Вибрані твори - Стельмах Михайло Афанасьевич - Страница 13

• Предыдущая
• 13/322
• Следующая

Біжить стежка понад ставом, пахне смільними молодими бруньками. Перейти рівчак і тут дві стежки перетнуться — одна в село, друга на хутір.

Скинувши з плеча габлі, хитаючись, хлопець обережно переходить довгу, на двох підпорках посередині кладку.

«Впаду чи не впаду?»

— А я думала — шубовснеш у воду. Ішов, наче глек з сметаною ніс! — сміється дівчина на березі.

— Марта!

– Нарешті побачив. Спасибі і за це.

Перетнулись дві стежки — одна в село, друга на хутір. «Куди ж піти?»

Воркує голубом рівчак, усміхається Марта, і незвично хороше і неспокійно стає хлопцеві. Переминається з ноги на ногу, габлі то на плече положить, то зубцями в землю зажене.

В одсвіті зорі пролетів селезень і незабаром упав на воду, де лунко кахкала дика качка.

«Ну його к бісу, — нарешті сердиться сам на себе, похапцем прощається і йде в село, а Марта — на хутір.

— Дмитре, ти нічого не чув? — озивається невидюща — темінь.

— Ні.

— Вовки в лісі з'явилися. Не чув? Думаєш, мені тепер не страшно на хутір іти? Зуб на зуб не попадає!

— А коли не попадає, то друге діло, — не знає, що відповісти, і прямує на стриманий насмішкуватий голос…

Не легкою була їхня любов. Ховались од людей з нею. Найбільше боялись Сафрона Варчука. Стрічались біля хутора в Дмитровому садку з старими-престарими яблунями, посадженими ще Тимофійовим дідом. Всихаючи, вони розчахалися на вітрах, трухлявіли, запалими гніздами сумовито дивились на світ, дотлівали іржавим огнем. Після осінніх робіт Дмитро повикорчовував найстаріші дерева, а навесні половину землі засадив щепами… Як поснуть всі дома, крадеться Марта між деревами і дух затаїть. Розстелить він піджак на траві, посідають біля старої, навскіс перевислої дубівки. І мовчить Дмитро, хоч би слово тобі. Знала, всім дівочим серцем розуміла, що добре хлопцеві з нею, то й не набивалась на розмову. Вплете руку в русявий чуб парубка і дивиться, дивиться, очей не зводить з милого. А коли згадає: якось похвалився старий, що думає віддати за пихатого Ліфера Созоненка, який у крамниці людей обважує, — аж здригнеться.

Де такого Дмитра пошукати! Бодай запалось те багатство, коли проклятий нелюб жабою перетне життя. А може, змилосердиться старий? Тільки позаряться усі домашні на Созоненка: в нього грошей кури не клюють.

— Що будем робити, Дмитре?

— Я знаю?.. Коли твій хапун з глузду не з'їхав, віддасть за мене. Хіба ж то жених — пеньок гнилий, всякому видно.

— Коли б то так. Чого ж ти мовчиш?

— Про що говорити? Добре мені, Марто, з тобою. Коли б одружився — жили б… По-справжньому жили б, — так усміхнеться, що і гадки сумні відляжуть від дівчини.

— Любий мій, пора бігти, — підводиться на ноги. Згинаючись, спішить по холодній траві, і темінь поволі сходиться, замикається за дівчиною, мовчазна, нерозгадана…

Низько покотився долиною туман, з лісу повіяло прохолодою, вогкими пахощами грибів.

Давно вже погас останній вогник у Сафроновому домі, а Марта не виходила. Сердився і тривожився: чи не довідались батьки або Карпо? А й справді. В ту неділю на гулянці Карпо пильно-пильно подивився на нього сірими великими очима, розуміюче підморгнув, вишкірився усмішкою і пішов до музик. Танцював завзято, вибиваючи долонями по халявах і губах, червоний чуб вогником підсмалював стрибаючу пухку щоку, а потім, наливаючись потом, почав темніти. Захеканий, розпарений, вийшов Карпо з тісного кола і знову зупинив погляд на ньому.

— Здоров, Дмитре! І чого це я так погано тебе бачу? — похитнувся назад. — Щось у мене з очима робиться, — стиснув руку в кулак і довго вперто протирав очі. Він іще щось хотів сказати, навіть посміхнувся, наперед смакуючи, яке враження справляють його слова, але підійшов довгий, як мотузок, Созоненко і повів Карпа з гулянки.

— Тільки як не поставиш півока, душа твоя лавушницька, — душу витрясу.

«Мабуть, Карпо не дуже шанує його! — подумав тоді. — Чого ж Марта не виходить?»

З туману чути, як зітхає діброва.

Солодким хлібом пахнуть відсирілі стерні; над сивою пряжею туману коливаються лише верхів'я дерев, наче відрізані вони від стовбурів.

Постелив піджак і ліг біля дубівки. Важко гупнуло на землю яблуко — і тиша… Навіть чути, як пливе в далечінь невтомна земля.

«Це треба, щоб завтра мати прийшли — яблука позбирали під старими деревами. А на рік, певне, зацвіте молодий садок. Спочатку з зелених коронок рожеві пуп'янки проглянуть…» Карий устав, покрутив шиєю, вдихнув нічну прохолоду і до яблуні йде. Бач, зразу почув, де господар лежить. Зупинився перед ним, обдав теплою парою.

— Но, Карий!

— Кому що, а курці просо.

Розплющує очі. Над ним схилилося усміхнене, щасливе обличчя Марти.

— Вставай, лежню, ранок недалеко, — сміється дівчина, тягнучи його за руку. — Горенько мені з тобою. Та хоч посунься. Увесь піджак зайняв, і клаптика жаліє.

— Я — увесь піджак? Та як же це увесь? Та я тобі увесь, — не знає спросоння, що сказати.

— Лихо моє, що він меле! Ах ти ж, сплюх нещасний! — обвиває руками пругку парубочу шию.

— Хоч не задуши, — хто тобі так гарно і багато про все буде розповідати! — нарешті зовсім прокидається.

— А у мене радість яка. Зроду-віку не здогадаєшся.

— Яка?

— Відгадай.

— Созоненко, може, впав з воза і в'язи скрутив?

— Мало не вгадав, — щасливо пирхає в руку. — Старий посварився з Созоненком. Це вони повезли в Одесу картоплю продавати. Добре продали, а зиск поділити не змогли — Созоненко крутити почав. Тоді Сафрон розсердився, почервонів та як стукне кулаком по столі: «Щоб я твого клятого духу на своєму подвір'ї не чув, душа твоя тринадцята!»

— Так і сказав?

— Так і сказав.

— А Созоненко що?

— Перелякався, гроші в капшук з стола і позадкував до дверей, наче рак. Тільки вже надворі зітхнув: «Напрасно ви, Сафроне Андрійовичу, зобижаєте мене. Дружба дружбою, а комерція комерцією. Коли б не я — дулю б ви мали, а не зиск. Продали б картоплю за безцінь А я настояв, я, щоб почекати деяке врем'я, поки підвозу не буде. За це і пай повинен більший получити на законній комерчеській основі», — перекривила Созоненка.

— А Сафрон що?

— Схопив бучок з дровітні, вилаявся та бучком на Созоненка.

— Попав? — сміється Дмитро.

— Жаль, що не влучив, — щиро жалкує дівчина. — Ох же й дременув лавушник! А калитку обома руками на животі затис.

От і поменшало у мене на одного женишка. Добре, що глек між собою розбили.

— Гляди, чи ворон ворону око виклює… Не віриться щось.

— Який ти Хома невірний! Мій старий норовистий. Як підскочить що — за найбіднішого віддасть… Біжу, біжу, бо скоро вже світатиме. Кинуться мене шукати…

Міцно пригортає парубка, ще міцніше цілує в уста і біжить по росі, шарудячи широкою спідницею.

— Почекай, Марто.

— Потім, у суботу дожидайся.

Клубляться тумани в долині і непроглядною пеленою закривають дівчину від хлопця…

Надвечір, стримуючи запінених вороних, прямо з ярмарку, підкотив до його воріт Карпо. Натягнувши віжки, міцно стояв на бричці, вигнуті дужкою ноги вище кісточок вгрузли в сіно:

— Дмитре, чорти б тебе брали! — і зразу ж змінив голос, побачивши матір.

— Добрий день, тіточко Докіє, з празником вас. — Низько вклонився, схрестивши руки на животі.

— І тебе з празником, — строго подивилась на парубка. — Катаєшся?

— Як сир у маслі, — віджартувався. — Катався б ще краще, та совітська власть тпрру каже. Навіть права голосу позбавила. Доведеться либонь півнем кукурікати. Пустіть Дмитра зі мною.

— Не знаю, він, здається, мав до вчителя іти, — завагалася. «Хай побачить Марту. Чи к добру це тільки?»

— Успіє. Мені саме головне, щоб Дмитро коні оглянув — він у них лучче доктора розбирається.

— Як має час, хай подивиться.

— Сідай, Дмитре! — крикнув, не питаючи згоди, блиснув сірими очима, і різкі півкола вій пурхнули вгору, аж торкнувшись широких, з прогалинками, наче проточених чимсь брів.

• Предыдущая
• 13/322
• Следующая