Вибрані твори - Стельмах Михайло Афанасьевич - Страница 56
- Предыдущая
- 56/322
- Следующая
— Татку, нашій мамі бузько плиніс хлопчика на поле.
— Дурна, вона й досі не знає, що бузько тільки жаб жере, — відштовхнув її семилітній Гнат і серйозно повідомив: — Батьку, мама на полі хлопчика родили.
Коли новонародженого хрестили, попові треба було дати три карбованці, півкопи яєць і курку. Кума (породілля ще хворіла) гроші і яйця віддала, а курки не було в наймитів, і довго не могла заспокоїтись зобиджена матушка: «Що це за господиня — навіть курки на обійсті не має. Один розврат від таких людей».
Всі діти, як діти, росли в Сергієнків: плакали, їли, хворіли, кричали, падали з колиски, об'їдалися всякою поганню, топились у ставку і поволеньки спинались на ноги. А Полікарпові одне горе: дуже миршавим вдався і зовсім не говорив, хоч яких уже шептух не приводили до нього, чим не поїли і яким зіллям не обкурювали. Нарешті, коли німому хлопцеві минуло чотири роки, люди пораяли батькам відвести його чим скорше до Києва. Послухалась Орина людей і напровесні, тримаючись гуртка прочан, пішла із сином в далеку путь. Та недовго того шляху поміряла Орина. Другого ж дня біля Літина сипнув ядерний дощ і грім струсонув усім небом і землею. Люди навпочіпки поприсідали біля лип, та дощ небавом вимочив їх до нитки. А Полікарп візьми й заговори:
«Глім і капки».
Того ж дня вночі повернулася Орина додому і страх як потерпала: а що ж як знову відбере мову Полікарпові. Та по тому говіркішого хлопця на все село не знайдеш. Підрісши, в розмовах забував всяку міру, і потім його побрехеньки довго переходили з хати в хату, а до самого Полікарпа навік причепилось прізвисько «Побрехенька». На гульбищах усі з охотою слухали Полікарпа. Від душі пирхали і реготали, але ні дівчата, ні хлопці не вважали його за парубка. І скільки, дійшовши років, не сватався — тільки гарбузи хапав. Тому й знайшов собі дівчину лише в сусідньому селі, пустивши в очі її батькам такого туману високими мисливськими чобітьми і берданкою, що ті по простоті своїй і повірили: неабиякий зять трапився їм — одним полюванням он як може прожити.
А з того полювання було стільки користі, як з цапа молока. Правда, чи не єдиний раз, уже після одруження, трапилось щастя Полікарпові: застрелив на болоті качку. І вже не городами, а вулицями попрямував додому, навіть крюк наклав, щоб не минути кооперацію, де в неділю збирались погомоніти дядьки.
— Несеш свіжину, Полікарпе? — гукнув широкоплечий сусід Василь Коваленко, ледве стримуючи усмішку.
— Та хіба ж тепер дичина? От колись дичини, мов гною, було, — став біля гурту селян. — Бувало, обвішаєшся кругом, ледве додому, як пхир, тягнешся. А тут ще й жінка починає лаятися. «Доки вже ти будеш таскати — дівати нема куди».
— А вбив же що-небудь? — допитується коваль.
— Та якусь паршивеньку качечку.
— Качку? — дивується Василь. — Ану, покажи. Полікарп, не кваплячись, широко розкриває торбу і раптом качка з фуркотом, затуляючи його очі, підноситься вгору, низько летить над будинком споживчого товариства і зникає за садами.
— Ох, ти ж чолт. Полетіла. Чи ти ба… — розгублено повідомляє Полікарп, і від сміху здригається увесь майдан…
Зараз Сергієнко — чує Іван Тимофійович — напався чогось на парубків:
— Хіба ж тепер парубки? От колись були парубки. Бувало, ми з Арсентієм вип'ємо по крючку, візьмемо шворіняки за халяви та як підемо до дівок — усі хлопці, як шушвалки, тікають від нас. А на весіллях завжди півока поставлять, щоб не надавали головиць. Уміли ми в свою пору погуляти. На теперішніх двох парубків ще б сили у мене вистачило, — вигинає колесом суху спину.
І Степан Кушнір, червоніючи, починає неймовірно кашляти, щоб не розсміятися в очі Полікарпові.
На горбку поля зовсім протряхли, і за колесами побігли неглибокі рівні колії, підрізаючи сліди втиснутих копит. На сході рожевів і розвівався туман. Бліде сонце коліщам проскочило шматок роз'їденої просвітками хмарини, а свіжа земля запарувала і запахла трухлою стернею, кислуватим хмелем.
Першу віху Варивон поставив на межі з левадою, і Карпо Іванович Мокроус ловко вставив примружене око в скельце теодоліта, окантоване блискучою міддю.
Іван Тимофійович оглянувся навколо, і щасно запам'ятовувалось: і Великий шлях, і димок на хвилястому гребені горбка, зелена росиста паша поміж чорними стернями, і хвилі світла, що переганяли у село тіні, і дзвін штельваги, і призивне іржання коней.
«Еге ж, це тобі не наймитом, не поденщиком я ходжу, завидуючи багатіям, а на своїй, законній — район затвердив нам горбок. І нічого, Сафроне, не допоможеться: болячка тебе і без горбка не вхопить — все одно не проживеш всього добра за свій вік», — звертається у думці до Варчука. А хліборобська надія шугає далеко-далеко і спочиває на посивілому вистиглому полі, як спочиває перепілка поміж хлібами.
Він сам повів коні на віху, щоб вивести борозну якнайрівніше; і солодко, і тривожно защеміло серце, коли почув, як під череслом хруснула підрізаним пирієвим корінням зелена межа.
За плугом, натискаючи на чепіги, горбився Полікарп, і обличчя його світилось радісно здивованим усміхом, який буває в щасливих дітей.
— Як воно, Полікарпе? — кивнув головою і примружився, надіючись почути якусь неждану побрехеньку.
— Добре, Іване, скажу тобі. Ще не запам'ятаю, коли так і рукам і серцеві хороше було, — підвів на нього прояснений погляд.
— То-то й є, Полікарпе, — подав трохи гаття підручного і пішов широкими кроками вперед.
Сумовитою сурмою заграло небо — над хутором нижче хмарки рівним і навскісним шнуром летіли журавлі; коли крила опускалися вниз, косяк темнішав і меншав; і перлово просвітлювався, коли ширшав його хвилястий трепет, прощаючись з осінньою задуманою землею. Щось невимовне вразливе було в тому печальному переливі, в прощальному маянні крил і зміні світла і тіней над все дрібнішим і дрібнішим ключем.
— Обліт роблять. Скоро відлітатимуть од нас, — підняв голову Варивон.
— Еге-ге, Іване. Уже посланці метляють спідницями до нас, — обізвався ззаду Василь Карпець.
Левадою поспішав розтягнутий гурт жінок; за ними, з заростей вільшаника, з'явилися перші чоловічі постаті з кийками і дрючками в руках.
— Не наступай, не наступай, враже, бо буде битва, — піддашком приклав до чола куцу широку долоню Степан Кушнір.
— Невже до бійки дійде? — насторожено витягнув шию Полікарп.
— Може дійде, а може й ні, — не обертаючись і не відводячи долоні, поволі відказав Кушнір. — Проте істика тримай міцно в руках, міцно тримай, бережливого і доля береже.
Біля теодоліта неспокійно заметушився землемір, кинувсь був для чогось до воза, але на півдорозі роздумав і знову повернувся до тринога, торкнувся пальцями свинчатої дзиги.
— Оремо, хлопці, а то справді подумають, що перелякались їх. Вйо, коні! — стрельнув батогом Іван Бондар і за його плугом потягнулись інші.
Першою на горбок вилетіла, приминаючи чобітьми свіжу ріллю, висока худа Настя Денисенко і зразу ж наскочила на Степана Кушніра.
— Трясця казила, дубила, вашу ма… Хто вас, босяцюги, на чужу землю просив? Забирайтесь к чортовій матері, поки ребра цілі, поки голова на в'язах стирчить. Забирайтеся, злидні чортові!
— Чекай, чекай, жінко добра. Хіба ж так з людьми говорять? Де ж твій добрий день? Адже ж ми з тобою, можна вказати, рідня якась.
Настя спочатку оторопіла від несподівано спокійного голосу, лупнула очима, але зразу ж опам'яталась і верескливо закричала:
— Чого ти мені баки забиваєш? Забирайся, щоб твоя нога тут не була. Бач, яку рідню знайшов! Які ми з тобою родичі?
— От тобі й маєш, — розвів руками Степан. — Вже й забула: твій же батько і мій батько на одному сонці онучі сушили. Ще тобі мало? Ще тобі мало?
— Бий, кумо, його, чорта окаянного, по макітрі, бо він тобі зуби заговорює, — озвався захеканий голос із гурту.
— А-а-а, це ти, моя ясочко, ангельським голоском обізвалась? — став навшпиньки Степан. — А я тебе колись сватати хотів. І добре, що не оженився — десь тріснула б досі з великої любові моя макітра. Тріснула б.
- Предыдущая
- 56/322
- Следующая
