Лялька - Прус Болеслав - Страница 45

• Предыдущая
• 45/210
• Следующая

За винятком родин, в яких є дорослі дочки, а також вдів та панночок на відданні, які відвагою могли б позмагатися з угорською піхотою, мій бідний Стась не користується симпатією. Та воно й не дивно — він обурив проти себе всіх мануфактурних фабрикантів і купців, котрі продають їхні товари.

Одного разу в неділю (трапляється зі мною це дуже рідко) зайшов я в ресторанчик поснідати. Чарка ганусівки з шматочком оселедця коло шинквасу та порція рубців і чвертка портеру за столиком — ото моя гульня! Заплатив за все менше карбованця, але скільки наковтався диму, скільки наслухався!.. Вистачить з мене на кілька років.

В душній і темній, як коптильня, кімнаті, де мені подали рубці, за одним столом сиділо якихось шість добродіїв.

Це були вгодовані й добре одягнені люди, мабуть, купці, домовласники або й фабриканти. Кожен з них виглядав на людину з трьома або і п’ятьма тисячами річного прибутку.

Оскільки ні я не знав цих добродіїв, ні вони мене, не можу сказати, що вони навмисне підвезли мені візка. Але уявіть собі такий збіг обставин: коли я увійшов у кімнату, вони говорили про Вокульського. Хто саме говорив, в густому диму не можна було добачити, та я з сорому й не міг підвести очей від тарілки.

— Зробив кар’єру! — говорив грубий голос. — Замолоду прислуговував таким, як ми, а на старість хочеться йому підлабузнюватись до великого панства.

— А це теперішнє велике панство, — додав добродій ядушливим голосом, — варте стільки, скільки й він. Де це видано, щоб раніш у графському домі приймали колишнього продавця, який розбагатів на жінчиному посагу… Всі горобці сміялися б!

— Одруження — дрібниця, — відповів грубий голос, трохи закашлявшись, — вигідно оженитися — не ганьба. А от мільйони, які він нажив на поставках під час війни, здалека пахнуть тюрмою.

— Кажуть, що він не крав, — стиха озвався третій.

— В такому разі у нього немає мільйонів! — гримнув бас. — Ну, то чого він тоді гне кирпу?.. Чого пнеться до аристократії?..

— Кажуть;— озвався ще один голос, — що хоче створити спілку з самих шляхтичів…

— Ага!.. Щоб обскубти їх, а потім вшитися, — додав ядушливий.

— Ні, — мовив бас, — від тих поставок він не одмиється навіть сірим милом. Галантерейний купець робить поставки! Варшав’як їде в Болгарію!..

— Ваш брат, інженер, їздив на заробітки ще далі, — озвався тихий голос.

— Так, їздив! — перебив бас. — То, може, він ще й ситець привозив з Москви? Ні, тут інша зачепенька: Вокульський підриває вітчизняну промисловість!..

— Ех-хе-хе!.. — засміявся якийсь новий голос. — Це вже купця не обходить. Купець на те й купець, щоб продавати товар дешевше, а заробити якнайбільше. Хіба ж не так?.. Ех-хе-хе…

— В усякому разі, я не дав би й шеляга за його патріотизм, — відказав бас.

— Але кажуть, — озвався тихий голос, — що той Вокульський довів свій патріотизм не тільки на словах…

— Тим гірше! — перебив бас. — Доводив, поки був голий, а як забряжчали карбованці в кишені — охолов.

— Ну, у нас завжди кого-небудь підозрівають або в зраді батьківщини, або в злодійстві! Не гаразд!.. — обурювався тихий голос.

— А чого ви його так захищаєте?.. — спитав бас, грюкаючи стільцем.

— Захищаю тому, що трохи про нього чув, — відповів тихий голос. — Працює у мене хурщиком один такий Висоцький; він помер би був з голоду, якби Вокульський не поставив його на ноги…

— За гроші, нажиті в Болгарії!.. Добродійник!

— Інші, пане добродію, розбагатіли коштом громадських фондів — і байдуже! Ех-хе-хе!..

— В усякому разі, він — темна особа, — зробив висновок ядушливий. — Кидається на всі боки, магазину не пильнує, ситець завозить, шляхту, мабуть, обшахровує…

Користуючись тим, що хлопець приніс їм нові пляшки, я нишком вислизнув з кімнати. Я не втрутився в ту розмову, бо, знаючи Стася з дитинства, міг би сказати їм тільки два слова: «Ви падлюки».

І все це люди базікають у той час, коли я тремчу зо страху за його майбутнє, коли, лягаючи і встаючи, питаю сам себе: «Що він робить? Нащо робить? І що з цього вийде?..»

І все це базікають при мені, коли я тільки вчора бачив на власні очі, як залізничний майстер Висоцький упав йому до ніг і дякував за перевод до Скерневиць та грошову допомогу…

Простий чоловік, а який порядний: привіз з собою десятирічного сина і, показавши йому Вокульського, промовив:

— Подивись, Петрусю, на оцього пана, бо він — наш найбільший добродійник… Якби він коли-небудь захотів, щоб ти одрубав руку задля нього, то одрубай, бо й тоді ще не віддячиш йому за всі його добродійства…

Або та дівчина, що живе у черниць. Вона писала йому: «Я пригадала одну молитву, яку знала в дитинстві, і буду молитися за вас…»

От вам прості люди, от вам пропащі жінки! Хіба у них не більше шляхетних почуттів, аніж у нас, городян-панів, що по всьому місту вихваляються своїми доброчинствами, в які самі не вірять. Стась правильно робить, що опікується тими бідними людьми, хоч… міг би цікавитись ними з меншим запалом…

Саме цей запал турбує мене, як подумаю про його нові знайомства.

Пам’ятаю, на початку травня заходить у магазин якийсь дуже непоказний добродій (руді бакенбарди, гидкі очі), кладе на конторку візитну картку й каже каліченою мовою:

— Прошу сказати пан Вокульський, сьогодні буду сьома…

І більш нічого. Подивився я на картку, читаю: «Вільям Коллінз, учитель англійської мови». Що воно за кумедія?..

Не буде ж Вокульський учитись англійської мови!..

Проте я все зрозумів на другий день[61], коли прийшли телеграми про замах Геделя… Або ще одне знайомство: якась пані Мелітон, котра вшановує нас своїми візитами з того часу, як Стась повернувся з Болгарії. Маленька, худюща, язиком меле, мов деркачем, але відчуваєш, що зайвим словом не прохопиться. Влітає якось до нас у магазин наприкінці травня:

— Пан Вокульський є? Мабуть, нема… Здається, я говорю з паном Жецьким?.. Я відразу догадалася… Який гарненький несесер!.. З оливкового дерева, я розуміюсь на таких речах. Скажіть пайові Вокульському, щоб прислав цю річ мені, він знає мою адресу, і щоб завтра, о першій, був у Лазенках…

— В яких, пробачте? — питаю, обурений її нахабством.

— Не клейте з себе дурня… Звичайно, в Королівських, — відповідає дама.

Ну, і що ж!.. Вокульський послав їй несесер і поїхав у Лазенки. Повернувшись відтіля, він сказав мені, що… в Берліні збереться конгрес з нагоди закінчення війни… І конгрес зібрався!..

Та сама добродійка вбігла якось другий раз, здається, першого червня.

— Ах! — вигукнула вона одразу. — Яка чудова ваза!.. Це, безумовно, французька майоліка, я розуміюсь на таких речах… Скажіть панові Вокульському, щоб прислав мені її, і (додала вона пошепки)… і… скажіть йому ще, що післязавтра о першій…

Коли вона вийшла, я сказав Лісецькому:

— Можете закладатися, що післязавтра ми взнаємо важливу політичну новину.

— Цебто третього червня?.. — відповів він, сміючись.

І от уявіть собі наші фізіономії, коли надійшла телеграма про замах Ноблінга в Берліні!..[62] Я думав, що мене грець ухопить, а Лісецький з того часу перестав шпигати мене непристойними жартами та все випитує про політичні новини…

Страшне діло — мати певну репутацію! Бо відколи Лісецький звертається до мене, як до людини «поінформованої», я не їм і не сплю…

А що ж мусить діятись з моїм бідним Стасем, який підтримує постійні стосунки з тим паном Коллінзом та з тією пані Мелітон?

Господи боже, змилуйся над нами!..

Коли вже я так розбалакався (їй-бо я стаю балакучим, як перекупка), то мушу додати, що й у нашому магазині помічається якесь нездорове заворушення. Крім мене, у нас працює ще сім продавців (чи міг коли-небудь мріяти про щось подібне старий Мінцель!), але єдності між нами нема. Клейн і Лісецький, як давні працівники, тримаються осібно і до інших колег ставляться не те щоб презирливо, але трохи згорда. А три нових продавці — галантерейних, металевих та гумових виробів — знов-таки приятелюють між собою, а з іншими поводяться стримано й похмуро.

• Предыдущая
• 45/210
• Следующая