Завоювання Плассана - Золя Эмиль - Страница 60

• Предыдущая
• 60/83
• Следующая

— Він не лихий, не кривдіть його!

— Авжеж! Я б не довірилась йому… Він встає вночі, щоб душити людей!

— Як собі хочете, а очі в нього лихі.

— Що ж це отак враз на нього найшло?

— Еге ж, враз… Таке з кожним може статися! А який лагідний був чоловік!.. Я йду, мені боляче на це дивитися. Ось вам три су за ріпу.

Муре впізнав Олімпію в гуртку жінок. Вона купила чудових персиків і несла їх у маленькій сумочці, з якими ходять дами з вищого товариства. Мабуть, вона розповідала якусь хвилюючу історію, бо кумасі, що її оточували, приглушено скрикували, сплескуючи з жалю руками.

— Тоді, — казала вона, — він схопив її за волосся і перерізав би їй горло бритвою, якби ми не прибігли вчасно й не запобігли злочинові… Нічого йому не кажіть, щоб не сталося нещастя…

— Га? Яке нещастя?.. — розгублено спитав Муре у Олімпії.

Жінки розступились. Олімпія насторожилась і обачливо пішла собі, пробелькотівши:

— Не гнівайтесь, пане Муре… Краще б ви йшли додому.

Муре повернув у завулок, що вів до бульвару Совер.

Знов залунали крики, кілька хвилин за його спиною чути було, як схвильовано гомонів ринок.

«Що це з ними сьогодні? — подумав він. — Може, це вони з мене сміялись? Проте я не чув, щоб називали моє ім’я… Певно, трапилась якась пригода».

Він зняв капелюха і оглянув його, боячись, чи не кинув на нього якийсь хлопчисько жменю вапна, але ні; не було й почепленого на спину паперового змія чи пацюкового хвоста. Це його заспокоїло. У тихому завулку він пішов знову ходою буржуа, що вийшов на прогулянку, і спокійно дійшов до бульвару Совер. Дрібні рантьє були на своїх місцях на лавці, гріючись на сонці.

— Дивіться! Муре! — здивовано промовив капітан у відставці.

Заспані обличчя присутніх пожвавила величезна цікавість. Не підводячись, вони витягали шиї і розглядали з голови до ніг Муре, який спинився перед ними.

— Що, вийшли прогулятися? — спитав капітан, очевидно, найсміливіший з усіх.

— Так, прогулятися, — неуважно відповів Муре, — погода чудова.

Всі обмінялися значущими усмішками. Їм було холодно, небо затягли темні хмари.

— Чудова, — промовив колишній чинбар, — вам легко догодити… Щоправда, ви одягнені вже в зимовий сюртук, він у вас дуже цікавий.

Усмішки перейшли в хихикання. Раптом Муре спало щось на думку.

— Погляньте, будьте ласкаві, — попросив він, хутко повертаючись спиною, — чи не намальовано у мене сонце на спині?

Колишні торговці мигдалем не могли більше стримуватися і зареготали. Жартун цієї компанії, капітан, примружив очі.

— Де сонце? — спитав він. — Я бачу тільки місяць.

Всі пирснули зі сміху, вважаючи, що це надзвичайно дотепно.

— Місяць? — перепитав Муре. — Зробіть мені ласку, зітріть його, він завдав мені багато прикростей.

Капітан ляснув його двічі чи тричі по спині і сказав:

— Ну от, мій любий друже, тепер ви позбулись його. Це справді не дуже приємно мати місяць на спині… Чого це у вас такий поганий вигляд?

— Я не дуже добре себе почуваю, — відповів Муре своїм байдужим тоном.

Йому здалося, що він чує якесь шепотіння на лавці.

— О! Про мене дуже дбають вдома. Моя дружина дуже добра, вона годить мені… Але мені потрібний добрий відпочинок. От чому я більше не виходжу і мене бачать яе так часто, як раніше. Коли я видужаю, то знову візьмуся за свої справи.

— А кажуть, — грубо перебив його колишній чинбар, — ніби нездужає ваша дружина.

— Моя дружина… Це брехня, вона зовсім не хвора, — вигукнув Муре збуджено. — У неї нічого, нічогісінько немає… На нас скоса дивляться тому, що ми сидимо спокійно вдома… Отаке, моя дружина хвора! Вона зовсім здорова, у неї навіть голова ніколи не болить.

Він белькотав уривчасті фрази, збентежено ховаючи очі, як людина, що бреше, а язик у нього плутався, як у балакуна, який довго мовчав. Рантьє співчутливо похитували головами, а капітан постукав себе пальцем по лобі. Колишній шапкар з передмістя, який пильно оглянув Муре від краватки до останнього гудзика на сюртуці, нарешті втупив очі в його черевики. Шнурок на лівому черевику розв’язався, і це здалося шапкареві знаменним; він штовхав ліктем сусідів, показуючи очима на кінчики розв’язаного шнурка. Незабаром усі, хто сидів на лавці, тільки й дивились, що на цей шнурок. Який жах! Всі ці статечні люди знизували плечима, ніби говорячи, що вважають справу безнадійною.

— Муре, — батьківським тоном сказав капітан, — зав’яжіть-но шнурок на черевику.

Муре подивився на свої ноги, проте, наче не зрозумівши, знову почав говорити. Ніхто йому не відповідав; тоді він замовк, постояв ще якусь мить і тихенько пішов далі.

— Він упаде, це факт, — заявив чинбар, підводячись, щоб довше його бачити. — Ну й кумедний же він! Певно, зсунувся зовсім з глузду.

В кінці бульвару Совер, коли Муре проходив повз Молодіжний клуб, він знову почув приглушений сміх, що супроводив його з тієї хвилини, як він вийшов на вулицю. Він помітив на порозі клубу Северена Растуаля, який показував на нього групі юнаків. Тепер він збагнув, що все місто сміялося з нього, Муре. Він понурив голову, його охопив якийсь страх; не розуміючи причини цього озлоблення, він несміливо пробирався попід будинками.

Повертаючи на вулицю Канкуен, він почув позаду себе якийсь шум. Обернувшись, побачив трьох хлопчаків, які йшли за ним — двоє більших із зухвалими обличчями і один зовсім маленький, дуже серйозний, який тримав у руці знайдений десь у канаві гнилий апельсин. Пройшовши вулицею Канкуен, він перетнув площу Рекале і опинився на вулиці Банн. Хлопчаки все йшли за ним.

— Хочете, щоб я нам’яв вам вуха? — раптом обернувшись і наступаючи на них, крикнув він.

Вони з реготом і криком кинулися врозтіч від нього. Муре, дуже почервонівши, відчув, що він має смішний вигляд. Зробивши над собою зусилля, він пішов своєю повільною ходою далі. Його страшенно бентежила думка, що він мусить перейти площу Супрефектури, пройти повз вікна Ругонів у супроводі ватаги цих бешкетників, яких чимраз більшало і які робилися дедалі зухвалішими. І справді, йому довелося піти в обхід, бо раптом він побачив пані Ругон, яка поверталася після вечерні разом з пані де Кондамен.

— Ату, ату його! — кричали хлопчаки.

Обливаючись холодним потом і спотикаючись, Муре почув голос старої пані Ругон, яка говорила дружині інспектора лісного відомства:

— Дивіться, ось цей нещасний! Це ганьба! Ми не можемо далі цього терпіти.

Тоді Муре, не володіючи більше собою, кинувся бігти. Витягнувши руки, нічого не тямлячи, він біг на вулицю Баланд, куди за ним гналася вся юрба хлопчаків, — їх уже була ціла дюжина. Йому здавалося, що по крутому спуску вулиці за ним з приглушеним сміхом мчать крамарі з вулиці Банн, торговки з ринку, перехожі з бульвару, молодь з клубу, Ругони, Кондамени, весь Плассан. Хлопчаки тупотіли ногами, стрибали на гострому камінні, зчиняючи такий галас, наче в тихий квартал впустили зграю собак.

— Лови його! — гукали вони.

— Ану, ату! Ну й кумедний сюртук!

— Гей, ви там, забігайте з вулиці Таравель, там його схопите.

— Мерщій! Мерщій!

Муре зробив одчайдушне зусилля, щоб добігти до своїх воріт, але спіткнувся і впав на тротуар; знесилений, він лишився там лежати кілька секунд. Хлопчиська, трохи побоюючись його кулаків, колом оточили його з переможними криками, а найменший з надзвичайно серйозним виглядом підійшов ближче і кинув у нього гнилий апельсин, який розбився над лівим оком. Муре насилу підвівся і вві йшов у дім, не витираючись. Роза мусила взяти мітлу, щоб прогнати бешкетників.

Після цієї неділі весь Плассан переконався в тому, що Муре збожеволів. Розповідали надзвичайні речі. Наприклад, він на цілі дні замикався в кімнаті, де вже рік не було метено; і це не чиясь вигадка, бо це чули від служниці, яка жила в домі. Що міг він робити в цій порожній кімнаті? Чутки ходили різні. Служниця казала, що він удавав з себе мертвого, і це перелякало всіх в кварталі. На ринку твердо вірили, що він ховав там труну, лягав у неї з відкритими очима й схрещеними на грудях руками і лежав так з доброї волі від ранку до вечора.

• Предыдущая
• 60/83
• Следующая