Лялька - Прус Болеслав - Страница 56
- Предыдущая
- 56/210
- Следующая
Він розгорнув листа і прочитав:
«Шановний пане! Важлива новина: через кілька днів продаватиметься будинок Леицьких, а єдиним покупцем буде баронеса Кшешовська — їхня родичка й ворог. Я напевне знаю, що вона заплатить за будинок лише шістдесят тисяч, а в такому разі залишок посагу панни Ізабелли в сумі тридцять тисяч карбованців пропаде. Це дуже сприятливий момент, бо панна Ізабелла, поставлена перед необхідністю вибирати між злиднями і шлюбом з маршалком, охоче погодиться на всяку іншу комбінацію. Я гадаю, що цього разу ви не проминете зручної пагоди, як то було з векселями Лепцького, коли ви подерли їх перед моїми очима. Пам’ятайте: жінки так люблять бути пригнобленими, що для більшого ефекту не вадить інколи придавити їх ногою. Що рішучіше Ви це зробите, то певніше вона Вас покохає. Пам’ятайте про це!..
Зрештою, Ви можете зробити Бельці невелику приємність. Барон Кшешовський, перебуваючи в скрутному становищі, продав дружині свого улюбленого коня, який цими днями має брати участь в скачках і на якого він покладав великі надії. Наскільки мені відомі їхні взаємини, Бельця була б дуже задоволена, якби в день скачок цей кінь не належав ні баронові, ні його дружині. Баронові було б соромно, що він продав коня, а баронесі було б прикро, якби кінь виграв гроші для когось іншого. Великосвітські інтриги — це дуже делікатна справа, але спробуйте їх використати.
Нагода незабаром трапиться, бо, наскільки мені відомо, один такий Марушевич, приятель обох Кшентовських, має запропонувати Вам купити цього коня. Пам’ятайте, що ланки коряться тільки тим, хто міцно тримає їх в руках, одночасно потураючи їхнім примхам.
Правду кажу, я починаю вірити, що Ви народилися під щасливою зіркою.
Щиро віддана вам А. М.»
Вокульський глибоко зітхнув; обидві новини були важливі. Він вдруге перечитав листа, дивуючись з різкого стилю пані Мелітон та з її зауважень на адресу жіноцтва.
Міцно тримати людей і обставини в своїх руках — це було в натурі Вокульського; він усіх і все готовий був скрутити в руках, крім панни Ізабелли. Вона була єдиною істотою, якій він хотів би дати повну волю або навіть коритися їй.
Він мимоволі оглянувся: слуга й добі стояв у дверях.
— Іди спати, — сказав він йому.
— Зараз піду, тільки був тут ще один пан, — відказав слуга.
— Який пан?
— Він залишив картку, он лежить на столі.
На столі лежала візитна картка Марушевича.
— Ага… Що ж той пан казав?
— Та він так ніби нічого й не казав. Тільки питав, коли ви буваєте вдома. Ну, я й сказав йому: отак о десятій вранці, тоді він сказав, що прийде завтра о десятій, тільки на хвилинку.
— Гаразд. На добраніч.
— Кланяюсь в ноги, пане.
Слуга вийшов. Вокульський відчув себе цілком спокійним. Охоцький і його літаючі машини якось одразу втратили своє значення. Він знову був повний енергії, як тоді, коли виїжджав у Болгарію. Тоді він вирушав здобувати капітал, а тепер має нагоду частину його витратити для напни Ізабелли. Не давала йому спокою фраза з листа пані Мелітон: «…поставлена перед необхідністю вибирати між злиднями і шлюбом з маршалком…» Отже, вона ніколи не опиниться в цьому становищі. І врятує її не якийсь там Охоцький з допомогою своєї машини, а саме він… Відчував у собі стільки сили, що коли б у цю хвилину над ним завалилася стеля з двома горішніми поверхами, він мабуть, удержав би її.
Діставши з шухляди записну книжку, Вокульський почав підрахунки: «Скаковий кінь — дрібниця… Коштуватиме щонайбільше тисячу карбованців, з яких певна частина повернеться… Будинок — шістдесят тисяч, посаг панни Ізабелли — тридцять тисяч, разом — дев’яносто тисяч. Нівроку собі… майже третина мого капіталу. Проте за будинок мені повернуть принаймні шістдесят тисяч або більше… Тільки треба буде умовити Ленцького, щоб ці тридцять тисяч він доручив мені. За них я платитиму їм на рік п’ять тисяч дивідендів. Думаю, що цього їм на прожиток вистачить? Коня віддам берейторові, нехай підготує його до скачок… О десятій буде у мене Марушевич, об одинадцятій піду до адвоката… Гроші позичу за вісім процентів річних — отже, ще сім тисяч двісті карбованців. Сам матиму, напевне, процентів п’ятнадцять, пу й будинок даватиме якісь прибутки…
А що скажуть мої компаньйони? Та мені це однаково!
Я маю сорок п’ять тисяч карбованців доходу на рік, з них витрачу дванадцять-тринадцять тисяч, залишиться тридцять дві тисячі карбованців… З такими грішми моя дружина не повинна б нудьгувати… Протягом року позбудуся того будинку хоч би і з втратою тридцяти тисяч карбованців… А втім, це не втрата, а посаг панни Ізабелли…»
Опівночі Вокульський почав роздягатись. Під впливом точно накресленого плану, виразної мети нерви його заспокоїлись. Він погасив світло, ліг, подивився на фіранки, які колихав на вікні вітер, і заснув як убитий.
Прокинувся він о сьомій годині таким бадьорим і веселим, що слуга, помітивши це, затримався в кімнаті.
— Чого тобі треба? — спитав Вокульський.
— Мені нічого. А от сторожеві, прошу папа, треба, та він не сміє просити вас, щоб ви потрудились бути його дитині хрещеним батьком.
— А-а-а!.. А він питав мене, чи я хочу, щоб у нього була дитина?
— Не питав, бо ви тоді були на війні.
— Ну, гаразд. Буду його кумом.
— То, може б, ви мені тепер подарували старого сюртука, бо як же я піду на хрестини?
— Гаразд, візьми собі сюртука.
— А припасувати на мене?..
— От дурень, не мороч мені голови…. Візьми та припасуй, хоч я не знаю, що саме.
— Та я хотів би, прошу пана, оксамитного коміра.
— Ну то пришивай собі оксамитного коміра та йди к чорту.
— Ви зовсім даремно гніваєтесь, бо я ж стараюсь для вашого гонору, а не для себе, — відповів слуга і вийшов, грюкнувши дверима.
Він відчував, що його пан у найкращому настрої.
Вокульський одягнувся й сів за бухгалтерські книги, разом п’ючи без нічого чай. Закінчивши підрахунки, він написав одну телеграму в Москву про надіслання чека на сто тисяч карбованців, а другу — віденському торговельному агентові, щоб той затримав деякі замовлення.
За кілька хвилин перед десятою увійшов Марушевич.
Молодик здавався ще більш виснаженим та несміливим, ніж учора.
— Ви дозволите, — промовив він після привітання, — я одразу викладу карти на стіл… У мене до вас незвичайна пропозиція…
— Готовий слухати найнезвичайнішу.
— Баронеса Кшешовська (я приятель барона й баронеси), — казав виснажений молодик, — хоче продати скакового коня. Я одразу й подумав, що, може б, ви, при ваших зв’язках, захотіли купити цього коня… У нього величезні шанси на виграш, тим більше, що в забігу, крім нього, йде ще тільки двоє коней, набагато слабших…
— Чому ж баронеса сама не хоче брати участі в скачках?
— Вона?.. Вона смертельно ненавидить скачки!
— То нащо ж вона купувала скакового коня?
— З двох причин, — відповів молодик. — По-перше, баронові потрібно було дістати вісімсот карбованців на сплату боргу честі, і він сказав, що застрелиться, коли не дістане цих грошей, хоч би за свого улюбленого коня, по-друге, баронеса не бажає, щоб її чоловік брав участь в скачках.
Отож вона купила цього коня, а тепер аж захворіла від сорому й розпачу і хотіла б продати його за будь-яку ціну.
— А саме?
— За вісімсот карбованців, — відповів молодик, опустивши очі.
— Де стоїть кінь?
— В манежі у Міллера.
— А документи?
— Ось вони, — вже веселіше відповів Марушевич, витягаючи пачку паперів з бічної кишені сюртука.
— Можемо одразу скінчити? — спитав Вокульський, переглядаючи папери.
— Можемо негайно.
— Після обіду підемо дивитись на коня?
— Ну, звичайно…
— Значить, пишіть розписку, — сказав Вокульський і вийняв гроші з шухляди.
— На вісімсот… звичайно?.. — промовив молодик.
Він швиденько взяв папір і ручку й почав писати. Вокульський помітив, що рука у нього трохи тремтіла, а обличчя мінилося.
- Предыдущая
- 56/210
- Следующая
