Лялька - Прус Болеслав - Страница 66

• Предыдущая
• 66/210
• Следующая

Через кілька хвилин прийшов Вокульський.

Коли Марушевич побачив ненависного купчика, його пойняли такі суперечливі почуття, що він не тільки не знав, що говорити, а й втратив здатність думати. Пам’ятав тільки, що Вокульський повів його в кабінет за магазином, де стояла залізна каса, і подумав, що почуття його до Вокульського можна б назвати сумішшю погорди і презирства.

А ще йому пригадалось, як він ці свої відчуття намагався прикрити вишуканою чемністю, яка навіть йому самому здалася підлабузництвом.

— Що ви скажете? — спитав його Вокульський, коли вони вже сиділи. Причому Марушевич так і не збагнув, коли саме він зайняв це положення в просторі. Проте почав говорити, трохи затинаючись:

— Шановний пане Вокульський, я хотів довести вам свою доброзичливість… Баронеса, як вам відомо, хоче купити будинок Ленцьких. А барон, її чоловік, наклав вето на певну частину її майна, без якого вона купити будинку не зможе… Отож… барон тимчасово опинився в скрутному становищі… Йому бракує… бракує тисячі карбованців… Він хотів би ці гроші позичити… бо без них… без них, ви розумієте, він не зможе з достатньою енергією чинити опір дружині…

Бачачи, що Вокульський знову допитливо на нього дивиться, Марушевич витер з лоба піт.

— То це баронові потрібні гроші?

— Так, — швидко відповів Марушевич.

— Тисячі карбованців не дам, а так триста… чотириста..

І то під розписку барона.

— Чотириста! — машинально повторив Марушевич і швиденько додав: — За годину привезу розписку барона… Ви тут будете?

— Буду.

Марушевич вийшов з кабінету й за годину справді повернувся з розпискою барона Кшешовського. Прочитавши розписку, Вокульський поклав її в касу й видав Марушевичу чотириста карбованців.

— Барон постарається якнайближчим часом… — бурмотів Марушевич.

— Можна не поспішати, — відповів Вокульський. — Барон, здається, нездужає?

— Так… трохи… Завтра або післязавтра він виїжджає… Поверне якнайближчим…

Вокульський попрощався з ним, холодно кивнувши головою.

Молодик швидко вийшов з магазину, забувши навіть повернути Жецькому карбованця за візника. Опинившись на вулиці, він з полегкістю зітхнув і став обмірковувати останні події: «Ах, підлий купчик!.. Він насмілився дати мені чотириста карбованців замість тисячі… Господи, як тяжко ти караєш мене за легковажність… Аби тільки відігратись, слово честі, шпурну йому в очі ці чотириста карбованців і ще тих двісті… Боже, як я морально занепав…»

Пригадались йому кельнери різних ресторанів, більярдні маркери та швейцари готелів, у яких він також різноманітними способами вициганював гроші. Але жоден з них не здавався йому таким гидким та гідним зневаги, як Вокульський. «Слово честі, — думав він, — я добровільно вліз в його бридкі лабети… Господи, як тяжко ти караєш мене за легковажність…»

Натомість Вокульський був дуже задоволений. «Мені здається, — думав він, — що цей Марушевич великий гультяй та ще й жульман. Він хотів, щоб я знайшов йому посаду, проте знайшов її сам: стежить за мною і доносить, кому треба. Був би наробив мені великого клопоту, коли б не оці чотириста карбованців, на які, я певен, він видав мені фальшиву розписку. Кшешовський, хоч який самодур та нероба, все-таки людина чесна… (Чи може бути чесною людиною нероба?) В усякому разі, задля інтересів та примх своєї дружини він не позичав би грошей у мене…»

Йому стало дуже прикро; він опустив голову на руки й думав далі: «Але що ж я все-таки роблю?.. Свідомо допомагаю жульманові шахрувати. Якби я сьогодні вмер, Кшешовському довелося б сплатити ці гроші… Ні, Марушевич сів би в тюрму… Та це його не мине…»

За хвилину огорнув його ще більший песимізм. «Чотири дні тому я мало не вбив людини, сьогодні другій проклав міст до тюрми — і все це задля неї, за єдине merci.

Але задля неї я нажив капітал, даю заробіток сотням людей, примножую багатства батьківщини… Чим же я був би без неї? Дрібним галантерейним купцем. А сьогодні про мене говорить уся Варшава. Ну що ж!.. Купка вугілля приводить в рух пароплав з кількома сотнями пасажирів, а любов рухає мною. А якщо вона спалить мене так, що від мене залишиться тільки жменя попелу?.. Боже мій, який він мізерний, цей світ!.. Правду каже Охоцький. Жінка — підле створіння: вона бавиться тим, чого навіть неспроможна збагнути…»

Він так глибоко поринув у гіркі роздуми, що не почув, як позад нього відчинилися двері й залунали кроки. Опам’ятався аж тоді, коли до нього доторкнулася чиясь рука.

Він повернув голову й побачив адвоката з великим портфелем під пахвою; вираз його обличчя був дуже похмурий.

Збентежений Вокульський схопився й посадив гостя в крісло. Знаменитий адвокат поклав портфеля на стіл і, потираючи одним пальцем потилицю, стиха заговорив:

— Пане… пане Вокульський! Дорогий мій пане Станіславе! Що ви виробляєте, пане добродію?.. Я заперечую… протестую…. подаю скаргу від вельможного пана Вокульського, вітрогона, до дорогого пана Станіслава, який з посильного хлопчини при магазині перетворився на вченого і мав здійснити реформу в нашій торгівлі з закордоном. Пане… пане Станіславе, так не можна!..

Говорячи це, він потирав потилицю з обох боків і кривився так, ніби мав повен рот хініну.

Вокульський опустив очі й мовчав; адвокат говорив далі:

— Дорогий мій, одним словом — погані справи. Граф Саноцький, пам’ятаєте — отой прихильник грошових заощаджень, — хоче зовсім вийти із спілки… І знаєте чому?

З двох причин: по-перше, ви бавитесь у скачки, а по-друге, б’єте його на цих скачках. Разом з вашим конем ішов і його, і він програв. Граф страшенно невдоволений і бурчить: «На якого чорта я вкладатиму свій капітал? Хіба на те, щоб давати можливість усяким купчикам виривати у мене з-під носа призи?..»

— Даремно я його умовляв, — трохи перепочивши, говорив далі адвокат, — що скачки така сама вигідна справа, як і кожна інша, навіть вигідніша, бо ви за кілька днів на вкладені вісімсот карбованців заробили триста; але граф одразу заткнув мені рота: «Вокульський, — каже, — весь виграш і вартість коня пожертвував дамам на притулок та ще хтозна-скільки переплатив Юнгові й Міллерові…»

— Невже я не можу робити навіть цього? — перебив Вокульський.

— Можете, можете, — згідливо підтакував знаменитий адвокат. — Можете робити, але, роблячи так, ви тільки повторюєте старі гріхи, що їх набагато вправніше робили ваші попередники. А тим часом і я, і князь, і оті графи зблизилися з вами не для того, щоб ви повторювали старі гріхи, а щоб показали нам нову путь.

— Ну, то нехай виходять із спілки, — рішуче сказав Вокульський, я їх не заманював до неї.

— І вийдуть, — казав адвокат, вимахуючи рукою, — якщо ви зробите ще хоч одну помилку…

— Наче я наробив їх так багато!..

— Ви просто незвичайний! — розсердився адвокат і ляснув себе по коліні. — А знаєте, що говорить граф Літинський, отой англофіл, отой: «те-ек»?.. Він каже: «Вокульський викінчений джентльмен, він стріляє, як Немврод[74], але… це не керівник комерційного підприємства. Бо сьогодні він вкладе в підприємство мільйони, а завтра викличе кого-небудь на дуель і все поставить під загрозу…»

Вокульський аж посунувся назад з кріслом. Про такий докір він навіть подумати не міг. Помітивши враження, яке справили його слова, адвокат вирішив кувати залізо, поки гаряче.

— Пане Станіславе, якщо не хочете зіпсувати добре початої справи, то не робіть більше таких дурниць. А найголовніше — не купуйте будинку Ленцьких. Пробачте, але якщо ви вкладете в нього дев’яносто тисяч, то спілка розвіється, як дим. Люди побачать, що ви вкладаєте великий капітал на шість чи сім процентів річних, і втратять віру в ті проценти, які ви їм обіцяєте, і навіть… розумієте… можуть підозрювати…

Вокульський підхопився з крісла.

— Не треба мені ніяких спілок!.. — крикнув він. — Я ні в кого не запобігаю ласки, швидше можу обдарувати тією інших. Хто мені не довіряє, нехай перевірить справи цілого підприємства… Нехай пересвідчиться, що я нікого не обманював, але спільником моїм він уже не буде. Всілякі примхи — не монополія князів та графів. У мене теж є свої примхи, і я не люблю, коли втручаються в мої справи…

• Предыдущая
• 66/210
• Следующая