ще три чверті години гріб під дощем. Одного разу ми знов почули моторний човен, та я придержав весла, аж поки стугін мотора завмер удалині.

— Мабуть, ми вже у Швейцарії, Кет, — сказав я.

— Справді?

— Напевне знатимем тільки тоді, як побачимо швейцарське військо.

— Або швейцарський флот.

— Із швейцарським флотом жарти погані. Мабуть, отой човен, що ми щойно чули, і був швейцарський флот.

— Коли ми вже у Швейцарії, то найперше замовимо розкішний сніданок. У них тут, у Швейцарії, смачнющі булочки, і масло, і варення.

Уже зовсім розвидніло, накрапав дрібний дощик, Вітер, як і перше, дув ззаду, і ми бачили білі баранці, що бігли озером, випереджаючи човен. Тепер я був певен, що ми вже у Швейцарії. Між дерев оддалік від берега стояли селянські будиночки, а трохи далі видніло містечко з кам'яними будинками, кількома віллами на пагорбах та церквою. Я пильно придивлявся до прибережної дороги, чи немає там варти, але нікого не було видно. Тепер дорога підступила до самого озера, і я побачив, як з придорожньої кав'ярні вийшов солдат. На ньому був сіро-зелений мундир і каска, схожа на німецьку. Він мав здорове вгодоване обличчя з вусиками щіточкою. Солдат подивився на нас.

— Помахай йому, — сказав я Кетрін.

Вона помахала рукою, і солдат зніяковіло усміхнувся й теж помахав у відповідь. Тепер я гріб помалу. Ми вже порівнялися з містечком.

— Мабуть, ми давно переїхали кордон, — сказав я.

— Треба переконатись напевне, любий. Нам ні до чого, щоб нас завернули з кордону.

— Кордон далеко позаду. Мабуть, тут у них митниця. Я майже певен, що це Бріссаго.

— А тут не може бути італійців? Адже на митницях завжди є і ті, і ті.

— Тільки не під час війни. Не думаю, щоб вони пускали італійців через кордон.

То було дуже гарне містечко. Біля причалу стояло багато рибальських човнів, а на жердинах були розіпнуті сіті. Сіявся дрібний листопадовий дощик, але все довкола було веселе й чисте навіть під дощем.

— То, може, пристанемо й поснідаєм?

— Гаразд.

Я наліг на ліве весло й підгріб до самого берега, а тоді повернув човен боком до причалу й пристав. Поклавши весла на дно човна, я вхопився за залізне кільце, ступив на мокре каміння й опинивсь у Швейцарії. Потім припнув човна й подав руку Кетрін.

— Вилазь, Кет. Прекрасне відчуття.

— А валізи?

— Хай полежать у човні.

Кетрін зійшла на берег, і тепер ми обоє були у Швейцарії.

— Яка мила країна, — сказала вона.

— Чудова, правда ж?

— Ходімо снідати!

— Ну хіба не чудова країна, скажи? А як приємно відчувати її під ногами!

— У мене так затерпли ноги, що я під ними майже нічого не відчуваю. Але загалом країна прекрасна. Любий, чи ти усвідомив, що ми вже тут, а не в тому клятому краї?

— Авжеж. Та ще й як. Зроду нічого так добре не усвідомлював.

— Поглянь на ці будинки. Яка гарна площа, правда ж? А отам ми можемо поснідати.

— А дощик який приємний! В Італії ніколи такого не буває. Веселий дощик.

— I ми вже тут, любий! Ти розумієш, ми вже тут!

Ми зайшли в кав'ярню і сіли за чистий дерев'яний столик. Ми були сп'янілі від збудження. До нас підійшла премила чепурна жінка у фартушку й спитала, чого нам принести.

— Булочок з варенням і кави, — сказала Кетрін.

— Вибачайте, але тепер війна, і булочок немає.

— Тоді хліба.

— Я можу підсмажити вам грінки.

— От і добре.

— А мені ще яєчню.

— Скільки яєць для пана?

— Троє.

— Кажи четверо, любий.

— Четверо яєць.

Жінка пішла. Я поцілував Кетрін і міцно стиснув їй руку. Ми дивились одне на одного, розглядалися довкола.

— Як тут гарно, любий, правда ж?

— Чудово, — сказав я.

— Ну й нехай нема булочок, — сказала Кетрін. — Я мріяла про них цілу ніч. Але нема, то й нема. I так добре.

— Мабуть, нас скоро заарештують.

— Пусте, любий. Доти ми встигнемо поснідати. А після сніданку нехай собі заарештовують. Та й нічого вони нам не зроблять. Я британська громадянка, ти американець, обоє люди поважні.

— Ти маєш паспорт?

— Авжеж. Ой любий, не треба про це говорити. Радіймо із свого щастя.

— Я вже й так радію, що далі нікуди, — сказав я.

Гладка сіра кішка з настовбурченим китицею хвостом підступила до нашого столика й, муркочучи, почала тертись об мою ногу. Я нахилився і погладив її. Кетрін щасливо усміхнулася до мене.

— А ось і кава, — сказала вона.

Нас заарештували після сніданку. Ми трохи прогулялися містечком, тоді спустилися до причалу забрати свої валізи. Біля нашого човна вартував солдат.

— Це ваш човен?

— Так.

— Звідки ви приїхали?

— З того кінця озера.

— Тоді прошу вас піти зі мною.

— А наші валізи?

— Валізи можете взяти.

Я поніс валізи, Кетрін пішла поруч мене, і солдат, ідучи позаду, припровадив нас до старого будинку, де була митниця. У митниці нас узявся допитувати лейтенант, дуже худий і по-військовому суворий.

— Якої ви національності?

— Американець і англійка.

— Покажіть ваші паспорти.

Я подав йому свій паспорт, а Кетрін дістала з сумочки свій. Він довго роздивлявся їх.

— Чому ви приїхали у Швейцарію в такий от спосіб, човном?

— Я спортсмен, — відказав я. — Веслування мій улюблений спорт. Я не проминаю жодної нагоди повеслувати.

— З якою метою ви приїхали?

— Займатися зимовим спортом. Ми туристи і хочемо займатися зимовим спортом.

— Тут не місце для зимового спорту.

• Предыдущая
• 55/89
• Следующая