Лялька - Прус Болеслав - Страница 35

• Предыдущая
• 35/210
• Следующая

— Навпаки, титулів у вас… перший — працьовитість, другий — чесність, третій — здібність, четвертий — енергійність… Дайте нам усі ці титули для відродження вітчизни, і ми приймемо вас… як брата.

До них підійшла графиня.

— Ви дозволите, князю?.. — сказала вона. — Пане Вокульський…

Вона подала йому руку, і вони пішли до вдови.

— Оце пан Станіслав Вокульський, — звернулася графиня до старої жінки в темній сукні з коштовним мереживом.

— Сідай, будь ласка, — промовила Заславська, показуючи на стілець поруч. — Тебе звуть Станіславом, так? А з яких ти Вокульських?..

— З тих… нікому невідомих, — відповів він, — а найбільш, мабуть, вам, пані.

— А не служив, бува, твій батько в війську?

— Батько — ні, а дядько служив.

— А де він служив, не пам’ятаєш?.. Чи не звався він також Станіславом?

— Так. Станіславом. Він був поручником, а потім капітаном у сьомому лінійному полку…

— В першій бригаді другої дивізії, — перебила вдова. — Бачиш, моя дитино, не такий уже ти мені невідомий… Він ще живий?

— Помер п’ять років тому.

У вдови затремтіли руки. Вона відкрила маленький флакончик і понюхала його.

— Кажеш, помер?.. Вічна йому пам’ять!.. Помер… А чи не зосталось у тебе чого-небудь з його речей?

— Золотий хрест…

— Так, золотий хрест… А більш нічого?

— Ще мініатюра — його портрет, мальований 1828 року на слоновій кості.

Заславська нюхала флакончик все частіше, руки їй тремтіли все більше.

— Мініатюра… — повторила вона. — А ти знаєш, хто її малював?.. І більш нічого не зосталось?

— Була ще пака паперів і якась друга мініатюра…

— Що ж з ними сталось? — все наполегливіше допитувалась удова.

— За кілька днів до смерті дядько сам опечатав їх і сказав покласти йому в труну.

— А… а… — тихо промовила стара жінка й залилася гіркими слізьми.

В залі заметушились. Підбігла заклопотана панна Ізабелла, а за нею графиня, взяли стару Заславську під руки й повільно повели в далекі кімнати. Всі погляди одразу звернулись до Вокульського, гості стали перешіптуватись.

Бачачи, що всі на нього дивляться і про нього говорять.

Вокульський зніяковів. Але щоб показати присутнім, що ця своєрідна популярність його не обходить, він випив один за другим два бокали вина — угорського й червоного — і тільки тоді зміркував, що бокал з угорським належав генералові, а бокал з червоним — епіскопові. «Добре ж я зробив, — подумав він. — Вони ще скажуть, що я навмисне збентежив стару, щоб випити вино її сусідів…»

Він устав, щоб вийти, і його обсипало жаром, коли подумав, що йому доведеться йти через дві вітальні під пильними поглядами присутніх та в супроводі їх шепоту. Але тут до нього підбіг князь і сказав:

— Ви, мабуть, розмовляли з пані Заславською про дуже давні часи, коли дійшло аж до сліз. Правда ж, я вгадав?..

Але повернімось до розмови, яку нам перебили… Чи не гадаєте ви, що добре було б заснувати у нас вітчизняну фабрику дешевих тканин?..

Вокульський заперечливо похитав головою.

— Навряд чи з цього щось вийде, — відповів він. — Трудно думати про великі фабрики тим, хто не може зробити Дрібних удосконалень у вже існуючих…

— А саме?

— Я кажу про млини, — вів далі Вокульський. — За кілька років нам доведеться довозити навіть борошно, бо власники млинів не хочуть замінити млинових каменів на вальці.

— Вперше чую… Сядьмо отут, — мовив князь, тягнучи його в глибоку нішу, — і розкажіть, що це означає?

Тим часом у вітальнях тривала розмова.

— Цей пан — якась загадкова людина, — казала по-французькому дама в брильянтах до дами в страусовім пір’ї. — Вперше бачу, щоб Заславська плакала.

— Тут, звичайно, якась любовна історія, — відповіла дама з пір’ям. — В усякому разі, той, хто привів сюди цього добродія, зробив графині й удові голови погану послугу.

— Ви вважаєте, що…

— Я навіть певна, — відповіла друга дама, здвигнувши плечима. — Ви тільки подивіться. Мадери у нього, правда, грубуваті, але яке обличчя, яка гордість!.. Ні, шляхетного походження не приховаєш навіть під лахміттям.

— Просто дивно, — сказала дама в брильянтах. — До того ж і великі гроші, нажиті нібито в Болгарії…

— Звичайно. Цим і можна пояснити, чому вона з її багатством так мало витрачає на свої потреби.

— І князь дуже прихильно до нього ставиться…

— Даруйте, але цього ще мало… Ви тільки гляньте на них обох…

— Мені здається, що вони зовсім не схожі одне над одного…

— Напевне, але… оця гордість, певність себе… Дивіться, як вони невимушено розмовляють…

За другим столиком розмовляли три чоловіки.

— Ну, графиня вчинила державний переворот, — казав брюнет з чубком.

І вдало. Цей Вокульський тримається трохи непевно, проте в ньому щось є, — відповів сивий пан.

— Все-таки — купець…

— А чим купець гірший за банкіра?

— Галантерейний купець продає гаманці, — наполягав брюнет.

— Ми часом продаємо й герби… — озвався третій, худорлявий дідок з сивими бакенбардами.

— Він ще надумає шукати собі в наших колах дружину…

— Тим краще для відданиць.

— Я сам віддав би за нього дочку. Чоловік, кажуть, порядний, багатий, посагу не розтринькає…

Повз них швидко пройшла графиня.

— Пане Вокульський, — сказала. вона, підкликаючи його віялом.

Вокульський швидко підійшов до неї. Графиня подала йому руку, і вони вийшла з вітальні. Осамотнілого князя одразу оточили мужчини; декотрі просили познайомити їх з Вокульським.

— Варто, варто, — задоволено казав князь. — Такого ще в нашому середовищі не було. Якби ми раніше зблизились з такими людьми, доля нашої нещасної вітчизни була б інакша.

Повз них саме проходила панна Ізабелла, вона почула князеві слова і зблідла. До неї підійшов той молодик, що був учора в костьолі.

— Ви стомилися? — спитав він.

— Трохи, — відповіла вона з сумною усмішкою. — Мені спало на думку дивне питання: чи змогла б я боротися?

— З серцем? — запитав молодик. — Не варто…

Панна Ізабелла стенула плечима.

— Та ні, не з серцем. Я маю на увазі справжню боротьбу з сильним супротивником.

Вона потиснула йому руку і вийшла з вітальні.

Графиня повела Вокульського через довгий ряд кімнат.

В одній з них, далеко від гостей, чути було спів і звуки рояля. Увійшовши туди, Вокульський побачив дивну картину. За роялем сидів якийсь молодик, л дві вродливі дами, що стояли поруч нього, удавали голосом — одна скрипку, а друга кларнет. Під музику танцювало кілька пар, серед яких був лише один мужчина.

— Ой ви, гульвіси! — жартома докорила їм графиня.

Вони вибухнули сміхом, не припиняючи своєї забави.

Графиня з Вокульським поминули й що кімнату і вийшли на сходи.

— Бачите, оце вам найвища аристократія, — сказала графиня. — Замість сидіти в вітальні, повтікали сюди та й бешкетують. «Вони таки мають розум!» — подумав Вокульський.

І йому здалося, що ці люди живуть простіше й веселіше, аніж набундючене міщанство і шляхта, яка пнеться до аристократії.

Нагорі, в напівтемній кімнаті, куди не долітав гомін з парадних кімнат, у кріслі сиділа Заславська.

— Залишаю вас тут, панове, — сказала графиня. — Наговоріться досхочу, бо я мушу повертатися.

— Дякую, Йоасю, — відказала удова. — Сідай, будь ласка, — звернулась вона до Вокульського.

Коли вони залишились удвох, Заславська сказала:

— Ти навіть не уявляєш, скільки спогадів викликав у мене.

Тільки тепер Вокульський догадався, що між цією дамою і його дядьком існували якісь незвичайні стосунки.

Його пойняло тривожне здивування. «Слава богу, — подумав він, — що я законний син своїх батьків».

— Отже, кажеш, — почала удова, — дядько твій помор.

Де ж він, бідний, похований?

— В Заславі, де він жив після повернення з еміграції.

Удова знов притулила хустинку до очей.

— Справді?.. Яка ж бо я невдячна!.. Ти бував коли-небудь у нього? Він тобі нічого не розказував?.. Нікуди тебе не водив?.. Адже там, на горі, залишалися руїни замку, правда ж? Вони ще збереглися?

• Предыдущая
• 35/210
• Следующая