Лялька - Прус Болеслав - Страница 12

• Предыдущая
• 12/210
• Следующая

Незважаючи на таку погоду, а може, саме завдяки їй, пан Ігнац сидить у своїй загратованій кімнаті дуже веселий. Торгівля в магазині йде чудово, вітрини на майбутній тиждень оздоблені, а головне — з дня на день може повернутися Вокульський. Тоді нарешті пан Ігнац здасть комусь звітність та всю мороку по керівництву магазином і не більш як через два місяці поїде в відпустку. Після двадцяти п’яти років роботи — та ще й якої! — він має право на цей — відпочинок. Він думатиме тільки про політику, ходитиме, бігатиме і стрибатиме по полях та лісах, посвистуватиме собі і навіть співатиме, як співав замолоду.

Аби тільки не отой ревматичний біль, який на селі, звісно, минеться…

Отже, хоч дощ із снігом б’є в загратоване вікно, хоч він заліплює шибки так, що в кімнаті напівтемно, у пана Ігнаца настрій весняний. Він дістає з-під ліжка гітару, настроює її і, взявши кілька акордів, гугнявим голосом починає співати дуже романтичної пісні:

Ці чарівні звуки будять пуделя, що спить на канапі, і він своїм єдиним оком починає придивлятись до хазяїна.

Звуки ці спричиняють щось дивніше — вони викликають на подвір’ї якусь величезну тінь, що стає в загратованому вікні й намагається зазирнути всередину кімнати, чим звертає на себе увагу пана Ігнаца. «Це, мабуть, Павло», — думає пан Ігнац.

Але Ір іншої думки: він зіскакує з канапи і стурбовано нюхає двері, немов зачув когось чужого.

В сінях чути шарудіння. Чиясь рука шукає клямки, нарешті, двері відчиняються, і на порозі з’являється якась постать в широкій шубі, обліпленій снігом та покропленій дощем.

— Хто там? — питає пан Ігнац, і на обличчі його виступають червоні плями.

— А ти вже забув мене, старий?.. — тихо й повільно відповідає голос.

Пан Ігнац зовсім бентежиться. Він начіплює на ніс пенсне, яке зараз же спадає, потім витягає з-під ліжка схожий на труну футляр, квапливо ховає в нього гітару і кладе на своє ліжко.

Тим часом гість скидає шубу і смушеву шапку, а одноокий Ір, обнюхавши його, починає крутити хвостом і з радісним скавучанням припадає до його ніг.

Пан Ігнац підходить до гостя схвильований і зсутулений більш, ніж звичайно.

— Мені здається… — каже він, потираючи руки, — мені здається, що маю приємність…

Потім, часто кліпаючи, підводить гостя до вікна.

— Стась… їй же богу!..

Він плеще гостя по опуклих грудях, тисне йому то праву, то ліву руку і, нарешті, поклавши долоню на його стрижену голову, робить такий рух, ніби має втирати йому в тім’я мазь.

— Ха-ха-ха!.. — сміється пан Ігнац. — Стась власною особою… Стась із війни!.. Що це ти аж тепер згадав, що маєш магазин і друзів? — додає він, сильно ляпаючи його по спині. — Хай мене чорти візьмуть, коли ти не схожий на солдата або на моряка, тільки не на купця… Вісім місяців не бути в магазині!.. Які груди… яка довбешка…

Гість також сміявся. Він обняв Ігнаца за шию і по кілька разів палко поцілував його в обидві щоки, які той по черзі підставляв йому, сам, однак, не відповідаючи на поцілунки.

— Ну, що ж у тебе, старий, чувати? — спитав гість. — Щось ти схуд, поблід…

— Навпаки, потроху набираю тіла.

— Посивів… Як же ти себе почуваєш?

— Чудово. І в магазині справи йдуть добре, оборот трохи збільшився. В січні й лютому наторгували на двадцять п’ять тисяч карбованців!.. Стасю коханий!.. Та тебе ж вісім місяців не було вдома… Це тобі що? Може, сядеш?

— Звичайно, — відповів гість, сідаючи на канапі, на якій враз умостився Ір і поклав йому голову на коліна.

Пан Ігнац присунув свого стільця до канапи.

— Може, що-небудь з’їси? У мене є шинка і трохи ікри.

— Можна.

— Може, чого-небудь і вип’єш? Є пляшка непоганого угорського вина, але тільки одна ціла чарка.

— Буду пити з склянки.

Пан Ігнац затупцював по кімнаті, відкриваючи то шафу, то сундучка, то шухляду в столі. Він дістав вино і знову сховав його, потім поклав на столі шинку й кілька булок.

Руки й повіки йому тремтіли, і минуло чимало часу, поки він заспокоївся настільки, що зміг виставити на стіл усі харчі. Лише чарка вина повернула йому порушену душевну рівновагу.

Тим часом Вокульський їв:

— Ну, що нового? — вже спокійніше запитав пан Ігнац, торкаючи гостя за коліно.

— Догадуюсь, що тебе цікавить політика, — відповів Вокульський. — Буде мир.

— А чого ж озброюється Австрія?

— Озброюється на шістдесят мільйонів гульденів?.. Хоче загарбати Боснію й Герцеговіну.

У Ігнаца розширились зіниці.

— Австрія хоче загарбати?.. — повторив він. — За що?

— За що? — усміхнувся Вокульський. — За те, що Туреччина не може їй нічого заборонити.

— А що ж Англія?

— Англія також дістане компенсацію.

— Коштом Туреччини?

— Звичайно. Слабші завжди платять за сварки між сильними.

— А справедливість? — вигукнув пан Ігнац.

— Справедливість полягає в тому, що сильні множаться й ростуть, а кволі гинуть. Інакше світ перетворився б на дім інвалідів, а це вже була б несправедливість.

Ігнац відсунувся разом із стільцем.

— І це кажеш ти, Стасю?.. Серйозно, без жартів?

Вокульський спокійно глянув на нього.

— Це кажу я, — відповів він. — Що ж у цьому, дивного? Хіба цей закон не стосується мене, тебе, всіх нас?.. Забагато я плакав над собою, щоб уболівати за Туреччиною.

Пан Ігнац опустив очі й замовк. Вокульський спокійно їв.

— Ну, а як тобі щастило? — запитав Жецький уже спокійним тоном.

У Вокульського блиснули очі. Він перестав їсти і сперся на бильце канапи.

— Пам’ятаєш, — спитав він, — скільки я взяв з собою грошей, як виїжджав звідси?

— Тридцять тисяч карбованців, усю готівку.

— А як ти гадаєш: скільки привіз?

— П’ятде… ну, тисяч з сорок… Угадав?.. — спитав Жецький, невпевнено дивлячись на нього.

Вокульський налив склянку вина й неквапно вишів.

— Двісті п’ятдесят тисяч карбованців, з них більша частина золотом, — промовив він виразно. — А оскільки я сказав купити цінних паперів, які продам після укладення миру, то матиму понад триста тисяч.

Жецький нахилився до нього, розкривши рота.

— Не бійся, — вів далі Вокульський, — ці гроші я заробив чесно, навіть тяжкою працею, дуже тяжкою. Весь секрет полягає в тому, що я мав багатого спільника й задовольнявся прибутком в чотири-п’ять разів меншим, ніж інші. Через те мій капітал весь час був в обігу і зростав.

Ну, — додав він по паузі, — до того ж мені неймовірно щастило… Як грачеві, котрому десять разів підряд виходять той самий номер в рулетці. Нічого собі гра?.. Майже щомісяця я ризикував усім майном, а щодня — життям.

— І тільки задля цього туди їздив? — спитав Ігнац.

Вокульський насмішкувато глянув на нього.

— А ти хотів, щоб я зробився турецьким Валленродом?[14]

— Ризикувати задля капіталу, коли є певний шматок хліба!.. — буркнув пай Ігпац, хитаючи головою і зводячи брови.

Вокульський затремтів від гніву й підхопився з канапи.

— Цей певний шматок хліба, — заговорив він, стикаючи кулаки, — стояв мені поперек горла й душив мене цілих шість років!.. Хіба ти вже не пам’ятаєш, скільки разів на день дорікали мені двома поколіннями Міицелів та ангельською добротою моєї дружини? Чи був хто-небудь з далеких чи близьких моїх знайомих, крім тебе, хто не ображав би мене словом, рухом або поглядом? А скільки разів говорили мені мало не в вічі, що я живу коштом своєї дружини, що всім завдячую праці Мінцелів, а своєї енергії не доклав аніскілечки, хоч я розширив цю крамничку і подвоїв її прибутки…

• Предыдущая
• 12/210
• Следующая