Лялька - Прус Болеслав - Страница 53
- Предыдущая
- 53/210
- Следующая
Діло, на мій погляд, дуже вигідне, а тепер тільки залишається ознайомитись з деталями та написати акт. Тому запрошую тих, хто хоче бути її учасником, завітати до мене завтра о дев’ятій вечора…
— Буду у вас, дорогий граф, їй же бо!.. — озвався гладкий маршалок. — Та ще, може, приведу кількох литвинів.
Але скажіть на милость, нащо нам організовувати торговельну спілку?.. Нехай би вже самі купці…
— Хоч би на те, — палко заперечив граф, — щоб не казали, що ми нічого не робимо, а тільки стрижемо купони…
Попросив слова князь.
— Зрештою, — сказав він, — ми маємо на меті ще дві спілки: для торгівлі зерном і для торгівлі горілкою. Хто не хоче вступити до першої, може вступити до другої… А тому ми просимо шановного пана Вокульського взяти участь і в інших наших нарадах…
— Те-ек!.. — підхопив граф-англієць.
— …і з властивим йому талантом висвітлити питання, — докінчив адвокат.
— Не знаю, чи зможу чимось допомогти шановному панству в торгівлі зерном та горілкою, — відказав Вокульський. — Правда, мені доводилось мати діло з цими товарами, але в виняткових умовах, коли йшлося про великі партії товару та про швидку доставку, а не про ціни… До того ж я не знаюсь на місцевій торгівлі зерном…
— Знайдуться спеціалісти, шановний пане Вокульський, — перебив його адвокат. — Вони розкажуть нам про деталі, які ви тільки систематизуєте і роз’ясните нам — з властивою вам геніальністю…
— Просимо… дуже просимо!.. — гукали графи, а за ними ще голосніше шляхта, яка ненавиділа магнатів.
Було десь коло п’ятої години, коли учасники наради почали розходитись. В цей час Вокульський помітив, що з дальших кімнат до нього прямує пан Ленцький в товаристві молодика, якого він бачив коло панни Ізабелли на великодніх пожертвах у костьолі й на розговінні у графині.
Обидва вони підійшли до Вокульского.
— Дозвольте, пане Вокульський, — заговорив Ленцький, — відрекомендувати вам пана Юліана Охоцького. Наш родич… Трохи оригінал, але…
— Я давно вже хотів познайомитись і поговорити з вами, — сказав Охоцький, стискаючи йому руку. Вокульський мовчки подивився на нього. Молодикові не було ще тридцяти років, і обличчя у нього було справді незвичайне. Воно нагадувало обличчя Наполеона Першого, але з відтінком якоїсь замріяності.
— Ви в який бік ідете? — спитав молодик Вокульського. — Я можу вас провести.
— Нащо вам турбуватись?..
— О, я маю багато часу, — відповів молодик. «Що йому від мене потрібно?» — подумав Вокульський, а вголос сказав:
— Можемо піти в бік Лазенок.
— Чудово, — сказав Охоцький. — Я тільки на хвилинку зайду попрощатися з княгинею і дожену вас.
Як тільки він одійшов, Вокульського перехопив адвокат.
— Поздоровляю вас з цілковитим тріумфом, — почав він стиха. — Князь буквально закоханий в вас, обидва графи й барон також… Як ви бачили, вони оригінали, але люди добрих намірів… Вони хотіли б щось зробити, у них в розум, і освіта, але… бракує енергії!.. У них є все: гроші, титули, пошана, навіть успіх у жінок, — через те вони нічого не прагнуть. А без цієї пружини, пане Вокульський, вони мусять стати знаряддям в руках нових — честолюбних людей… А ми з вами ще багато чого прагнемо, — додав він тихіше. — Їхнє щастя, що вони натрапили на нас…
Вокульський нічого не відповів, і адвокат, подумавши; що той — надто хитрий дипломат, в душі пошкодував про свого надмірну щирість. «Кінець кінцем, — думав він, скоса поглядаючи на Вокульського, — якби він навіть сказав князеві про нашу розмову, то що він мені зробить? Сінажу, що хотів його випитати…» «В яких це честолюбних задумах він мене підозрює?..» — в свою чергу думав Вокульський.
Він попрощався з князем, обіцяв бувати на всіх нарадах і, вийшовши на вулицю, одіслав екіпаж додому. «Що йому потрібно від мене, цьому панош Охоцькому? — тривожився він. — Звичайно, тут йдеться про панну Ізабеллу… Може, він хоче налякати мене?.. Чудний… Якщо вона його любить, то йому навіть не треба нічого казати — я сам одійду… Але якщо вона його не любить, то нехай стережеться віднаджувати мене від неї… Мені здається, я один раз в житті зроблю якусь величезну дурницю — звичайно, через панну Ізабеллу. Коли б ця дурниця не окотилась на ньому, шкода було б хлопця…»
В під’їзді почулися квапливі кроки. Вокульський обернувся й побачив Охоцького.
— Ви ждали? Пробачте!.. — сказав молодик.
— Підемо до Лазенок? — спитав Вокульський.
— Вудь ласка!
Якийсь час вони йшли мовчки. Молодик був задуманий, Вокульський — занепокоєний.
Він вирішив одразу вхопити бика за роги.
— Ви близький родич сім’ї Ленцьких? — спитав він.
— Не дуже, — відповів молодик. — Моя мати мала честь бути уродженою Ленцькою, — сказав він іронічно, — але батько був лише Охоцький. Це дуже послаблює родинні зв’язки… З паном Томашем, який мені доводиться двоюрідним дядьком, — я не був би знайомий і по сей день, якби він не зубожів.
— Панна Ізабелла дуже достойна особа, — промовив Вокульський, дивлячись собі під ноги.
— Достойна? — повторив Охоцький. — Скажіть: богиня!..
Коли я розмовляю з нею, мені здається, що вона могла б заповнити все моє життя. З нею одною я почуваю себе спокійним і забуваю про тугу, яка весь час мене гризе. Але що з того?.. Я не міг би сидіти з нею цілі дні в вітальні, як і вона зі мною в лабораторії.
Вокульський зупинився серед вулиці.
— Ви займаєтесь фізикою чи хімією? — спитав він здивовано.
— Ах, чим я тільки не займаюся!.. — відповів Охоцький. — Фізикою, хімією і технологією… Я скінчив природничий факультет університету і фізико-математичний у політехнічному інституті. Займаюся всім; з ранку до ночі читаю і працюю, але нічого не досяг. Мені пощастило трохи удосконалити мікроскоп, сконструювати якийсь там електричний прилад, якусь лампу…
Вокульський все більше дивувався.
— То це ви той Охоцький, винахідник?..
— Я, — відповів молодик. — Але яке це має значення?..
Абсолютно ніякого! Як подумаю, що в двадцять вісім років зробив так мало, мене огортає розпач. Мені хочеться або розтрощити свою лабораторію й поринути в світське життя, до якого мене тягнуть, або пустити собі кулю в лоб… Елемент Охоцького або електрична лампа Охоцького… Яка це мізерна дрібниця!.. Пориватися кудись з дитинства і спинитись на лампі — це жахливо!.. Дожити до середини життя і не знайти навіть сліду того шляху, яким хотілося б іти, — хіба ж нема від чого впасти в розпач!..
Охоцький замовк і, помітивши, що вони вже в Ботанічному саду, зняв капелюха. Вокульський уважно подивився на нього і зробив нове відкриття. Незважаючи на елегантний костюм, молодик зовсім не здавався франтом; він, мабуть, і не турбувався про свій зовнішній вигляд. Волосся його було скуйовджене, галстук трохи збився набік, гудзик на жилеті розстебнутий. Можна було догадатись, що хтось пильно стежить за його білизною і костюмом, але сам він поводився з ними недбало, і саме ця недбалість, що виявлялась у шляхетних формах, надавала йому оригінальної чарівності. Всі його рухи були якісь розкидані, але прекрасні. Прекрасний був навіть його спосіб дивитись, слухати (швидше — не слухати) і навіть губити капелюха.
Вони вийшли на пагорок, відкіля видно було колодязь, прозваний Кругляком. Навколо було багато гуляючих, проте Охоцький не звертав на них уваги і, показавши капелюхом на одну з лавок, сказав:
— Я багато читав про те, що люди з великою метою щасливі. Брехня. Адже я маю неабиякі прагнення, а вони тільки роблять мене смішним і відштовхують від мене близьких людей. Ось гляньте на оту лавку… На початку червня, о десятій годині вечора, ми сиділи на ній з кузиною і панною Флорентіною. Як звичайно, світив місяць і навіть співали солов’ї. Настрій у мене був мрійний. Раптом кузина спитала: «Кузен, ви знаєте астрономію?» — «Трохи». — «То скажіть мені, яка ото зірка?» — «Не знаю, — відповів я, — але напевне відомо, що люди ніколи не потраплять на неї. Людина прикута до землі, як устриця до скелі…» В цю хвилину в мені прокинулась моя ідея чи моя манія… Я забув про красуню кузину і став мріяти про літаючі машини. А тому що коли я думаю, то мушу ходити, я встав з лавки й, не попрощавшись з кузиною, залишив її.
- Предыдущая
- 53/210
- Следующая
