Завоювання Плассана - Золя Эмиль - Страница 16

• Предыдущая
• 16/83
• Следующая

— Далебі, — сказав він, не спускаючи з неї очей, — я нічого не можу вам сказати… Може, ви розкажете мені щось про нього?

— Я? — вигукнула вона, дуже здивована. — Я ніколи його не бачила… Стривайте, я знаю, що він вікарій у церкві святого Сатюрнена, про це мені сказав абат Бурет. І, знаєте, це наводить мене на думку, що мені слід запросити його на мої четверги. У мене бувають ректор семінарії і секретар епіскопа.

Потім, звертаючись до Марти, додала:

— Знаєш, коли ти побачиш свого пожильця, вивідай обережно, чи буде моє запрошення приємне для нього.

— Ми його майже не бачимо, — поспішив відповісти Муре. — Хіба тільки коли він виходить з дому чи повертається; до того ж він ніколи не заходить в розмови. Та це й не моя справа.

Він і далі недовірливо стежив за нею. Безперечно, вона знала далеко більше про абата Фожа, ніж хотіла розповісти. Проте пильний погляд зятя анітрохи не збентежив її.

— Це мені байдуже, кінець кінцем, — сказала вона невимушено. — Якщо він приємна людина, я завжди знайду нагоду запросити його до себе. До побачення, діти мої!

Вона піднімалась на ганок, коли на порозі з’явився високий старий чоловік. На ньому були чистенькі штани, пальто з синього сукна і хутряний кашкет, насунутий на очі. В руці він тримав батіг.

— А! Дядько Маккар! — закричав Муре, кинувши цікавий погляд на тещу.

Фелісіте роздратовано махнула рукою. Маккар був позашлюбним братом Ругона; з допомогою брата він і повернувся до Франції після того, як був скомпрометований участю в селянському повстанні 1851 року. Повернувшися з П’ємонта, він жив як заможний буржуа-рантьє. Придбав собі, не знати на які гроші, маленький будинок у селі Тюлет, за три милі від Плассана. Потроху він приодягся і навіть купив собі двоколку і коня. Тепер його частенько можна було зустріти на шляхах; з люлькою в роті, він втішався свіжим повітрям, вищиряючи зуби, як приручений вовк. Вороги Ругонів казали, що брати зробили разом щось дуже погане, і тепер Антуан Маккар живе на утриманні П’єра Ругона.

— Добридень, дядечку, — з притиском промовив Муре, — оце й ви завітали до нас у гості?

— Аякже, — простодушно відповів Маккар, — як і кожного разу, коли буваю в Плассані… А! Фелісіте! От кого не сподівався здибати тут! Я приїхав побачитися з Ругоном, треба було йому дещо сказати…

— І він був дома, правда? — стурбовано перебила вона. — Добре, добре, Маккаре…

— Так, він був удома, — спокійно відповів Маккар, — я бачив його, і ми поговорили. Ругон — то добра душа!

Він посміхнувся. Фелісіте потупцювала на місці, дуже стривожена, а він почав знову таким надтріснутим голосом, що завжди здавалося, ніби він з усіх глузує.

— Муре, мій хлопче, я тобі привіз двох кролів, вони там у кошику, я віддав їх Розі… І Ругонові теж привіз двійко, — ви знайдете їх у себе, Фелісіте, і скажете мені потім, як вони вам сподобались. А, шельми, які ж вони жирні! Я їх відгодував спеціально для вас… Що вдієш, діти мої, я люблю робити подарунки.

Фелісіте пополотніла й міцно стулила губи, а Муре не зводив з неї очей, посміюючись у душі. Їй дуже хотілося піти, але вона боялася, що Маккар почне тут щось розповідати про неї, якщо вона піде раніше за нього.

— Спасибі, дядечку, — сказав Муре, — минулого разу ваші сливи були просто чудові… Може, вип’єте чарочку?

— Від цього не відмовлюсь.

Коли Роза принесла йому склянку вина, він сів на поруччя тераси і почав пити його повільно, прицмокуючи язиком і розглядаючи вино проти світла.

— Це вино з сент-етропських країв, — сказав віл, — кого-кого, а мене не обдуриш, я добре знаю весь наш край.

Він хитав головою сміючись.

Раптом Муре спитав його з особливою інтонацією в голосі:

— А як там ся мають у Тюлеті?

Маккар підвів очі, оглянув усіх, прицмокнув востаннє язиком, поставив склянку поруч себе на кам’яне поруччя і недбало відповів:

— Непогано… Позавчора я мав відомості; вона почуває себе так само, як і завжди.

Фелісіте відвернулася. Запала мовчанка. Муре торкнувся найболючішої сімейної рани, нагадавши про божевільну матір Ругона і Маккара, вже кілька років замкнену в будинку для душевнохворих у Тюлеті. Маленька садиба Маккара лежала поруч, і здавалось, що Ругон оселив там старого дивака навмисне для догляду за хворою матір’ю.

— Вже пізно, — закінчив нарешті Маккар, підводячись, — а мені треба повернутись додому завидна… Ну, Муре, хлопче мій, я чекаю на тебе найближчими днями. Ти ж обіцяв мені, що приїдеш.

— Я приїду, дядечку, приїду.

— Та я хочу, щоб усі приїхали, чуєш, усі… Мені там нудно самому. Я вас добре почастую.

І, звертаючись до Фелісіте, він додав:

— Перекажіть Ругонові, що я розраховую також і на нього, і на вас. Те, що стара мати там під боком, не повинно стати на заваді. Що ж, ніколи й розважитися не можна?.. Я вам кажу, що вона почуває себе добре, її там доглядають. Можете мені повірити… Я почастую вас таким винцем! Я роздобув його на Сейських горбах. Від цього винця враз п’янієш. От побачите!

Говорячи це, він прямував до дверей. Фелісіте йшла так близько від нього, що, здавалось, вона виштовхувала його. Всі провели його на вулицю. Він одв’язував коня, віжками прив’язаного до віконниці, коли абат Фожа, який повертався додому, пройшов, злегка вклонившись, повз них. Наче чорна тінь промайнула нечутно. Фелісіте хутко обернулась, провела Фожа очима до сходів, не встигши зазирнути йому в обличчя. Маккар наче до місця прикипів від подиву, похитав головою і пробурмотів:

— Як, мій хлопче, ти взяв до себе пожильцем попа? У нього якийсь чудний погляд, у цього чоловіка. Бережись, сутани приносять нещастя.

Він сів у свою двоколку, посвистуючи потихеньку, і підтюпцем поїхав вулицею Баланд. Його зігнута спина і хутряний кашкет зникли за рогом вулиці Таравель. Коли Муре обернувся, він почув, що теща говорила Марті:

— Мені здається, краще буде, якщо ти сама з ним поговориш, щоб моє запрошення було не таким офіційним. Ти мені зробиш приємність, якщо тобі вдасться з ним поговорити.

Вона замовкла, почуваючи, що виказала себе. Нарешті, міцно поцілувавши Дезіре, вона пішла, кинувши ще раз погляд на вулицю, щоб пересвідчитися, що Маккар не повернеться базікати про неї, коли вона піде.

— Ти знаєш, що я забороняю тобі встрявати в справи твоєї матері, — сказав Муре своїй дружині, коли вони входили в дім. Завжди вона затіває якісь історії, що в них ніхто не розбереться. Ну, на якого дідька потрібен їй цей абат? Коли б у неї не було прихованого інтересу до нього, вона не запрошувала б Фожа. Недарма цей піп приїхав сюди з Безансона. Тут щось криється.

Марта знову взялася за вічне своє лагодження білизни, яке забирало в неї цілі дні. Він ще трохи покрутився коло неї, примовляючи:

— Вони мене просто смішать, старий Маккар і твоя мати. Ну, вже й ненавидять вони одне одного! Ти бачила, як її дратувало, що він завітав до нас. Вона завжди боїться, що він почне розповідати про неї такі речі, про які не треба знати стороннім. А він би міг розказати чимало цікавого!.. Але мене до нього і калачем не принадиш! Я поклявся не встрявати в цей бруд… Бачиш, мій батько мав рацію, коли говорив, що рідня моєї матері, всі оці Ругони і Маккари, не варті шворки, на якій їх слід було б повісити. У мене та сама кров, що і в тебе, отже, тобі нема чого ображатися, коли я кажу це. А кажу я тому, що це правда. Вони розбагатіли тепер, але бруду з них це не змило, а навіть навпаки…

Нарешті він пішов пройтися по бульвару Совер, де звичайно зустрічався з приятелями, балакав з ними про погоду, про врожай, про недавні події. На другий день він узяв на себе велику поставку мигдалю і більш як тиждень йому довелося бігати в цій справі, отож він майже забув про абата Фожа. А втім, абат уже починав йому набридати, надто вже він був потайний. Двічі Муре навіть ухилявся від розмови з ним, зрозумівши, що той шукав його тільки, щоб дослухати історію про зграю супрефектури і Растуаля. Коли Роза розповіла йому, що пані Фожа знов намагалася викликати її на розмову, він дав собі слово більш не розкривати рота. Тепер, дивлячись на щільно зсунені завіски верхнього поверху, він бурмотів:

• Предыдущая
• 16/83
• Следующая