Завоювання Плассана - Золя Эмиль - Страница 69

• Предыдущая
• 69/83
• Следующая

Товариство розвеселилось. Люб’язність красуні Октавії, її бажання зробити кожному щось приємне викликали у всіх захоплення. Справді, вона поводилась як господиня у супрефектурі. Вона панувала тут. І вона знов-таки дала кілька практичних порад панові Делангру щодо місця, яке він мав зайняти в законодавчих зборах. Вона відвела його набік і запропонувала познайомити його з впливовими особами, що він сприйняв з великою вдячністю. Перед одинадцятою годиною пан де Кондамен запропонував зробити в саду ілюмінацію. Але його дружина трохи охолодила запал гостей, зауваживши, що це не зовсім зручно, бо могли б подумати, ніби тут глузують з міста.

— А як же абат Феніль? — раптом спитала пані де Кондамен абата Фожа, відводячи його у віконну нішу. — Я зараз згадала його. То він і пальцем не поворухнув?

— Абат Феніль людина розумна, — відповів з тонкою усмішкою священик. — Йому дали зрозуміти, що віднині він не повинен займатися політикою.

Серед усіх цих бурхливих радощів один тільки абат Фожа лишався серйозним. Перемога далася йому нелегко. Базікання пані де Кондамен втомлювало його; самовдоволення цих дрібних честолюбців викликало у нього зневагу. Спершись на камін, він, здавалось, марив, втупивши очі в далечінь. Він був тепер володарем; йому вже не треба було приборкувати свої інстинкти, він міг простягти руку, схопити місто і змусити його тремтіти. Його висока чорна постать наповнювала всю вітальню. Помалу-малу крісла наблизились до нього, утворюючи коло. Мужчини чекали, що він висловить своє задоволення, жінки благально дивились на нього очима покірних рабинь. Але він, різко розсунувши коло, перший пішов, холодно попрощавшись.

Повернувшись у будинок Муре через тупик Шевільйот і сад, він побачив у їдальні Марту; дуже бліда, вона сиділа на стільці коло стіни і безтямними очима дивилася на чадну лампу. Нагорі Трупі приймав гостей; він наспівував якусь шансонетку, а Олімпія і гості акомпанували йому, стукаючи держаками ножів об склянки.

Абат Фожа поклав руку на плече Марти.

— Що ви тут робите? — спитав він. — Чому ви не лягли спати?.. Я ж заборонив вам чекати мене.

Вона здригнулася і, ніби отямившись, пробелькотіла:

— Я думала, що ви повернетесь раніше. Я заснула. Роза, певно, приготувала чай.

Але священик, покликавши Розу, вичитав їй за те, що вона не умовила господиню лягти. Він говорив владним тоном, що не терпить заперечень.

— Розо, подайте чай панові кюре, — сказала Марта.

— Ет! Не треба мені чаю! — гнівно крикнув він. — Лягайте зараз же. Це смішно! Я вже не хазяїн сам собі… Розо, посвітіть мені.

Куховарка провела його до сходів.

— Пан кюре добре знає, що я в цьому не винна. Пані дуже дивна… Вона зовсім хвора, але не може лишитися й на годину в своїй кімнаті. Все тиняється з кутка в куток, задихається, а метушиться без пуття, аби тільки метушитися. Повірте, я від цього найбільше терплю, весь час вона плутається у мене під ногами, тільки заважає мені… А потім як упаде на стілець, то вже надовго… Сидить і дивиться перед себе перелякано, наче бачить якесь страхіття… Я їй десять разів казала сьогодні ввечері, що вона розгніває вас, коли не піде нагору. Та вона ніби й не чула.

Священик взявся за поруччя, не відповідаючи. Вгорі перед дверима Трушів він простяг руку, наче хотів стукнути у двері кулаком. Але співи припинились, з гуркоту стільців він зрозумів, що гості вже виходили, і поквапився увійти до себе. І справді, Труш майже одразу почав спускатися по сходах з двома приятелями, яких підібрав під столиками в якомусь брудному шинку; він кричав, що вміє поводитись і йде проводжати їх. Олімпія нахилилася вниз і сказала Розі:

— Замкніть двері, він не повернеться до ранку.

Вона не могла приховати від Рози поганої поведінки свого чоловіка, і та її дуже жаліла. Роза засунула двері, буркочучи собі під ніс:

— От і виходьте заміж! Чоловіки або б’ють вас, або тягаються з шльондрами… Ні, краще вже жити так, як я.

Повернувшись назад, вона побачила, що її господиня, як і раніше, сидить на стільці в якомусь скорботному заціпенінні, втупивши очі в лампу. Вона розбуркала її і повела нагору покласти в ліжко. Марта стала дуже полохливою. Вона казала, що бачить уночі яскраве світло на стінах, чує голосні удари у себе в головах. Роза тепер спала в сусідній кімнатці, звідки прибігала заспокоїти її, як тільки вона застогне. Цієї ночі вона ще роздягалась, коли почула, що Марта хрипить, і знайшла її серед скинутих на підлогу ковдр з виряченими від німого жаху очима; вона притискала до рота кулаки, щоб не закричати. Роза почала умовляти її, як дитину, відсуваючи завіси, заглядаючи під меблі, присягаючись, що вона помилилась, що в кімнаті нікого немає. Такий переляк закінчувався каталепсичним припадком; Марта лежала на подушці, як мертва, закотивши очі.

— Вона мучиться через пана, — бурмотіла куховарка, лягаючи нарешті в ліжко.

Другого дня мав прийти лікар Порк’є. Він регулярно двічі на тиждень приходив провідати пані Муре. Він поплескував її по долоні і повторював з властивим йому лагідним оптимізмом:

— Повірте, люба пані, все минеться… Ви ще трошки кашляєте, правда? Це просто задавнена простуда, ми вилікуємо її мікстурою.

Вона поскаржилась на нестерпні болі в спині і в грудях, не зводячи з нього очей, намагаючись прочитати в його обличчі, в усій його постаті те, чого він не договорював.

— Я боюсь збожеволіти! — вихопилось у неї разом з риданням.

Він, усміхаючись, почав заспокоювати її. Поява лікаря завжди лякала її, вона боялася цієї людини, такої ввічливої і лагідної. Часто вона забороняла Розі впускати його, кажучи, що вона не хвора, що їй не треба постійно бачити у себе лікаря. Роза знизувала плечима і все-таки впускала лікаря. Але він сам перестав говорити їй про її хворобу і, здавалось, відвідував її просто з чемності.

Виходячи, він зустрів абата Фожа, який ішов до церкви св. Сатюрнена. Коли священик спитав його про здоров’я пані Муре, лікар дуже серйозно відповів:

— Наука часом буває безсила, але ласка господня безмежна. Бідолашна жінка пережила велике Нервове зворушення. Я не кажу, що стан її безнадійний, легені ще не дуже сильно уражені, а клімат тут хороший.

І він прочитав цілу лекцію про лікування грудних хвороб в околицях Плассана. Він пише брошуру на цю тему, але не для друку, бо не вважає себе за вченого, а просто для того, щоб прочитати її кільком близьким друзям.

— Ось причини, — сказав він на закінчення, — які дають мені підстави думати, що рівна температура, пахощі свіжої зелені і цілюща вода наших пагорбів мають величезне значення при лікуванні таких хвороб.

Священик вислухав його мовчки, з суворим виглядом.

— Ви помиляєтесь, — нарешті повільно заперечив він. — Пані Муре недобре в Плассані… Чому ви не порадите їй провести зиму в Ніцці?

— В Ніцці? — перепитав занепокоєний лікар.

Він дивився якусь мить на священика, потім сказав люб’язним тоном:

— Справді, їй було б дуже добре в Ніцці. Для її нервової натури зміна місця була б дуже корисна. Треба буде порадити їй зробити таку подорож… Вам набігла в голову чудова думка, пане кюре.

Він попрощався і зайшов до пані де Кондамен, легкі мігрені якої страшенно його турбували. На другий день, за обідом, Марта дуже різко говорила про лікаря. Вона присягалась, що більше не буде його приймати.

— Це він робить мене хворою, — сказала вона. — Уявіть собі, сьогодні він порадив мені їхати в якусь подорож!

— І я цілком з ним згоден, — заявив абат Фожа, згортаючи серветку.

Вона пильно подивилась на нього, дуже зблідла і стиха промовила:

— То й ви також відсилаєте мене з Плассана? Але я умру в чужому, незнайомому краї, далеко від усього, до чого звикла, далеко від тих, кого я люблю.

Священик підвівся, щоб уже йти з їдальні, але підійшов до неї і сказав з ласкавою усмішкою:

— Ваші друзі дбають тільки про ваше здоров’я. Чому це вас так обурює?

• Предыдущая
• 69/83
• Следующая