Вибрані твори - Стельмах Михайло Афанасьевич - Страница 74

• Предыдущая
• 74/322
• Следующая

— Любить вона тебе?

— Я тобі й сказати не можу. Сам знаю, що не з красивих, та й бідний, а вона… От, Дмитре, на дівчину напав, без неї, значить, і життя не життям було б. Для неї б душу вийняв і на тарілку положив би, бо є за що. — І чим довше Варивон розповідав про Василину, тим більше хмурнів і супився Дмитро, перебираючи своє неповне щастя.

— В неділю до перемінників почали приходити і з'їжджатися жінки, батьки та рідня.

Дмитро і Варивон знали, що до них ніхто не прибуде. Забравшись у розкішний липовий парк, що розташувався недалеко від дороги, полягали на сонці, поговорили трохи, а потім Дмитро вийняв топографічну карту, розгорнув на траві і обоє з цікавістю почали вивчати «легенду» та розшифровувати місцевість рідного Поділля.

— Дмитре, ну, а ти по карті дорогу б знайшов, не заблудився б? Чи який там біс? — з прихованою повагою і недовірою подивився на товариша, що на кожному кроці виправляв його.

— З картою — і заблудить? Куди воно таке діло годиться!

— Ну, а якби тебе, значить, з зав'язаними очима?..

— З зав'язаними очима не знайшов би, — перебив Варивона, — а без зав'язаних — діло наше. Поміж деревами з'явився вістовий.

— Варивоне Очерет, до тебе жінка приїхала, — гукнув здалека, витираючи рясний піт з веселого, перепеченого сонцем чола.

— Нас не купиш, не на таких, значить, напали, — насмішкувато відповів Варивон. — Тютюнець у тебе є? — Я йому про ремінь, а він мені про луб'я. Кажу, жінка приїхала — значить, приїхала.

Варивон насторожено подивився на вістового: чи не перекривлює його, вставивши слово «значить». Але той, опускаючись на траву, усміхається повною соковитою усмішкою, лукаво натякаючи «на жіноче питання», підморгує широкими — в сосонку — бровами.

— Яка ж вона із себе? — обережно запитує, боячись потрапити на вудочку.

— Невелика, чорнява. Коса — як праник, а губи — що вишні, хоч їж, хоч цілуй… Тільки гляди, щоб оскома не напала, — добродушно сміється вістовий.

— Їй-право, напевне, Василина приїхала… От дівчина. А ти не брешеш? Бо тоді в'язи скручу, — люто накидається на вістового.

— Оце так дякують, що по всьому табору його розшукував. Біжи, невіро, скоріше, та Сидором не забудь поділитись. Жде тебе біля прохідної будки і соромиться страх як.

Варивон зривається з землі і біжить в глибину парку, а Дмитро, кусаючи губи, низько схиляється над картою. «Привалило щастя чоловікові. Як зрадів», — мимоволі ворушиться заздрісна думка.

Не скоро на стежці з'являється Варивон із невеличкою торбиною в руках.

— Значить, моя приїжджала. Це тільки подумать треба, їж, Дмитре, пиріжки, — моя пекла, — розв'язує торбину. — А смачні, ну зроду не їв таких. Може, неправду кажу?

— Та правду.

— Ото ж бо і є. Знаєш, провів я її, а біля яру й питаю: «Ну за що ти мене, Василино, полюбила?» Подивилась так, як вона тільки уміє, і як різоне мені: «За те, Варивоне, що ти такий вредний і пащекуватий». Засміявся я, потім вона, а потім обоє разом… Ні, ти що мені не говори, а полюбиться правдиво — велике діло. Це, значить, треба понімати. Я сам до цього часу понятія не мав. А тепер наче світ в очах перемінився — покращав. І сам, значить, кращим стаю… Ех, аби тільки з своїх злиднів вилізти. Це щоб вродило на горбку. Зимою ж у фурманку треба втягтися. Добро, що нашому созу ще справні коні дали — зароблю свіжу копійчину… А ти знаєш, яка новина: куркулів судили!

— За бійку на горбку?

— Еге. Одні попали в допр, а інші відбуватимуть примусові… Лише Варчуки викрутились.

— Жаль.

— Жаль. Чорні вони, як грязь.

І Варивон так уминав пиріжки, що торба на очах меншала і меншала, а потім зовсім безсило опустився на траву.

— Да, Дмитре, — раптом спохватився. — Там, на селі, побрехеньку пустили, так ти не дуже, того, вір. Чого язики не виляпають…

— Яку побрехеньку? — насторожився.

— О, в тебе вже зразу зміна клімату. Кажу ж тобі, що наші деякі людці вміють так махати язиком, як собака хвостом. Значить, говорять, що Григорій був до Югини увечері зайшов… Ну, може й зайшов. Та Югина ж знаєш яка… — І осікся, поглянувши на товариша. Дмитро зразу увесь побілів, як крейда, тільки чорні очі засвітились двома лихими вугликами; пересмикувались уста, тріпотіли поширені пелюстки ніздрів. Кудлаті брови докупи зібрала сітка поперечних зморщок. На мить, наче засліплений, закрив усе обличчя великою рукою, потім одним швидким ривком підвівся з землі, і безкровні уста, опускаючись куточками донизу, прошепотіли єдине слово:

— Уб'ю.

— Кого ти вб'єш? — хотів заспокоїти Варивон товариша, але мимоволі здригнувся, побачивши, яка сила і ненависть заклекотіла в тому єдиному слові.

— Обох, — сліпими очима глянув поверх Варивона.

— Чого ти розгадючився? Якийсь собака ляпнув, а він уже розбух од злості. Ти сільських брехунів не знаєш? Про щось добре тобі або крізь зуби процідять, або зовсім промовчать. А чуть що-небудь — так роздзвонять по всіх кутках. Людина ще не подумає, а вони такого приточать, як отой німецький барон-брехун, про якого ти казку читав…

— Відійди. Не мозоль мені душу, бо й тобі перепаде.

— Тю на тебе, божевільний!

— Я як дам тобі «божевільний!» — рубнув рукою, наче шаблею. Але Варивон вчасно відскочив назад і, лаючись, пішов до табору. Кілька кроків, нічого не бачачи перед собою, пройшов Дмитро і похитнувся.

«От як воно буває. Обох уб'ю. Хай тоді хоч чорту в зуби. А щоб хтось насміявся з мене, з моєї честі, з моєї любові — а не діжде».

І швидко почав розшукувати командира ескадрону — хотів попросити, щоб відпустили його додому. Але командир кудись виїхав, а на завтра мали початися маневри, і піти в село не вдалося…

Засліплений злістю, він раптом похудів, почорнів, а очі, увалившись в глибину, втратили світлі іскорки: були або зовсім непрозорі, або загорялись лихими кружельцями.

В долині созівці орали на зяб.

Коли Григорій узявся руками за чепіги і з-під натертої до блиску полиці з смачним хрускотом і шипінням почала одвалюватися лискуча шоколадна скиба, він почув незвичне хвилювання і мінливу розмивчасту радість, що наповнювала все його тіло то добрим спокоєм, то тривогою. Приблизно таке почуття переживав у дитинстві, коли вперше батько підпустив його до плуга, а сам почав поганяти коні… І боязко було, що не втримає плуга, зробить огріха, і веселилося серце, очі, коли тьмяним сріблом заблищала свіжа борозна.

По ріллі, вишукуючи борозняків, статечно ходили ворони; круті, навсторч поставлені скиби (щоб вільгості більше приховати), курилися легким димком і, відполіровані синюватою крицею, сіяли негустим розсипчастим сяйвом.

Оралася найкраща земля, що споконвіку належала багатіям.

Омріяне добро підійшло до порога бідняцької хати і за цими чорними скибами вгадувалось нерозкуштоване щастя.

Григорій недавно записався в соз. На тому тижні дряпакував, сіяв, а сьогодні вперше вийшов орати на зяб. Цілоденна праця і новизна гуртового діла втихомирили його сердечний щем, одначе він не забувався, мов глибока рана, що іще не загоїлась і нагадує про себе якимсь одерев'янінням. До того ж майже в усіх думках із ним була Софія.

Чи любив її? Може, тільки поважав? Ні, дівчина подобалась йому. З радістю стрічався із нею, але прощався рівно, спокійно. А може просто його серце негодне полюбити на всю силу. Що ж, повага переросте в кохання. Доброю дружиною буде. Така, що знає ціну шматкові хліба, і чоловіка більше шануватиме, любитиме.

Золотим колесом закотилося сонце за ліс; опустіло, німуючи, поле, і в долині зітхнув старий і недужий туман.

Созівці поскладали на вози плуги і тихою ходою поїхали на горбок. Іван Тимофійович скочив на землю і підійшов до широколистої пшениці, що жадібно вбирала з надвечір'я сизозелені барви. Кущуваті, окріплі посіви порадували серце хлібороба.

— Як посходило. Неначе барвінок, — простягнув руку вдалину.

— Гарна пшениця, гарна, — нахилився до землі Степан Кушнір, рідний дядько Софії. — Коли б діждатися хліба із неї.

• Предыдущая
• 74/322
• Следующая