Вибрані твори - Стельмах Михайло Афанасьевич - Страница 15

• Предыдущая
• 15/322
• Следующая

— Ти і добро поміщицьке вивозив, аж коні з шкури вилазили, — невгавав підпилий Денисенко.

Данько сердито подивився в куток, швидко провів пальцями по довгих бровах. Лайка ледве не зірвалася з уст, але зразу ж, передумавши, розсміявся і очі налились самозадоволеною втіхою:

— Навіть піаніну вивіз. Курям за сідало стало. І такою в мене одна курка, рябенька, була інтересанкою, ще тільки їсти злазила з клавишів — грала все. Тіатр та й годі. Ну, потім чортів сельбуд таки забрав піаніну в мене… А хто в ті часи не вивозив? Не зівай, кажуть, Хомка. Жаль, що скоро тоді комітетчики почали свої порядки встановлювати, щоб наш брат не дуже старався. Так я червоний прапорець приладнав на возі — і, скажи, в усі економії і панські маєтки почали пропускати без слова. Хоч цілий будинок вивозь…

— Цить, старий. Не мели лишнього. Начальство з округи сидить!

— Начальство?.. Для кого начальство, а для нас Петро Крановий. Своя людина!..

— Сільрада наша… Мірошниченко, значить, страшніший за це начальство, — заспокоїв жінку Данька підпилий Січкар.

— Цей Мірошниченко домірошникується, — похмуро пообіцяв Данько.

— А мене не зобидили? Душа перетліла. Найкращу земельку як язиком корова злизала. — Руді вуса високого Данила Заятчука вскочили в чиюсь чорну бороду, здавалось — підпалили її, голосно чмокнулись уста.

— Не треба тривожитись. Гуляти ж прийшли, — спинив їх Сафрон. Він пив і не впивався. Великі очі насторожено і зверхньо оглядали гостей.

— Таку скриню своїй дочці приготувала, що парою коней з місця не зрушиш. Одних кожухів… І червоний романівський, і білий, і чорний, і критий…

— І я по саму ляду забила. Хай не ремствує на батьків.

— Купував мій старий коня, і купив, приїхав додому — аж це кобила.

— Га-га-га!

— Цить, стара, не страми серед людей. То кінь новомодний.

— За твоє здоров'я, Дмитре, — зупинився Сафрон біля їхнього столу. — Чував, чував, що у батька весь пішов. Господарюй, корінням в землю вростай — це сила наша, — і чокнувся чаркою.

Марта ледве не вискочила з-за столу і, приховуючи радість, подала голос:

— А зі мною?

— Можна й з тобою, мазухо, — звузились очі Сафрона. — Щоб щасливою була.

— У ваших руках моє щастя, — встала і вдавано зітхнула.

— У господніх, — підвів угору чорний вказівний палець. — Я не ворог тобі — І знову голос став розважливим і строгим, немовби ставлячи перегородку. Але Марта вже не помітила цього.

«Чуєш, любий мій?» — говорив погляд дівчини.

— Чого ж ти запишалась, як порося на орчику? — підштовхнув її трьома пальцями Карпо.

— Подивись, як Ларіон Денисенко «вісімки» пише. Широкоплечий, увесь зарослий скуйовдженим колесом волосся, обважнілий чолов'яга пильно цілиться очима в двері, але, зробивши два кроки вперед, невідомою силою відштовхнувся до лави.

— Ух, ти, холеро, — насторожено дивувався Ларіон і знов пильно цілився на клямку.

У сінях Марта обвила руками Дмитра:

— Чув, чув, що сказано?

— Та чув же. Побачать іще, — одхилив дівчину від себе. Над ганком висіли важкі кетяги пов'язаної в пучки калини. Неяркий надвечірній промінь сонця з відчиненої хвіріки освітив Марту, Дмитра і погас — хтось з вулиці зачинив хвіртку.

— Виберу пору, коли старий роздобриться, і скажу йому про нашу любов. Чув, що про тебе говорив…

— Хто його знає. Старого твого не розкусиш спроста. Його слово слухай і дослухайся. Почуєш одне, а в ньому ще друге є, як горіх у шкаралупі, — сперся рукою на волоський горіх.

І раптом здригнулася дівчина, обернулась до воріт: з вулиці розгонисте задзеленчав балагульський дзвоник.

— Невже до нас? Невже до нас? — скривилась од болю.

Розчинилась брама.

Закосичені кольоровими биндами, підлетіли під ганок задимлені шпаки, і Митрофан Созоненко в шапці-макітрі підвівся з воза, за ним потягнувся високий, вищий на цілу голову за батька Ліфер. Він зразу ж злісно закліпав на Дмитра.

— Марто, батьки дома? — витираючи піт з рудого обличчя, усіяного великими коноплинами ластовиння, старий Созоненко подав дівчині ржаву руку.

— Дома, — обернулась, здригнулось плече і, похиливши голову, дівчина повела гостей до хати. Гусаком проплив весь у чорному Ліфер, дивлячись згори вниз.

«Ворон ворону око не виклює. От і просись тепер», — засмоктало всередині Дмитра. Зійшов з ганку і важко опустився на невелику вогкувату лавку, затінену вишняком.

Від болючих думок щось обривалось у ньому і здавалося — вечір ставав невидющим і важким, неначе хмара. Самотня зоря метеликом двоїлась в очах. На мить розчинились хатні двері, і жмут п'яних голосів долетів до Дмитра.

З сіней вийшов Сафрон, попрямував до воріт і довго, як пляма старого портрета, чорнів у рамці розчиненої хвіртки. Навколо нього все більше густіла синь, і нарешті темінь проглинула неясний високий контур. Ще хтось переступив через поріг.

«Неначе окружне начальство… Як його?.. Чого ж Марта не виходить? Десь Ліфер причепився, як реп'ях. Гниляк трухлявий. Ще побачимо, чия візьме. Брешеш, щоб я дівчину в баришницькі руки віддав…»

— Кого виглядаєте; Сафроне Андрійовичу?

— Та…одного гостя, — тихо з паузами озвався голос Варчука.

— Видно, важливого? Бачу: кілька разів виходили. А ви спроста не будете… — заклекотав смішок, і Дмитро недочув останніх слів.

— Гість порядний.

— Чи не Омелян Крупяк?

— Він. А ти звідки знаєш?

— Ще б не знати.

— Він на Покрову іноді заскакує до мене. Це дорогий для нього день.

— Ще б не дорогим був. Врятували тоді Омеляна. В двадцять першому діло було… Навряд, щоб він сьогодні прибув.

— Щось трапилось? — глухіше забриніли тривожні нотки.

— Ні… Омелян, здається, на повишення пішов, — і в отих останніх «ш» зашипіла погано прихована заздрість.

— Хлопець меткий.

— Який там меткий! Безрозсудний! Хіба він має право приїжджати сюди на Покрову? Щоб люди бачили? Дитяче хизування. Мірошниченко як пронюхає… Теж мені завзяття.

— Ну, ти цього не говори. Сміливий! А коли до мене приїжджає, то ніяке погане око не побачить.

— Тепер не сміливість, а обережність більшу вагу має. Не ті часи.

— Так що ж з Омеляном?

— Прочував краєчком вуха: у Вінницю послали його гостювати. Там у відділі Академії наук Отаманівський сидить — чоловік не без інтересу. Прямо на виду ожив, відколи Грушевський з-за кордону повернувся.

— Щось холоднувато, ходімо до господи.

Вогник сірника пташиною забився в ліхтарі складених просвітлених долонь, на мить вирвав з пітьми половину нахмуреного обличчя Варчука і погас. Тихо, наче од вітру, скрипнула хвіртка.

Сафрон зупинився.

— Хто там?

— Це я, — озвався старечий жіночий голос.

«Матір Варчука», — пізнає Дмитро. І мов крізь туман в уяві побачив згорблену, засушену бабусю, яку, обібравши до нитки, Варчук прогнав із дому. Тільки дякуючи Горпині найняв комірне, і то подалі від свого будинку: все менше ходитиме.

— Іди, Петре, до хати. Я через хвилину зайду. Під шелест кроків невпевнено, немов обмацує землю, постукує палиця.

— Добрий вечір, сину. З празником тебе, — тремтить сумовите несміле слово. Так, мовби воно когось просить і боїться, боїться.

— З празником, мамо, — металево натягується голос. — Ви не могли кращого часу вибрати, тільки тепер, коли гості?

— Я думала, сину, в свято…

— Мало чого думали. Не посаджу ж я вас за стіл разом із людьми.

— А чого мені за стіл… Відсиділось моє. Я до челяді піду. Холодно в мене в хаті. Вогкість у кості заходить. Згадала, як ми разом жили, як я тебе доглядала… Ти не сердься. Я до челяді піду. Софія мене не зобидить.

— Ще чого бракувало! Побачить хто з гостей, то й патякатиме поза очима. І так мені з вами… Доки ви вже будете мої пороги оббивати? За комірне ж плачу. Катанку купив. Так ви забрали собі в голову, що гроші в мене як полова — лопатою гребу.

— Сину, я ж тобі усе, усе віддала.

— Віддали! — перекривив. — Заберіть собі те, що віддали. Наче не знаєте, що ваш грунт злидні відрізали. Хватить пекти мені очі своїм добром. Було, та загуло.

• Предыдущая
• 15/322
• Следующая