Завоювання Плассана - Золя Эмиль - Страница 29

• Предыдущая
• 29/83
• Следующая

Коли Роза забрала Дезіре, він вичитував Марті ще цілу годину:

— Ти живеш тепер для чужих дітей. До своїх тобі байдуже. Це зрозуміло… Ах, яка ти дурна! Ти виснажуєшся заради цих негідниць, які сміються з тебе і тягаються з хлопцями по всіх закутках. Піди лишень прогуляйся увечері в бік Майля. Ти побачиш цих паскудниць із задраними спідницями, а ти їх хочеш віддати під опіку пречистої діви.

Передихнувши, він провадив далі:

— Подбай принаймні про Дезіре, перш ніж витягати з грязі повій. У неї дірки на сукні з кулак завбільшки. Незабаром знайдемо її в садку із зламаною рукою або ногою… Я не кажу тобі нічого ні про Октава, ні про Сержа, хоч мені б дуже хотілось, щоб ти була дома, коли вони приходять з колежу… Вони тут казна-що виробляють… Вчора вони розкололи дві плитки на терасі, пускаючи ракети… Я тобі кажу, якщо ти не сидітимеш удома, незабаром розвалиться весь будинок.

Марта несміливо виправдувалась. Їй конче треба було вийти з дому. В глузливих словах Муре було багато правди: домівка явно занепадала. Цей спокійний куточок, над яким колись так мирно заходило сонце, робили гамірним і незатишним пустощі дітей, поганий настрій батька і байдужість стомленої матері. Ввечері за обідом всі їли без апетиту й сварилися. Роза робила, що хотіла. А втім, куховарка була на боці пані.

Дійшло до того, що Муре, зустрівши тещу, гірко поскаржився на Марту, хоч і почував, що робить старій велику приємність, розповідаючи про нелад у своїй родині.

— Ви мене дуже дивуєте, — всміхаючись, сказала Фелісіте. — Мені здавалось, що Марта боїться вас, я навіть вважала її надто безвольною і покірною. Жінка не повинна тремтіти перед своїм чоловіком.

— Отож-то й воно! — вигукнув у розпачі Муре. — Вона ладна була крізь землю провалитися, тільки б уникнути сварки. Досить було одного погляду, і вона робила все, що я хотів. Тепер зовсім не те: скільки б я не кричав, вона однаково робить по-своєму. Вона, правда, нічого не каже, вона не суперечить мені, але цього вже недовго чекати…

Фелісіте лицемірно відповіла:

— Якщо ви хочете, я поговорю з Мартою. Але це може її образити. Такі речі повинні лишатися між подружжям. Та я не тривожусь, бо знаю, що ви зумієте відновити в домі спокій, яким ви так пишалися.

Муре похитав головою, опустивши очі, і почав знову:

— Ні, я себе знаю, я кричу, але з цього нічого не виходить. По суті, я слабкий як дитина… Даремно думають, що жінка корилася мені в усьому. Якщо вона часто робила так, як я хотів, то це тому, що їй було байдуже — зробити так чи інакше. Незважаючи на всю свою лагідність, вона дуже вперта… Ну що ж, я постараюся вплинути на неї.

Потім, підвівши голову, він додав:

— Краще б я нічого вам не розповідав; ви нікому про це не скажете, правда?

На другий день Марта зайшла до матері. Набравши суворого вигляду, Фелісіте сказала:

— Ти даремно, доню, так погано поводишся з чоловіком… Я бачила його вчора, він дуже роздратований. Я добре знаю, що в нього багато смішних рис, але це не привід для того, щоб занедбати домівку.

Марта пильно подивилася на матір.

— Ах, він скаржився на мене! — різко сказала вона. — Краще б він мовчав, я ж не скаржусь на нього.

І вона заговорила про інше. Але пані Ругон звернула розмову знову на її чоловіка, розпитуючи про абата Фожа.

— Скажи мені, може, Муре не любить абата і сердиться на тебе через нього?

Марта дуже здивувалася.

— Навіщо вигадувати таке! — промовила вона. — Чого б це моєму чоловікові не любити абата Фожа? Принаймні мені він ніколи нічого не сказав такого, щоб я могла це запідозрити. Він і вам нічого такого не казав, правда?.. Ні, ви помиляєтесь. Він сам пішов би по них нагору, якби абатова мати не прийшла зіграти з ним партію в пікет.

І справді, Муре жодним словом ні разу не натякнув на абата Фожа. Часом він трохи різко жартував з нього, приплутуючи його ім’я до глузування з побожності, яким він мучив дружину. Оце й усе.

Якось уранці він голився і крикнув Марті:

— Якщо підеш сповідатися, люба моя, то візьми собі за духівника абата. Принаймні тоді твої гріхи не вийдуть за межі дому.

Абат Фожа сповідав по вівторках і п’ятницях. В ці дні Марта не ходила до церкви св. Сатюрнена, вона казала, що не хоче його турбувати, але ще більше стримувала її якась боязка соромливість, що охоплювала її, коли вона бачила його у стихарі, від якого йшов ледве відчутний запах ризниці. Якось у п’ятницю вона пішла разом з пані де Кондамен подивитись, як посувається робота в майбутньому Притулку пречистої діви. Робітники закінчували фасад. Пані де Кондамен голосно висловила своє невдоволення, заявивши, що прикраси жалюгідні, позбавлені смаку; на її думку, треба було б поставити дві легкі колони із стрілчастою аркою, щось оригінальне й побожне водночас, якийсь архітектурний утвір, що зробив би честь комітетові дам-патронес. Марта спочатку не погоджувалася з нею, але все-таки нарешті визнала, що фасад справді дуже непоказний. А оскільки пані де Кондамен дуже на цьому наполягала, вона пообіцяла того ж таки дня поговорити з паном Льєто. Щоб додержати слова, вона по дорозі додому зайшла в собор. Була четверта година, і архітектор щойно пішов. Коли вона спитала абата Фожа, ключар сказав їй, що він сповідає в каплиці св. Аврелії. Тільки тоді вона згадала, який сьогодні день, і сказала, що не може чекати. Проте, минаючи каплицю св. Аврелії, вона подумала, що абат міг її побачити. Насправді ж її охопила якась дивна кволість. Вона сіла біля каплиці, спершися на грати. І залишилась там.

Небо було сіре, церкву поволі огортав присмерк. У бокових притворах, уже зовсім темних, поблискував то вогник лампадки, то позолочена ніжка свічника, то срібна риза на статуї мадонни; пронизуючи головний неф, блідий промінь поволі згасав на полірованих дубових лавах і кріслах. Марта ще ніколи не почувала такого знесилля; ноги її підламувались, руки так обважніли, що вона не могла їх тримати опущеними і склала на колінах. Вона поринула в якусь дуже приємну дрімоту, крізь яку все бачила й чула. Десь під склепінням пролунали легкі звуки, упав стілець, почулися кроки запізнілої молільниці; все це розчулювало Марту, набирало якогось мелодійного звучання, що зворушувало її до глибини серця. Останні відблиски дня і тіні, що перебігали по колонах, ніби огортаючи їх темними чохлами, здавалися їй ніжними переливами мінливого шовку; вона поринала в якусь чарівну знемогу, в якій все її єство неначе тануло і вмирало. Потім усе навколо неї раптом згасло. Вона зазнала мить якогось невимовного блаженства.

З цього екстазу її вивів звук голосу.

— Мені дуже прикро, — казав абат Фожа. — Я помітив вас, але не міг вийти…

Вона наче прокинулась і, аж підскочивши з несподіванки, глянула на нього. Він стояв перед нею у стихарі, сутінки згасаючого дня огортали його. Остання сповідниця щойно пішла, і порожня церква здавалася ще урочистішою.

— Ви хотіли мені щось сказати? — спитав він.

Вона зробила зусилля над собою, намагаючись пригадати.

— Так, — прошепотіла вона, — я вже не знаю… А! Це про фасад, пані де Кондамен вважає його надто убогим. Замість цих простих дверей треба було б поставити дві колони із стрілчастою аркою і вітражем. Це буде дуже гарно… Ви розумієте?..

Склавши руки на стихарі, він владно дивився їй в очі, нахиливши до неї своє суворе обличчя; а вона все ще сиділа, не маючи сили підвестися, і белькотіла якісь слова, ніби хтось приспав її волю і вона не могла струснути з себе цей дивний сон.

— Правда, це ще нові витрати… Можна було б задовольнитися колонами з м’якого каменю з простим барельєфом… Ми поговоримо про це з підрядчиком, якщо ви хочете; він скаже, скільки це коштуватиме. Тільки краще було б спершу сплатити його останній рахунок. Там, здається, щось із дві тисячі сто франків… Пані Палок сьогодні вранці казала, що у нас є гроші… Все це можна влаштувати, пане абат.

Вона опустила голову, наче пригнічена його поглядом, який відчувала на собі. Коли вона знову підвела голову і зустрілася з очима абата, то склала руки рухом дитини, що благає зглянутися на неї, і заридала. Священик дав їй виплакатись, все ще мовчки стоячи коло неї. Тоді вона, вся в сльозах, упала перед ним навколішки, затуливши обличчя руками.

• Предыдущая
• 29/83
• Следующая